Запорожці прозивали сього звіра виднихою чи видрою, і хутро з нього було у великій повазі, особливо задля шапок, і дорогенько-таки платили не тільки наші, а й ляхи, і жиди. Так од того, що шапки оточувались цим хутром, і прозвали їх кабардинками, хоч вони були з самого простого сукна або шкуратяні, то все-таки їх звали кабардинками.
Як же запорожці одягались в походах і на війні?
– Е,в походах і на війні запорожці одягались як припало, бо не мали з собою ні возів, ні ридванів, а все, що треба, в’ючили на коней, од того ніщо їх не запиняло, і як до чого прийдеться, то й сто верстов в сутки махнуть. Запорожці дуже ще кохались в дорогій броні і добрих конях, та ще і щоб і сідло було в сріблі і золоті з вигаптуваними золотом чепраками і збруєю. Спереду сідла висіли дві кобури з пістолями, а з тилу в тороках ув’язувалась бурка і інше до треби козакові. Муніцію і все для воєнної справи кожний мав при собі, як-то: ратище, шаблю і чотири пістолі, а на грудях замість ладунки широкий черес, набитий в два і три ряди патронами. Рушниць у кінних козаків і гармат при кінниці не було, а брали їх тоді, як ходили проти татар і турків на чайках. Було, як зроблять висадку під якою-небудь кріпостю, то тут вже і кінниця спішиться і дає підмогу кіньми і чим припало.
– На які паланки найчастіше нападали ногайці і татари?
– Найбільш нападали по тім боці Дніпра на Самарськую паланку, бо тамечки аж до самої Береки скрізь річки, криниці і родники. Було козаки, що там сиділи зимовиками, куди б не їхали, на роботу, чи й так, то й мушкети, і пістолі з собою брали і тільки вгледять ногайців, то зараз збирались докупи, робили з возів табір і боронились.
У ногайців не було ружжя – тільки луки; було, викидає свої стріли та й втіка. А на цьому боці Дніпра, де теперечки їдемо, скрізь аж до Кодаків було спокійно. Тутечки сиділи зимовиками найбагатші козаки, сюди, бувало, ми їздимо до них з коша в гості і добре гуляємо по-нашому, по-запорозьки!..
– Які були звичаї у запорожців в домовому життю і між товариством?
– Звичаї, паничу, запорожців були дуже чудні і заміристі, бо народ був з біса і спритний, а хоч деякі з них і удавали з себе дурнів, так виходило ж по приказці: "Зверху дурень, а насподі розумний!" Були вони загартовані у всякій нужді і біді, так ніяке лихо їх не лякало. Гострі були і на вигадки, любили і жарти, і сміхи, любили добре й погулять, весело жили на світі, сміючись і вмирали!..
Всі запорожці голили собі голови і зоставляли тільки повище лоба одну чуприну. За сей-то звичай москалі прозвали нас хохлами, а ми москалів кацапами, бо вони ходять з бородами. Як відростала чуприна, так що вже лізла в вічі, то закручували її за вухо; запорожці звали цю чуприну оселедцем, бо як вона довга, то теліпається, неначе оселедець. Бороди запорожці голили, а вуси зоставляли і ніколи їх не підстригали, а, закрутивши, закладували за вуха, а деякі то й ваксою ще ялозили, щоб вони стирчали догори, неначе у того кота. Як збирались докупи запорожці, то дуже кумедно один одного привітали, особливо в Січі і по зимовиках. Було, деколи умовляться і поїдуть до якого-небудь козака в гості або за ділом, случалось і проїздом завернуть, щоб переночувать, то так здоровкались: уїдуть у двір і, не злізаючи з коней, хто-небудь з товариства за одним духом три рази пугикне:
– Пугу, пугу, пугу!
А хазяїн у віконце до них обізветься два рази:
– Пугу, пугу?
– Козак з лугу! – гукне гість.
– Прив’язуйте коней, де й наші, одкаже хазяїн, і просимо до хати!
Тоді хазяйські наймити беруть коней, ведуть до стайні і пильнують їх, поки козаки гуляють, а січовики, ввійшовши в хату, перехрестяться до образів, вклоняться хазяїнові та й кажуть:
– Отаман, товариство, ваші голови!
– Ваші голови, ваші голови! одказує хазяїн, кланяючись. – Просим, пани-молодці, сідати.
Після цього привітання починали вже теревені гнуть, круглять горілку, мед, біломорські вина; а чаю, кохве і пуншів на Запорожжі не водилось, окрім варенухи[39], і то у багатих тільки і сановитих козаків. Як же вже добре підгуляють, от хазяїн і гукне на кухаря:
– Ану, братику, вари лишень нам обід або вечерю!
– Що ж, батьку, варить? – спита кухар. – Вари, братику, тетерю до молока, до масла, – коли пісний день, до води, на скору руку, – малай, галушки з пастрамою, печи загреби…
– Як же готовили ці потрави? – спитав я.
– Тетерю варили з борошна пополам з пшоном і вчиняли розчиною, як і тісто на хліб. Милай варили з прошеного борошна на воді без солі, бо їли його з солоним сиром або з бринзою. Пастрама – це сушена баранина, і загреби – пшеничні коржі, і прозивались загребами від того, що пекли їх на кабиці, загрібаючи в жар і попіл… Ну, як нагуляються, кажу, гості, так що вже пора їм і додому, от-вони й дякують хазяїнові:
– Спасибі, батьку, за хліб, за сіль! Пора вже нам по куренях до домівки. Просимо й тебе, батьку, до над, коли ласка твоя; оставайся здоров!
– Прощайте, пани-молодці! – одказує хазяїн. – Вибачайте, чим багаті, тим і раді; не згадуйте лихом!
Як вийдуть гості з хати, то хлопці зараз і підводять їм коней, напоєних, нагодованих і осідланих. Цей звичай був не тільки між товариством і знайомими, а і між чужими, бо у запорожців хліб-сіль була у великій увазі. У простих козаків, табунщиків і чабанів теж був звичай мать при собі усе, що йому треба. Підперізувались вони шкуряним поясом і прив’язували до його гаман, вицвяхований і гудзиками, і мідними бляшками з кресалом і губкою, швайку – часом налагодить збрую, і ложечник з ложкою. У якого козака не було цеї справи, того ніхто не поважав, і мали його за йолопа, за харпака. Коли лучалось, що який-небудь чабан прийде до скотарів за ділом чи там і застане їх за обідом або за вечерею, то й каже:
– Хліб та сіль, пани-молодці!
А вони йому і одказують:
– Їмо та свій, а ти у порога постій!
– Е, ні, пани-молодці, — скаже чабан, виймаючи ложку, – посуньтесь лишень, дайте і мені місце!
Та й сіда до гурту.
– Догадливий і справний козак, – загомонять хлопці, — вечеряй, братчику, вечеряй!
Дають йому місце і привітають по-товариській.
Бувало і так, що прийде, як вже пообідають, то зараз його нагодують, та й питають, чого йому треба. Тоді, за часів Запорожжя, не було таких лютих зим, як теперечки, і скотина цілісіньку зиму паслась по степах, а скотарі мали собі од вітру і хуртуни халабуди, окутані повстьми; вони кошами прозивались; їх ставили на колеса, щоб легше було перевозить на друге місце. Всередині коша була і кабиця задля вогню, часом, щоб було погріться, і посушиться, і зварить їсти собі і собакам. Опріч коша, мали вони ще при отарах і котигу, здоровенну арбу, в котрій возили харчі, воду і дрова, і як на одному тирлі потравляють скотиною пашу, то переходять на друге місце, отакечки кочували собі літо і зиму, як ті ногайці і татари.
На половині дороги між селом Покровським і Михайлівною годували ми коней в селі Чумаках у Коржевого племінника, заможного хазяїна і вже немолодого: так йому буде, мабуть, літ під шістдесят. Пообідавши, Корж ліг спочити, а я з хазяїном пішов оглядіть село. На вигоні понад балкою побачив я невеличку заросль – росло кілька груш і берестів: видко було, що колись була тут оселя.
– Чий се садок? – спитав я, – хто його садив?
– Тутечки колись, – одказав хазяїн, – сидів зимовиком Онисько-запорожець. От що про його розказують старі люди. Раз, проїжджаючи через Миргород, побачив він молоденьку і гарну дівчину, таку гарну, що й розказать не можна, та й закохався собі на лихо. У Ониська до біса було грошей; не взяв його кат, і розумний був, а вже такий завзятий, що всі січовики його поважали, так з себе ж такий шкарбан, що й ні на що було й глянуть! Не довго думавши, прийшов він до матері тії дівчини, що йому вподобалась, і став її сватать. Мати, бідна удова, дуже зраділа, що знайшовся такий багатий жених, не дала дочці і опам’ятуваться і приневолила її одружитись з Ониськом. Привіз Онисько молоду жінку у свій зимовик, тутечки у його була рублена хата на дві половини, усякої худоби не перелічити, і наймитів, і наймичок. Одяг Онисько свою жінку, неначе кралю яку, усього вдоволь, а молодиця смуткує, журиться, ніщо її не радує і не веселить. Не сиділось і Ониськові з молодою жінкою, кажу ж, що дуже завзятий був; тільки почує, було, що збираються в коші на татар або на ногайців, то й не втерпить – кине жінку і поїде собі в кіш. Отож як поїде, то молодиця сама, одна-однісінька, ще гірш сумує. Було, наварить і напече усяких потрав, одягнеться, як на Великдень, сяде на покуті та сама з собою і розмовляє:
– Їж, душа, пий, душа, – скаже, – та люби Ониська!
– Не хочу я ні їсти, ні пити, – сама собі одказує, — і як мені любити Ониська!
– Чом? – пита сама себе.
– Він гидкий, він бридкий! – одкаже.
– Кого ж ти любиш?
– Я люблю Омелька-поповича, він такий гарний, хороший, уродливий, без його мені і світ немилий!
Та схилиться на білі рученьки, гірко заплаче. Раз, як вона так юродствувала, повернувся з коша Онисько; бачить, віконце в хаті відчинено, він і підійшов, щоб пугнуть, аж чує – щось жінка розказує, він і дослухав до кінця та як гукне:
– Жінко! Так ти така?!
Затріпотіла небога, нічого казать:
– Така, – каже, – чоловіче!..
– Ходи ж сюди до мене, коли така!
Вийшла молодиця з хати, а Онисько вийняв з кишені справу, викресав вогню, у віхоть, розмахав та під стріху – хата й запалала. Повибігали наймити з відрами заливать, а Онисько:
– Не руште, не гасіть! – каже, – візьміть собі мою худобу, поділіться і не згадуйте мене лихом; а ти, жінко, – додав, кинувши на неї оком, – іди собі до свого Омелька-поповича, не треба мені такої жінки, як ти!..
Сів на коня та й поїхав у кіш. З тії пори чутки про його не було!
Що-то було на душі, подумав я, у того нещасливого Ониська, як він повертався у кіш, стративши в одну часинку усе, що тільки не є найдорожчого у чоловіка на землі!
X
Од села Чумаків аж до Михайлівки розказував мені Корж, як у запорожців судились, позивались, як і карали за кражу, грабунки і смертоубийства.
– На всіх вольностях запорозьких, – почав старий, по значних селеніях і містечках були паланки; ніби повіти або земські суди, і в кожній паланці постановлено по вибору троє старшин: полковник, осавул і писар.