Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа

Олекса Стороженко

Сторінка 12 з 13

Через кілька днів прийшло до Текелія з хлібом, з сіллю ще чоловіка з п’ятдесят за тими ж білетами та, добувши і собі, п’ятами закивали з товариством. Далі, як побачили січовики, що їм не боронять тих білетів, прийшли й треті, і четверті та, добувши сим побитом собі білети на всі сорок куренів, і помандрували під турка. Як побачило офіцерство, що в коші зостались тільки старі, сліпі та каліки, і зробили доношеніє Текелієві. Схаменувся Текелій, та у свиний голос – нічого вже, бач, робить, як кажуть, не продереш очей, продереш калитку!

– Куди ж вони позаходили, – питавсь Текелій. – Адже ж вони, сякі-такі, просили у мене білета до Тилигула на заробітки?

Дуже розсердився і зажурився Текелій, довго сумував, кілька днів і носа, сердешний, не виткнув з своєї палатки – так його роздратувало те ошуканство простої сіроми. А тут як на те ще лізуть і останні січовики, які позоставались, з хлібом-сіллю; а та вже хліб-сіль в душі у Текелія сидить.

– Повели і нам, вельможний пане, – просять, – написать білети на заробітки.

– Та куди ж вам, – крикнув Текелій, – злющі запорожці, оці білети?

– На Тилигул, добродію, – одказують. – На Тилигул, до лями, на заробітки.

– Все в Тилигул та в Тилигул, – гримнув Текелій, затупотівши ногами, – сякі-такі і розтакі!.. А город зоставили пустим? Не дам вам білетів, ідіть собі к бісу!.. – та й потурив їх від себе.

Так не помоглося ж, бо сірома, подякувавши Текелія хліб і сіль, і без білетів по протоптаній дорожці дропака. Побачив Текелій, що якось приходиться до чмиги: що тут на світі робить? От він і призвав себе всіх курінних отаманів. Так і отаманів небагацько прийшло – десятка не налічив би.

– Чом же ви не всі прийшли? – спитав Текелій.

– Як нам, добродію, усім прийти, – одказали отамани, – коли нікогісінько, опріч нас, не зосталось по куренях.

– Куди ж вони позаходили, що їх нема? – знов спитав Текелій.

– Курінні отамани роз’їхались по своїх зимовиках, одказують, – а сірома невідь-куди поділась, так ми і самі думаємо до домівки; що нам тутечка робить, коли нікогісінько не зосталось; старшину запроторили у столицю чи там куди[47] ’, а війська козацького нема – порозходилось!..

– Куди ж вони порозходились? – гримнув Текелій, де ваші січовики?

– Як, де? – обізвались отамани. – Адже ж ви, добродію, не спитавши нас, подавали їм білети на заробітки, до Тилигула, чи що?

Побачив тоді Текелій, що сірома гаразд-таки убрала, його в шори; дуже розсердився і вигнав з палатки отаманів. Після сього недовго він зостався в Січі і того ж літа поїхав у столицю, а московське військо сім літ ще стояло на запорозьких землях, поки не запровадили московських звичаїв.

– Так отаким-то побитом, паничу, преславуту козацьку Січ зруйнували і хвацьке Запорозьке військо викоренили. Ті ж запорожці, що повтікали, піддались під турка, прийняв їх султан ласкаво під свою державу і звелів опоселить їх біля устя Дунаю в Бабадазі, понад Чорним морем, на землях, здатних до пахарства і багатих риболовством і звіриною ловлею, де вони і теперечка живуть[48], хліб жують і постолом добро возять! От тобі, паничу, і кінець!

XІІ

Се було останнє оповідання Коржеве. Після сії роз мови частенько доводилось мені вештаться по Задніпров’ю, а в турецьку війну – в Бабадазі, де осадились запорожці; не раз доводилось і розмовлять з старими дідами, бувалими козаками про Січ, і те саме, без одміни, розказували і вони, що оповідав мені старий Корж.

В 1832 році на іванівський ярмарок в Кременчуці, на майдані, збилось чимало народу біля кобзаря. Я підійшов і став прислухуваться. Сліпенький співав про зруйнування коша, і так подібно до оповідання, що я, давши кобзареві карбованця, зазвав його до себе на кватиру і списав ті вірші. От вони.

Гей, із-за зеленого гаю

Червоне сонечко зійшло.

Гей, з московського краю

Велике військо прийшло.

Червоне сонечко

Високо вже стоїть,

Дивиться батько в оконечко

Та й каже: "Дітки, що будемо робить?

Ось перед нами

Царицине військо стоїть,

Чи не за нами,

Щоб йшли татар к чортам гонить?"

"Ой батьку, щось воно не те!

Чого сі гармати горлом в вічі стоять?

Треба, батьку, спитати,

Чого вони од нас хотять?"

Ой провідали запорожці,

Що Нечоса Текелю послав

Щоб нас з старшиною

І всю славну Січ зруйнував.

Був же той день

Великі зелені свята,

О, бодай же твоя, Нечосо,

З того часу душа проклята!

"Гей, діти, запорожці,

Що будемо чинити?

Москаль кличе в гості,

Будемо чи ні йому голову хилити?

Як будемо Його зустрічати:

Чи з хлібом-солею,

Чи війну об’являти,

Чи йти до його доброю волею?"

Одні кажуть: "Мир лучче всього".

А сі: "Нехай нам випалять очі,

То й пропадемо аж до одного".

– "Ніколи сього не буде,

Щоб ми оддали Січ-мати,

Поки що світ-сонця

Будем Січ нашу рятувати!"

"Бога бійтеся, діти! –

Каже панотець архімандрит, –

Що ви хочете робити?

Прокляті будете із роду в рід.

Ви, діти – християни,

І підіймаєте руки на братів?

Не робіть в своєму серцю рани.

Щоб милосердний бог вас простив,

От вам хрест божий.

На його ви положіться,

І совіт мій вам гожий,

Ні в чім, діти, не журіться".

"Ну, панотче, по-твоєму нехай, –

Послухають тебе запорожці;

Бери, Петре, хліб та сіль

Та й ходім до Текеля в гості.

Ну, батьку, господи поможи,

Пошли нам добрий час!

Хліб, батьку, положи,

Та й говори за нас.

Бо війною, батьку, нічого не вчиним,

Треба доброю волею робити;

Ходім вже, поклон вхилим

Та й почнем про діло говорити".

Хліб-сіль Текеля прийняв

І почав нас угощати.

А як добре підгуляв,

То став і нас до себе прохати.

А в нас Петро кошовий

Має звичай свій:

Пішов генерала зазивати

До себе обіда козацького вживати.

Їв Текеля обід бурлацький

Та все смакував,

А опісля по-козацьки

Вином та медом запивав.

Ой пішов Текеля в свою палатку

Та й став міркувать.

Що йому робить спочатку

І як нашу Січ зруйнувать.

Уже всі каші паланки

В Текелійових руках,

Уже всі його палатки

По наших січових кутках.

Ой прочитав Текеля папір

Кошовому, писареві од цариці,

Треба нам їхати у двір

Аж у дві столиці.

Ой зібрав наш Калниш

Храбрую дружину,

Сердешний брався аж за ніж

Та проклинав лиху годину.

Сірома Калниш захлипав гірко,

З кожним козаком обіймався,

Сказав: "Прощай, славне, храбре військо!"

Та вже більш і не вертався!

"Гей, батьки-отамани,

Кажіть, де поділи старшину?"

Бере нас жаль за серце,

Як згадаєм славну старовину!

Ой почали січовики думать, гадать,

Як би москаля в шори убрать.

А далі до Текелія пристали,

Щоб дав білети – роботи нам шукать.

Ой рушили запорожці

До лями на заробітки.

Закивали п’ятами, сіроми,

Тільки товаришам дали звістки.

Текелій хоч після й оглядівся,

А запорожців – поминай як звали!

Ой бідний зажурився,

Що в шори його убрали.

Ох життя наше минулось,

Життя бурлацьке!

Коли б воно вернулось,

Славне життя козацьке!

Гей, братці, озьміть у руку

Пісочку та й посійте

Ой тоді воно вернеться,

Як той пісочок зійде![49]

Корж помер в октябрі 1835 року на 104 році довгого свого життя. Змалку і до смерті жив він і працював задля людей і, може б, ще промаявся на світі, коли б, збираючи подаяніє на погорілу в Михайлівці церкву, не застудив себе, переїжджаючи восени через Мокрую Суру. Царство тобі небесне, добрий чоловіче, вічна тобі пам’ять.

Примітки

1

Багато дечого розказував мені старий Корж, але у сім оповіданні тільки те заявляю, що записано преосвященним Гавриїлом (приміт. авт.).

2

Українці мають звичай москалів звати відієрв, од того що прізвища (фамилії) у них найбільш кінчаються на "в" (приміт. авт.).

3

Так прозивалась Кам’янка, бо в сім поселку запорожці торгували з татарами і ногайцями (приміт. авт.).

4

Від чого узялось се прізвище, багацько дечого розказують катеринославські письменні. Найбільша їх половина думає, що Половицею прозвали од якого-небудь осадчого Половика, як і другі слободи Катеринославської губернії од своїх осадчих прізвища добули: Гупалівка – од Гупала, Котівка – од Кота і другі ще деякі (приміт. авт.).

5

Дом Роде проти бурси (приміт. авт.).

6

Тепер тут дом дворянського собранія (приміт. авт.).

7

Млинів на сім місці теперечки нема, бо літом сей рукав пересиха, так що по дну прірви їздять возами і забирають на будову каміння. А поки не розчищали Ненаситицького порога, то тутечки млини мололи ціле літо. Через сей-то рукав світліший Потьомкін хотів зробить перекидний міст на Монастирський острів, де замишляв збудувать університет. Ще й будувать його не починали, а вже професорів назначили (дуже, бачите, хапались) і наділяли їх жалуванням. Між ними був професор сільського хазяйства М. Леванов, той, що написав "Наставление к умозрительному и делопроизводному зекледелию" (изд. в Петербурга 1788 года), Сартій (титуловався директором Екатеринославской музыкальной академии) і другі (приміт. авт.).

8

Ся фабрика ще за панування імператриці Катерини була переведена з Білорусії, м. Дубровного, і вже за імператора Миколая скасована (приміт. авт.).

9

Ще недавно бачив я той стовп в Казеннім саду. Сей сад казна теперечки продала (приміт. авт.).

10

Од Нових Кодаків до Старих десять верстов (приміт. авт.).

11

Корж помилився: Новоросійська при усті Самари ніколи не було, а був Єкатеринослав, губернський город Азовської губернії. Оцей-то Єкатеринослав упразнили і стали його будувать, де Половиця, де він і до сього часу стоїть. За імператора Павла його перейменували в Новоросійськ, а за Імператора Александра – знов в Єкатеринослав (приміт. авт.).

12

Імператриця Єкатерина ІІ посітила тутейшу Україну в 1787 року; в сім же року і город Єкатеринослав заложила (приміт. авт.).

13

Приємно, коли у відкритому морі вітри збурюють морську гладінь, з твердої землі спостерігати велику біду іншого (латин.).

14

Одна така миля і досі стоїть в Катеринославі біля собора (приміт. авт.).

15

Цариця виїхала з Петербурга 1786 року (приміт. авт.).

16

Демено – руль (приміт. авт.).

17

Стерни і опачини – теж рулі, тільки коротші і на кінці – як лопатки; ними спідручніш правити при проході суден через пороги (приміт. авт.).

18

Кременчуцької губернії не було, а була Новоросійськая, а тільки губернське правленіє було в Кременчуці (приміт. авт.).

19

Корж помиляється: після Мазепи був гетьманом Скоропадський (приміт. авт.).

20

І теперечки видко ту кріпость в Старих Кодаках, і показують камінь на котрому сидів Петро Великий (приміт.

7 8 9 10 11 12 13