Квітень. Свято.
Весело й шумливо на вигоні за шахтарською слобідкою. Ген далі до залізниці зібралась доросла молодь: парубки в червоних, синіх, зелених, жовтих сорочках під пояс, у піджаках і новеньких картузах, в гарних чоботях з блискучими халявами; дівчата в різнобарвних спідницях, у вишиваних сорочках, у намисті й стрічках, у новеньких хусточках — водять короля, співаючи пісень під гармошку, а деякі сидять просто на траві, дивляться на вигадливий танок, балакають, лущать насіння.
Малеча, ближче до хат, захоплена своїм, — дівчатка, окремо, хлопчики окремо. Дівчатка, порозсідавшись невеличкими купками, граються в крем’яхи; хлопці, поділившись на дві лави, змагаються в м’яча. Якого не прийнято, той сидить тут, осторонь, і з цікавістю стежить за грою.
Біганина, галас, регіт...
Халупка, де живе дід Антип з удовою-дочкою й онуком Павликом, стоїть край слобідки, нічим не огороджена, як і всі інші шахтарські хатки. За нею починається вигін, а за вигоном, через великий шлях, зелений тепера, — барвистий панський степ.
Світить сонечко, припікає. Тепло й радісно. Ясний, погожий день викликав з халупки навіть старого колишнього шахтаря, тепера шахтового конюха, діда Антипа.
Покурюючи люлечку, сидить він під вікном на призьбі, а поруч його — Павлик. Обоє захоплені хлопчачою грою в м’яча, обом сіяють обличчя од великої втіхи: короткими, уривчастими вигуками й гучним сміхом вони виявляють своє задоволення, ніби самі беруть участь у грі.
— Ось глянь, дідусю... ось глянь на Проньку!.. тх-х-хи-хи-хи-и! — захлинається од реготу Павлик, нагинаючи голову аж до худих, гострих колін і коливаючи великим горбом.
— Хе!.. Здорово, шибеник!.. А, який, матері його мішок груш!.. Ну й біга... Ага, не влучив!.. Ні, брат, Проньку не влучиш! Пронька, брат, як тая куля, хе-хе-хе! — хвилюється й собі старий Антип, притупуючи ногою, й спльовує набік.
— Тхі-гі-гі-і-іх! — аж вищить, сміючись, Павлик.
— Гоп-гоп! Та-та-та-та!.. Хе-хе-хе! втік, матері його мішок груш!.. Чий такий? — питає дід ще про якого-не-будь меткого пустуна.
— Який? отой... найбільший? — перепитує Павлик і показує пальцем. — То ж тітчин Явдошин... Захарко.
— Ну й прудкий! як заєць.
— Він, дідусю, тютюн курить.
— Ов?.. А, який! — обурюється дід. — Вишпарити поганця! небезпременно вишпарити ремінякою. А, який! Тютюн... хм! А бігає здорово! Конем не доженеш. А-та-та-та! ач, як ушкварив! Треба, треба буде Явдосі сказати. Вишпарити брикуна, щоб не привчався казна до чого!..
— Він, дідусю, й гроші в матері краде на тютюн.
— Ов?.. А, який...
— Дідусю... піду й я до них...
— Ти?.. Хм...
Дід Антип глянув скоса на Павлика, сковзнув очима по горбу, по глибоких, променистих, розумних очах його, що одсвічували далеко захованим тихим смутком, і одвернувся, наморщивши чоло й наїживши свої кострубаті, сиві, як попіл, рясні брови.
- Спиридон Черкасенко — Ранок
- Спиридон Черкасенко — В старім гнізді
- Спиридон Черкасенко — В степу
- Ще 91 твір →
— Хм... та-ак.. туди, говориш?
— Еге.
— Розбишаки вони, сину. Ще битимуть. Ач, які зайдиголови!.. Пронька, Пронька — глянь, що виробля! А, який! — заминав дід мову.
Старому було ніяково. Не від того він був, щоб потішити онука. Незважаючи на його страшний, химерний горб, дід дуже любив хлопця. Але він гаразд знав вдачу всіх отих Захарків, Проньок та інших, знав, що за великим Павликовим горбом діти ще не вміють побачити чудового серця його, тому боявся, що пустуни зобидять хлопця: вже не раз доводилося йому, йдучи з роботи, рятувати Павлика й скубти за чуба напасників.
— Я, дідусю, до дівчат.
— До дівчат? — зрадів дід. — Хе-хе-хе! до дівчат, сину, можна... Дівчата, сину, — вони, той... не такі, як оті паливоди, хлопці. Вони тихі... оті дівчата. До дівчат можна — вони не зобидять.
Павлик пішов.
Дід Антип вийняв з рота люльку й дивився вслід онукові, як він ішов перехильцем, як качка, коливаючи своїм химерним горбом, і якось кумедно махав руками, вивертаючи долоні. Невеличка рідковолоса голівка його майже ховалася за горбом.
Старий журно похитав головою, крякнувши, ніби одганяючи геть сумні думи. Притоптавши люльку корячкуватим закоптілим пальцем, він сховав її в кишеню, підвівся, покрехтуючи, й пішов у хату спочивати.
— Павлику, до нас! — гукали дівчатка, вгледівши горбаня.
— В нас краще, Павлику, — перебивали інші.
— "У вас"... И-и, Боже сохрани!
— А ви не "Боже сохрани"? — змагалися дівчатка за Павлика.
Вони й справді любили з ним гратись, дивитись у його журні сині очі, слухати його поважну, повчальну мову, коли він щось розповідав їм — або роз’яснюючи, як треба гратись, або розказуючи якусь цікаву побрехеньку чи довгу заплутану казочку.
II
Знав Павлик їх, тих казочок, чимало.
Ще як був меншеньким, довгими зимовими вечорами, коли набридне слухати, як бурхає за обмерзлим вікном завірюха, набридне дивитись, як скаче голка в худих материних руках, коли під свист вітру в грубі й дідове хропіння на лаві починає дріматись і злипаються очі, Павлик, бувало, каже матері:
— Спатки, мамо.
— Зараз, мій любий, — підіймає голову неня й одкладає набік шитво. — Ходімо, серце.
— Ти ж посидиш коло мене? — умовляється Павлик, роздягаючись.
— Посиджу, соколику, посиджу. Лягай, моя дитино.
— І казочку розкажеш?
— І казочку розкажу.
— А пісеньки співати не тре-е-ба, — надимає губенята й махає ручкою Павлик.
— Пісеньки не треба, — підтакує неня.
— Пісеньки такі сумні...
— Сумні, моя дитино...
— ... і ти знову плакатимеш од пісеньки.
— Плакатиму?.. Ні, любий, я не плакатиму... Спаси й помилуй, Царице Небесна, — вкриває хлопця ряденцем і хрестить мати, присовує ослін до ліжка й умощується на нім.
— Ну да, плакати не треба, — щебече Павлик. — Голова болить тому, хто плаче. Ти, мамо, краще казочку.
— Казочку, казочку, моє серце. Спи з Богом!..
— Ну, розказуй. Оту — знаєш?.. де зайчик сів під дубком та й плаче...
Павлик щулиться під ряденцем і лагодиться слухати.
— Гаразд, гаразд, — відповідає мати й починає довгу, цікаву казку про діда в червоних чоботях, брехливу Козу рогату, про Зайчика-Побігайчика. — От Зайчик злякався, вибіг з хати та й сів під дубком. Сидить та й плаче...
— Та й пла-а-че, — притакує, спочуваючи Зайчикові, Павлик, і страдальницька тінь пробігає йому видочком, а великі очі його затягає сльозою.
З цієї сумної казкової пригоди Павликова думка починає потужно працювати. Мати скінчила одну казку, починає другу, про короленка й королівну, про Івасика-Телесика абощо, та Павлик уже не слухає, й материні слова тихим струмочком ринуть мимо.
І стоїть в думках Павликових темний, густий ліс із зеленими галявинами, а на одній галявині збудував собі Зайчик манісіньку хатку, таку завбільшки, як у пайового Гектора, цепового собаки; круг тієї хатки походжає страшна, напівоблуплена Коза-Дереза з великими та гострими рогами й чигає на Зайчикове життя. З лісу, з-поза кущів, виглядають боягузи — грубий, вайлакуватий Ведмідь-Набрідь, завжди голодний Вовчик-Братик і хитра Лисичка-Сестричка. І стискається боляче серденько Павликове жалем до сердешного Зайчика й жахом за його бідолашну долю.
— Мамо, — перебиває Павлик материну казку, — а Зайчик-Побігайчик боїться Кози?
— Що? га?.. — не розуміє неня одразу несподіваного питання. — Боїться, боїться, моя дитино... Та ти, бачу, не слухаєш казочки. Може, вже годі?
— Ні, ні, я слухатиму, розказуй.
Знову точиться нитка перерваної казки. Павлик одразу силкується уважно слухати, але потроху думки його звертають знову до лісу з його хижими звірями й сердешними беззаступними зайчиками.
— Мамо, — знов питає Павлик, — і нащо та погана Коза-Дереза?
— Що?.. нащо — Коза?.. Так Бог дав, сину, — відповідає мати й гомонить далі.
І думає, думає, думає Павлик, аж поки йому голова втомиться, аж поки тиховійний сон потроху, непомітно склепить йому віки й од довгих густих вій його ляже на личко темна тінь. Та бистра думка його не заспокоюється. Скута, зв’язана своїм ворогом, міцним сном, вона ще борсається, рветься, живе — і Павлик бачить химерні, чарівні сни. Таких цікавих казок, як його сни, й неня не розкаже йому.
Пам’ять у Павлика прегарна, й він завжди пригадує свої сни до найменших подробиць і переказує їх дівчаткам, як нову казку, тільки ніколи не каже, що то сон, а з часом і сам забуває про те.
Павлик ріс, нешвидко ріс...
Через його страшний горб товариші цурались його, й він звик бути здебільшого самотнім, на самоті зі своїми думками, жив ними, тішився, розважався ними. Лагідний, добрий, гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним. Павлик любив звірят, любив пташок і плакав, навіть зомлівав, коли при нім хто з хлопців розбивав пташині яєчка або скручував голови горобеняткам.
III
Підсівши до однієї купки дівчаток, Павлик почав гратись із ними в крем’яхи.
Хлопцям, мабуть, набридло гратись. За якусь дурницю вони посварились, позмагались, полементували трохи...
Той, чий був м’яч, заховав свою власність у кишеню й рішуче сказав, що м’яча більше не дасть.
Захарко вхопив його ззаду за поперек, повалив на землю і надавив коліном.
— Смерті чи життя? — питав Захарко, піднявши над хлопцем кулака.
Він чув і бачив, що так роблять і кажуть, борюкаючись, дорослі — парубки, та й собі ото робив так само.
Хлопець плакав під ним.
— Облиш! не чіпай його! — гукнув на Захарка Павлик і ладен був і собі заплакати.
— Ов? — зареготав Захарко. — Чи не заступник з’явився!..
— Бо як скажу дідусеві...
Захарко пустив хлопця й підійшов до Павлика.
— "Скажу дідусеві"... — перекривив він Павлика й показав йому язика. — Боюсь я твого дідуся!.. Ось як дам тобі по горбу, тоді йди, кажи своєму дідусеві, горбатий!
— Ну-ну! — оступились за Павлика дівчатка. – Йди геть! Як ви гралися, то ми не втручались до вас.
— Ме-ме-ме! — перекривив їх Захарко й вибив у однієї з рук крем’яхи.
Та заголосила.
— Кинь, не лізь до їх, — промовив Пронька. — Ходімо краще по катран1.
— Який же тепера катран? — спитав Захарко. — Ще нема.
— Досі є.
— Є вже, — запевнив хтось із хлопців.
— Нема...
— Авжеж є, — підтакнули дівчатка.
— Ну, ходімо, — сказав Захарко. — Як нема, то яєць жайворонячих пошукаємо. Хто з нами?
Всі, як один, підвелись і посунули в степ.
— Мо’, й ми підемо? — вагалися дівчатка.
— Авжеж, ходімо. Катрану нарвемо.
— Нема ще?
— Є, сама бачила.
— Ходімо, Павлику?
Павлик не знав, чи йти, чи ні.