На вершку

Франко Іван

I.

Одного зимового вечора дуже шумно і весело було в одній світлиці краківського .., що вважається найпоряднішою гостиницею того славного і ясного колись, а тепер геть-геть притемнілого міста. Світлиця була обширна і ярко освічена. Великі дзеркала, порозвішувані по стінах, ще побільшували яркість освітлення. Воскована підлога, хороші меблі — все те купалося в тій заливі штучного світла, і чулося тут немов у себе дома. Важкі фотелі стояли твердо і гордо на своїх грубих коротеньких лабах; софи під дзеркалами немов зітхали глибоко час від часу, запрошуючи до супочивку в своїх м’яких обняттях. Перед ними маленькі столики та плетені крісла попримощувались знехотя, мов веселі построєні діти, слухаючи ніжного балакання товстих добродушних бабусь.

Але на середині обширної світлиці, — аж там зосередилось усе життя, увесь рух, увесь блиск. Довкола широкого накритого стола сиділо товариство людей, молодих, веселих, голосних, повбираних: три мужчини а дві женщини. Видно, вже було по вечері, бо стіл був заставлений тільки різного роду винами, лікерами та купами закусок — усякого солодкого печива. Товариство й не займається вже "горловою справою", — бесіди, жарти, дотепи, тости та пісні пересипаються одні з другими, чередуються та мішаються чимраз живіше, оскільки вино чимраз сильніше починає грати та палати в молодих головах.

— Най жиє свобода! — почав один з молодих мужчин, здоровий, плечистий, з широким лицем, крепкими вилицями і сивими котячими очима, вставши з крісла і піднявши догори лампку з вином, — най жиє свобода, молода, широка, безгранична! Свобода від шкільної лави і всіх тих проклятих параграфів, котрі набивається в голову тільки на те, щоб на другий день по екзамені викинути їх пріч з голови! Свобода від вітцівської ліски і ще незноснішої вітцівської волі, котра хотіла б вести нас тою самою дорогою, котрою ходили старі, аж зайшли в непроходимі багна! Свобода від усякої грижі, і жури, і турбації…

— Ну, розумівся, і від усякого труду, поїдаючого силу, від усякої праці, від усякої мислі, поїдаючої мозок, — таж так, Simon, правда? — обізвався насупроти бесідника іронічний голос.

— Розумієся, що так, — відповів задуфало Simon. — Коли свобода, то вже повна, безгранична свобода! Най жиє свобода! — крикнув він трохи хриплим від перепиття голосом і спорожнив свою лампку. Товариство закричало і собі ж: "Най жиє свобода!" Хропаві голоси мужчин змішалися з тонкими голосами дам. Вино полилось, заливаючи своїми кришталевими струями той жар до свободи, що нараз ні відси ні відти проблиснув серед веселого товариства.

— А ти, Ежен, на другий раз не переривай мені, як я хочу що говорити перед товариством, — сказав попередній бесідник, опершися о стіл і видавлюючи кислий усміх на своє широке, від вина почервоніле лице. — Ти знаєш, що такі замітки мене путають, а прецінь теперішня наша прогулка повинна бути приготованням до моєї будущої адвокатської практики.

— А ти на такий спосіб ні тепер, ні в будущій своїй адвокатській практиці дурниць не говори, — відрізав йому сміло Ежен.

— Е, дурниць, не дурниць, — відповів Сімон, дужче червоніючи, — але ти би ліпше зробив, якби прикусив свій язик за кождим разом, заким випалиш таким своїм глиняним дотепом!

З бесіди готова була зчинитися сварка, особливо при брутальній, нетерплячій вдачі Сімона, тож проче товариство, а особливо обі женщини, взялись утишувати бурю.

— Сімон, кіцю, — та-бо ти, бачу, направду береш жарти нашого меценаса до серця! — приговорювала невеличка блондинка, гладячи Сімона по гладко виголенім підбородку. — Не дайся висміяти, любчику! Вважай, що ми ту зовсім не затим, щоби дивитися на бійку когутів!

— Дай ми спокій, Маню, — відказав Сімон, лагідніючи, — але ти знаєш мою погану натуру… — і, не кінчачи речення, він простяг руку поперек стола до Ежена.

— Друже, перепрошаю тя за нечемність, не прогнівайся, дай руку!

— Ігій, ані в голові ми було гніватися! — відповів Ежен. — Я жартував і твої слова брав за жарт. Що ж я тому винен, як ти, наприклад, жартуєш інакше, ніж я?

Він подав руку, котрою Сімон кріпко потеліпав. Уже то ніхто так не вмів втишувати такі наглі п’яні вибухи Сімонового гніву, як Маня. Вона знала його натуру, а властиво знала одно чародійське слівце, — одно, а таке сильне, що кождого разу осаджувало Сімона на місці, мов зубила розбриканого коня!

— Ей, що ви тут, — над пустим сваритесь, за пусте й перепрошуєтесь! — розпочав бесіду третій товариш, піднявшися з свого місця. Се був молодець літ, може, 24, — і проче товариство не переходило, здається, поза тоту границю, — високий а тонкий, з лицем дрібним і чудно хорошо обрисованим, але блідим, мов стіна, так що невеличкі повні і рум’яні губи виглядали на тім блідім тлі мов підкрашені карміном. Лице те, хоч, очевидно, винищене розпустою, світилось щирістю і добродушністю, котра мимоволі навівала жаль за тим гарним чоловіком на кождого, хто тільки збоку дивився на нього.

— Наповніть склянки! — говорив він далі. — Отсе я вношу тост, старий, як світ, а проте вічно свіжий, вічно новий, як сходяче сонце: най жиє красота, молода, цвітуча, женська красота, котра не тілько розпалює серця мужчин, але веселить увесь світ, доповнює і завершує всю красоту природи. Най жиє красота наших товаришок!

Тост принято з запалом. Знов поплило вино.

— Одного тілько жаль, — говорив він, сідаючи на крісло і підпираючи ліктем голову на стіл, — що так скоро в’яне красота, немов здружена вона з непостійністю.

— Ну, найшов ти чого жалувати, Жан, — сказав Ежен до нього. — Немов узявся плакати над тим, що цвіти не вічні. Конечно, вони були б вічні або бодай довговічні, якби становили ціль самі для себе; а то вони, бач, тілько прилад для улегшення заплоднення; заплоднення звершилось, так і цвіту не треба. Отак і з жіночою красотою.

— Нівроку твоїй вченій головоньці, — промовила, крутячи губами, Маня, — чемно виражаєшся о жіночій красоті!

— Ей, що там чемність! Нам чень далі час вирости з її пут і говорити не то, що вона каже, а то, що нам хочеться і що, по нашій думці, правда!

— Ей, гей, пане професоре неплачений, — крикнув між тим Сімон, — час би й тобі чим ліпшим забавити товариство. На тебе черга піднести тост.

— Правда, правда, — завторувала пискливо Маня. Жан, що вce ще сидів з опертою на руці головою, підвівся і, не кажучи й слова, сягнув по вино, щоб налити свій келишок до нового тосту.

— Що я за майстер до тостів, — відказав Ежен, — радше я заспіваю вам пісеньку.

— А тілько веселу, Ежен, веселу, — гомоніли Сімон та Маня.

— Се ще ліпше, ніж тост, Ежен! — сказав, киваючи головою, Жан. — Ти гарний співак, Ежен, — ну-ко, давай сюда пісню!

— Лиш хвильку терпливості! — просив Ежен і, схопившися зо свого місця, почав швидкими кроками ходити по світлиці. Його гарне, хоть також клеймом розпусти та винищення націховане, лице стало поважним і серйозним, по чолі пробігали хмари думок, очі, спущені до землі, блищали живим, яріючим світлом. А тим часом товариство ждало з повними келишками: Сімон з виразом якоїсь тупої безучасності і з почервонілим від вина лицем, Маня з усміхом цікавості на хороших устах, Жан похилений наперед і ніби задуманий. Тільки ще одна людина з товариства, друга женщина, Таня, стояла з своїм келишком відсторонь від стола і потай усіх горючими чорними очима гляділа на Ежена, ловлячи кождий його рух, кождий вираз його лиця, котре в серйозній задумі видавалось далеко кращим та живішим, ніж серед усіх тих пустих товариських бесід, серед сміху та веселості.

Але ось Ежен став при столі і затягнув веселу арію без слів. Його хороший баритон, бачилось, скакав з каменя на камінь, перебираючись через шумлячу річку. Сімон мимовільно усміхнувся, немов ся весела музика заскоботала його нерви. Але нараз Еженів голос змінився. З легко скачучого став важким, мов широка ріка, пливуча багнистою рівниною, — після веселих трелів загув якось зловіщо, мов голос дзвона під час пожару, — і Ежен заспівав, спустивши очі та не дивлячись ні на кого з товариства:

Ой, п’єся та п’єся зелене вино,

І варом на серце пливе ми воно,

Та таки, та таки не може вгасить

Страшного пожару, що в серці горить.

— Ежен, Ежен, ти що, сказився? — перебив Сімон, котрого морозом проймили й нута, й слова тої пісні.

— То се весела пісня, Ежен? — перебила й Маня.

— Стійте, не перебивайте, — крикнув Ежен, — зараз буде й веселе. Конець усе веселіший від початку! — І він затяг далі:

Чума доокола; нам весело! Ми,

Гей, склянка до склянки: здоров’є чуми!

Потопа довкола; тоне весь народ

В ненаїдів хлані на п’ятсот локот.

Як любо в гондолі по хвилях гулять,

Про тих, що на дні там, не думать, не знать!

Гей, склянка до склянки! Ах, люба, позволь:

Здоров’є потопи! Здоров’є гондоль!

Мертва мовчанка залягла над усім товариством після тої пісні. Всі, крім Жана, забули й про келишки з вином, що держали в руках. Жан спорожнив свій мовчки і кивнув Еженові, немов похваляв пісню. Аж нараз голосне хлипання перервало мовчанку. Се плакала Таня. Всі ззирнулися на неї, мовчали, а далі бухнули голосним сміхом.

II

— Ігій на ваші лисі голови! — крикнув Сімон. — Сесь нам ту заспівав якоїсь холеричної, а тамта, ади, холерична, та в плач! Най же вас не виджу з таким товариством!

— Ба, боженька загримить, а богородиця в плач, — сказала Маня, передразнюючи Танине хлипання. — Ти, Сімон, хіба не знаєш, що як меже двоїма такими голуб’ятами, як наш Ежен та й Таня, а вибухне нагло велика любов, то як одно пчихне, то друге собі ніс обтирає. Така вже безгранична симпатія серць.

— Вже то, правду кажучи, більшої симпатії… характерів я й не видав, як межи вами двоїма, — сказав ліниво Жан, позираючи то на Маню, то на Сімона.

— Що, що? — відповів Сімон, звертаючи своє широке лице до Жана, — між мною а ким?

— А нею, — відповів спокійно Жан. Сімон аж задрожав і весь налився кров’ю.

— То за кого ж ти мене вважаєш, що ти смієш мене порівнювати…

— Не тебе, а твій характер, — поправив Жан, прижмуривши очі й насмішливо вдивляючися в Сімона, немов ждучи, що сей за комедію хоче зачинати. Погляд той ще дужче розлютив оп’янілого Сімона.

— Нехай і мій характер, — не то говорив, не то кричав він. — Як ти смієш мій характер порівнювати з характером якої-небудь…

— Сімон! — перебив його серйозно Ежен.

1 2 3 4 5 6 7