Вона почала навіть гавкати, а далі й гарчати. Сука вже не шарахала, як очманіла, від усякого людського окрику і помітно погладшала; і тільки збавлене око почало чогось гноїтись. Олександр Іванович бачив одного разу, як мати чистою ганчіркою витирала собаці під оком, і Жучка терпляче витримувала ту операцію, а коли мати, закінчивши, підвелась, Жучка вдячно лизнула язиком її руку й весело замахала хвостом.
Жучка показала себе таки справді напрочуд розумною. Вдень, коли в амбулаторії приймали хворих і у дворі товклися сторонні люди, її рідко можна було тут побачити. Та тільки-но виходив з амбулаторії Олександр Іванович, а за ним Таскіра, далі Саодат і, нарешті, сторож Ісмаїл замикав ключем двері, Жучка одразу ж, не знати звідки взявшись, з'являлась у дворі. Хоч Ісмаїл не звертав тепер на неї ніякої уваги, та Жучка не могла йому подарувати колишніх побоїв і ображено відвертала від нього голову, надто коли Ісмаїл озброювався довгою мітлою, щоб підмітати двір, Жучка лягала на землі неподалеку дверей до квартири Олександра Івановича і своєю незалежною позою немов хотіла показати дурному Ісмаїлові, що тепер вона на однакових з ним правах.
Скидалось на те, ніби Жучка справді почувала себе на службі, і, поївши помиї та рештки обіду, які їй щодня виносила стара, вона заступала своє чергування на лікарняному дворі аж до ранку. Олександр Іванович помітив, що в першій половині дня, навіть коли хто з хворих приходив надто рано й знічев'я тинявся по двору, дожидаючи, коли відчинять докторхону, Жучка пускала в двір усіх і нікого не займала; але з тої хвилини, як амбулаторні двері зачинялися по роботі, стороння людина не могла вже безкарно пройти в двір. Побачивши ще здалека, що хтось чужий одчиняє в брамі хвіртку, Жучка сердито гарчала, виявляючи своє обурення з нахаби, який невчасно лізе до амбулаторії; потім підводилась на передні лапи й гавкала, якщо той усе ж ішов далі; а коли й це не помагало і нахаба перся до зачинених амбулаторних дверей або, боронь. Боже, сунув до квартири Олександра Івановича, боязко поглядаючи на собаку й виставляючи перед себе ціпка, Жучка шаленіла. Не тямлячи ребе від гніву, вона зривалася з місця й несамовито кидалась на чужого, силкувалась видерти йому зубами ціпка з рук, вкусити за ногу або схопити за полу чапа-на. На чужих людей, що проходили в цей час двором у супроводі Олександра Івановича, а надто його матері, вона не кидалась, лише несхвально поглядала єдиним оком, немов хотіла сказати: "І як ото не соромно приходити в неробочий час, коли людям треба поїсти й відпочити по роботі!.."
Якщо мати йшла ранком на базар чи до крамниці, Жучка вважала за свій доконечний обов'язок ескортувати її, щоб боронити стару від собак та всякого лиха, яке могло її спіткати на вулиці серед чужих людей.
Тепер Жучка вже не була тою упослідженою й переляканою, як раніше, — вона не спускала ніякої кривди й люто огризалась на дітвору, що, як і перше, намагалась їй всяко дошкулити. Вона не боялась уже й Олександра Івановича і, розуміючи, мабуть, ким він доводиться старій, привітно махала хвостом, коли він проходив повз неї. Та коли одного разу він кинув їй шматок хліба й хотів підійти до неї ближче, Жучка, що потяглась була до хліба, враз одскочила назад. Вона переступала з ноги на ногу, вихляла хвостом, висолоплювала й знову сором'язливо ховала язик, але ближче не підступала. А її око, що дивилось на Олександра Івановича, казало:
"Ні, як собі там хочеш, а тобі я все ж не довіряю" Олександр Іванович пробував підкликати Жучку до себе, простягав до неї руку, манив новим шматком, та Жучка лиш тупцювала на місці й не йшла до нього.
"Кажуть, — пригадав собі Олександр Іванович, — що собаки й діти почувають людей, відрізняючи з першого погляду добрих від лихих... Дивно, чому ж вона не йде до мене?" — ображено подумав він, відходячи від собаки. І на душі стало каламутно, немов ця Жучка своїм єдиним оком бачила в ньому щось таке, чого він і сам за собою не помічав через усякий клопіт та роботу.
XI
— Яке смачне сьогодні молоко! — сказав учора ввечері Олександр Іванович, сам дивуючись, що йому раптом засмакувало воно, та за кілька хвилин він забув і про ці слова, і про молоко, jap якого взагалі був байдужій. Але ці незначущі, сказані мимохідь слова запам'яталися старій матері і ось цілий день не йдуть з думки.
З молоком у старої був завжди клопіт. У домі його брали тільки для Васі й Ніни Олександрівни. Стара не йшла в рахунок. Хоч її слабе нутро охотніше від усякої іншої їжі приймало б тепер молоко, та воно було дороге і тому не про неї. Не дивно, що невістка й гадки не мала запропонувати його свекрусі, а сама Одарка Пилипівна навіть тепер, коли Ніна Олександрівна поїхала до Ташкента, а вона лишилась у домі повною господинею, не зважувалась доторкнутись до такої дорогої їжі і все, що лишалось від малого Васі, подавала синові, а якщо той забував випити, ставила на кисляк.
Колись у Переяславі вона мала навіть свою корову, пила того молочка досхочу, ще й добрим людям давала. Але корову довелось продати, коли сини подались учитись до Києва й Москви; проте, живучи в Переяславі, мати ще дозволяла собі купувати на базарі глечик ряжанки, а то й поласувати сметанкою, та про минуле краще не згадувати...
Невістці, як і в усьому іншому, вона не могла догодити з молоком, хоч якої мороки зазнала, шукаючи та вибираючи його на базарі. Воно не без того, що базарне молоко в кишлаку бувало часом і розведене, і волосинки в ньому плавають, і вершки зібрано, та де ж його взяти іншого — це ж не Переяслав тобі! Маючи тепер розв'язані руки в господарстві, стара заходилась напитати десь доброго молока, й таки напитала.
Кибитка, куди вона ходила оце кілька днів по молоко, була неблизько, і не кволим старечим ногам Одарки Пилипівни дибати б щодня в таку далечінь, та вона залюбки, коли надвечір спадала спека, а Олександр Іванович ішов на вечірній прийом до амбулаторії, брала за ручку Васю, а в другу руку кошика і в супроводі Жучки тихо йшла затіненою стороною на далеку вуличку. Квартиру вона не замикала, бо вже знала, що серед узбеків нема злодіїв і взагалі в кишлаку ніхто не переступить поріг чужої кибитки, поки господар не відгукнеться зсередини...
Одарка Пилипівна потроху вже стала звикати до цього чудного краю, де вліті пече нестерпно сонце, а взимку майже не буває снігу, де попервах їй усе здавалось тут таким дивним і немилим. Сумно було їй серед цих людей чужої мови й не наших звичаїв.
Проте як придивилась вона згодом, то й тут, на Узбеччині цій, були і люди хороші, і звичаї добрі. Надто подобалась їй узбецька чемність, а що вже до гостинності узбеків, то годі й казати: такої і на Україні не скрізь побачиш. Хоч до якої хати зайди — скрізь тебе пригостять, почастують чим хата багата. Бо такий тут закон з Діда-прадіда, такий звичай цього народу.
Дуже зворушувала Одарку Пилипівну і вдячність узбеків. Скільки разів бувало, що узбек чи узбечка, видужавши по хворобі, приносили ввечері на квартиру лікаря кошики винограду, персики, дині, а то й найцінніше, що в них є, — рис; і хоч син категорично забороняв те брати, але Одарка Пилипівна, щоб не образити щирої, вдячної людини та на догоду невістці — ніде правди діти, — тихенько брала ті подарунки...
От тільки з мовою їхньою — біда старій: нічого й досі не второпа, хіба що на митах їй пояснять, а в самої не навертається язик на ґерґотливі узбецькі слова. Ні поговорити з доброю людиною, ані слова подяки чи то привіту промовити. А хотілося б! Ой як часом хотілося старій погомоніти з живою душею, почути слово ласкаве, серце своє розраяти.
Одарка Пилипівна знала, що невістка гордує нею; якщо часом і озветься до старої, то хіба тільки коли наказує щось або ганить свекруху, а нема того, щоб лагідно, як то в людей, поговорити, порадитись про те, про се. Синові за всяким клопотом коло хворих, за паперами й книжками, за невісткою і зрідка за онуком — було не до балачок з матір'ю, та й відколи її Сашко став лікарем, Одарка Пилипівна з своєю малописьменністю та старозавітністю трохи ніяковіла перед своїм ученим сином; їй соромно було, надто при людях, звати його Сашком, коли навіть начальники величали не інакше як Олександром Івановичем. Де вже старій лізти до нього з своєю простою, немудрою розмовою! Досить з неї і того, що осторонь помилується на нього, потішиться, думаючи, як то високо піднісся її маленький колись Сашко...
Однак у кибитці, де вона почала тепер брати молоко, їй пощастило розговоритись. Усе подобалось їй у цьому домі: і дві прохолодні кімнати з такими ж глиняними долівками, як і на Україні, і охайні полотняні пашхони *, що здіймались над ліжками до самої стелі, і щось подібне до нашої галереї перед домом, тільки замість скляної зовнішньої стіни тут густо розрослись пишні виноградні лози; а надто подобались старій господарі дому, ця маленька узбецька сім'я, що складалася з молодшого брата-удівця та двох літніх, видати, й досі незаміжніх сестер.
* П а ш х о н а (узб.) — заслона з тонкої матерії над ліжком проти комарів та москітів.
Брата цілий день не бувало вдома — він працював у колгоспі на бавовникових плантаціях і тільки ввечері, коли приходила по молоко Одарка Пилипівна, повертався зморений, виснажений спекою, запорошений дорожнім пилом.
Треба було бачити, як обидві сестри, тільки-но брат переступав поріг, кидали печене й варене і заклопотано квапились подати йому то свіжої води напитись та вмитись, то рушника, то довгу білу сорочку. "Ну чисто тобі, як Марта і Марія коло Лазаря!" — тишком думала зворушена стара, поглядаючи, як жваво дріботять жіночі ноги під поділками довгих, аж до п'ят узбецьких сорочок, а на спинах то підіймаються, то опускаються прив'язані для чогось до коси маленькі гирки. Хоч і чудно було старій, що узбечки ходили в самих сорочках, без спідниць, але, може, саме через ці довгі, патріархальні сорочки, ці виноградні лози й персикові дерева та білі стіни без призьб чи то, може, мирний дух маленької злагодженої сім'ї навіював таке: старій здавалось у цьому домі, ніби якимсь чудом її перенесло в ті часи, коли на землі між людьми ходив Ісус Христос і, зглянувшись на горе сестер Марта й Марії, воскресив їхнього померлого брата Лазаря.
Умившись та перевдягнувшись у чисте, брат сідав їсти й охоче перекидався словом з Одаркою Пилипівною.