Ідеться святочно. Коні біжать вільно, граючись, пофоркуючи ніздрями. Колеса рівномірно котяться по м’якому піску. Справа і зліва заквітчаний луг, маленькі вогкуваті вибоїни, на яких віз злегка нахиляється, інколи трапляються калюжі з брудною водою, вимощені вербовим хворостом. Коні тоді зменшують хід, ступають повільно і обережно, входять по коліна у воду і бризкають нею на всі боки. Колеса також входять у воду майже по маточини. Василь нагинається за драбину і дивиться, як вода стікає по обручах, а після, коли віз поволі виїжджає на сухе, за колесами лишаються на піску дві довгі брудні смужки.
Все це Василь пам’ятає, і все це подобається йому. І коли він ще бавився малим на своєму подвір’ї, то любив повторяти собі якраз цю їзду до церкви. Брав возика і їздив довкруги, вибираючи навмисне по можливості гіршу дорогу. Особливо імпонувало йому, коли падав дощ і по дворі стояли калюжі…
І не тільки Василеві подобалася їзда. Подобалася вона всім, навіть дідові. Всі в цей час відчували святочність і внутрішню погідливість.
Зараз, правда, не ідеться особливо добре. Довготривалий дощ обернув дорогу в болото. Це ще добре, що вона з піску, що пісок пропускає швидко воду, що вбита вона колесами. Але місцями, де були невеликі калюжі, зараз цілі ставки, і коні мають досить клопочу, поки перетягнуть свій тягар через такі перешкоди. Маленькі замочки біля острівців, що влітку майже висихають, тепер знов поповніли, поробились майже озерами, і над ними видно людей, які щось гам роблять. Всі знають, що це дрібні рибалки, які сидять там з вулицями без огляду на час і погоду. Інколи там трапляються порядні коропи, а в більших затоках можна інколи піймати навіть щупака.
Ідеться лугом спочатку до села Ліпляви, але після, перед селом, на перехресті повертається вправо до переїзду через Дніпро. Вже здалека чути з того берега гуди великого дзвону канівського собору. І коли весна, коли сонце сходить десь там ззаду, за широкими осокорами, коли навкруги свіжо, коли в траві і кущах переливається сяйвом сонця роса, коли пахнуть медяники і повійка, коли з боку Дніпра подихає свіжістю могутньої ріки, — о, тоді робиться на душі тепло, тихо, свіжо і світло. Хочеться їхати і хочеться молитись. За все, що бачать очі, що чують вуха, ніздрі, кінчики нервів на руках, на цілому тілі. Все те підносить і звеличує…
І зараз з невідомого постають частково ці почуття. І зараз з протилежного боку чути удари великого дзвону канівського собору. Ті самі звуки, того самого дзвону, що його чули впродовж багатьох років. Дід Мороз знає ті звуки, його сини знають їх також, його внук чує їх так само… Ті звуки впоїлись у мозок, кров і саму душу… І ось, коли по довших роках Іван чує їх знову, нерви його насторожились і по цілому тілі пробігла дрож. Він нічого нікому не сказав. Він тільки стрепенувся, на очах його появилось світло, чолом промайнула ясність. У думці зі швидкістю кінокартини пролетіли спогади дитинства. Приємні, яскраві і соковиті спогади.
Петро натомість не мовчав. — Отут, — казав він, — я не раз вистоював годинами. Сопроне! Чи ж не разюче видовище!.. Або: — Сопроне! Глянь! Чи пізнаєш? — Сопрон криво і стримано посміхався і бурчав: — Емгу! Там ми лазили за качками!… Пам’ятаєш? — Іван чує ці речі, дивиться вперед, мовчить і теж посміхається. За нього говорить Мар’яна: — Що й казать! Щипають за душу сентиментики…
— Вас ні, Мар’яно Миколаївно? — питає Петро…
— Мене? Я тутешня… Звикла… Мене цікавлять інші пікантерії…
— Шоколадки, — кидає Сопрон..
— Сопроне Григоровичу… Їй Богу, бити буду!
— Як подужаєте — бийте, але за що?
— За образу жіночої честі…
— В такому разі пардон! Підношу руки…
— Милую. Опускайте руки, але більше так не висловлюйтесь, коли з вами говорить поважна дівчина поважним тоном.
— І що це за пікантерії поважної дівчини. — питає Петро.
— Сучасні, сьогоднішні… Ви вже відшуміли… Серця ваші мовчать… Я ще трохи непевна, чи мовчить серце Петра Григоровича… Він же мистець…
— Серце мистця завжди мовчить… Тільки посміхається. Мене цікавить серце сучасної дівчини.
— Про такі речі можна сказати тільки піснею, але не тут, а тільки в присмерку, тільки отам, над Дніпром, під осокорами… І ще краще під місяцем, і найкраще — в човні… Зрозуміли?
— Так. Прекрасно. Але ви поставили неймовірні і майже недосяжні умови. Треба чекати принаймні до весни. І так чотири роки чекалось…
— З огляду на це, вимоги можна зменшити. Більше фантазії, більше чуття, і все буде гаразд. Я вам скажу, що інколи після вечірні десь у соборному саду, десь у старій альтанці, під шелест сухого листя… Любов — Божа річ. Вона ходить скрізь… Я, знаєте, люблю такі місця. У старих парках, темний закуток, круглий кам’яний стіл, статуя невідомої богині, розкидане листя… Я сердечно люблю такі місця. Інколи на камені бачиш вирізьблено: М. і Б. І от розгадай, що було за тими літерами.
Іван слухає ті слова, посміхається, як посміхаються дорослі люди з дитячих витівок. Як дивно. Йому також приходять на думку різні нісенітниці. Йому вони навіть подобаються. І такі ось спогади, і темні парки, і сухий лист осені. Але ще не було випадку, щоб він такі думки висловив вголос. Це у нього не вийшло б. В його устах це видавалося б смішно…
На бричці йде також розмова.
— Ви так мені і не сказали… Як там у вас. — питає Таня у Водяного.
— Себто. Де у нас, Татяно Григорівно..
— Ну, у вас, дома…
— Дома у нас було б усе гаразд… Тільки… — і він перервав думку.
— Тільки.
— Мій брат… Уявіть… Мій брат пішов у повстання.
— Федір.
— Він.
— В яке повстання? Тепер?
— Ви хіба нічого не знаєте?
— Ну, хто тепер розбере… Я навіть не знаю, яка у нас влада… Ну, хто тепер направду в Києві? Невже гетьман… Хто він? З ким? Проти кого? Я нічого не розберу…
— Це таки досить тяжка математика… У Києві був гетьман… Називається він Павло Скоропадський…
— Ах, цей!.. Наш?
— Цей, цей.
— А тепер?
— Тепер зробили проти нього повстання.
— Хто?
— Ну, хто! Як вам сказати… Мій брат… І є такі ще…
— Але тим повстанням, напевно, хтось керує. Так же не може.
— Певно… Повстання проти німців… І коли б не німці, може, був би і той гетьман. Він навіть уже пішов на союз…
— З ким?
— З генералами… На єдину і неділиму… Оголосив федерацію… І все могло б бути. Властиво федерація, по-моєму, може бути. Україна з Росією була і могла би бути далі. Не все одно…
— Я вже, мабуть, рік не мала в руках газети. Я нічого не розумію… Хто, з ким, проти кого… Я тільки чую: Керенський, Ленін, Петлюра, Грушевський… Грушевський — це, здається, той історик… Це з ним носиться Андрій. Бородатий такий… У Києві дім має… Цікаві типи… Я вам, Миколо Івановичу, скажу: для мене революція — то хаос… Страшний і нерозумний... Я одного разу пробувала читати про французьку революцію — і такий самий хаос. Я цікавилась Марією Антуанеттою. Мене цікавила ця постать. Жінка, в революції… Це дійсно… Потім у Петрограді мені попала книжка якоїсь Колонтай… Це жах! Вона нам, жінкам, радить жити так званою "вільною любов’ю". Себто, не треба ніякого шлюбу… Це може бути?
— Глупота! — буркнув Водяний.
— Ви так думаєте?
— Так.
— Може бути. Я уявляю собі таке життя… Без шлюбу… І на що тоді сходитися взагалі?..Вона приводить приклад звірини… Але я не можу допустити, що я і звірина — те саме. Взагалі на світі є різні вподобання. Я тільки не можу збагнути, як можна такі ось речі рекомендувати для молоді. Більше: для практики, для публіки, для удержавлення… Вони ніби проти християнського шлюбу. Я цікава знати, що може шкодити їм християнський шлюб? Тож у тому стільки краси, поезії, традиція… І взагалі. Хіба християнство конечно треба переслідувати? Ви, напевно, вірите в Бога…
— Вірю!
— Я так і знала. Ваш батько — духовний…
— Ні. Це не тому. Мій батько тільки дячок.
— А чому?
— Це досить довго казати.
— Потрудіться, потрудіться, Миколо Івановичу… Я цікава.
— Вірую, Господи, і ісповідую, яко ти єси воістину Христос, син Бога живого… Ви чуєте ці слова?
— Ну?
— Вслухайтеся в їх звучання. "Син Бога живого".
— Вас дуже цікаво слухати. Вчора ви висловилися блискуче. Мені інколи приходять такі думки: ми стоїмо на якійсь грані. Всьому приходить якийсь кінець.
— Якийсь кінець, але не кінець... Ми, росіяни, тільки почали сумніватися. Навіть сумніваємось, чи є Бог. Це тільки сумнів, але ми віруємо. В душі ми вічно віруємо. Ми не можемо без віри. Віра у нас буде вічно. Навіть в атеїзм… Я вам кажу: у нас нема атеїстів. У нас є віруючі в атеїзм, а ті люди страшно небезпечні, бо вони фанатики. Ті, що кажуть "вірую", є люди спокійні. Ті, що мовчать, це — збайдужілі; але найнебезпечніші ті, що кажуть "не вірю". Особливо ті, що кажуть: "вірю тільки в розум людини". Це зовсім сфанатизовані індивідуми. І не дай Бог, щоб вони взяли в руки владу.
— Чому не дай Бог?
— Бо вони будуть переслідувати невіруючих. Це нові християни. Потече ще раз кров в ім’я Христа. Вони будуть гнати тих, що кажуть "вірую", але в дійсності вони переслідуватимуть невіруючих…
— Думаєте, що ми невіруючі? Я теж кажу, що я вірую…
— Так. Ви спокійно слухаєте, коли вам хтось каже: не вірю…
Навіть коли у нас кажуть: немає Бога… Ви зовсім його за те не переслідуєте. Ви тільки посміхаєтесь і знизуєте плечем. Чи не так?
— Ну, а що ж я маю з такими робити? Це справа сумління..
— Але не так вам скаже атеїст. Він скаже: тим, що ви вірите, ви підтримуєте релігію. Релігія — це опіум для народу. Попи — це народні експлуататори… Тому ви не маєте права вірити… З вами на Сибір…
— По-моєму, людина має право жити, як їй подобається… Але з вірою краще жити, як без віри. В християнстві. Ми родимось, нас хрестять духом святим. Це символ. Нам дають щось святе в уста, в серце. Після нам кажуть: любіться, любіть ближнього… Хіба це кепська річ — любити ближнього?
— Очевидно, кепська. Особливо, коли ближній має мільйон, а інший хтось не має…
— Миколо Івановичу! Це ваша думка?
— Хіба я сказав, що моя. Я такого не сказав і не скажу. Хочете знати чому?
— Навіть дуже.
— А тому, що я не заздрю тим, що мають мільйон. Ви чули цю пісеньку:
"Буржуй, без разсуждєнья давай-ка міліони!"
— Цікаво, що вони зроблять з тими мільйонами, коли відберуть їх від буржуя, — говорила Таня задумано і цілком поважно.
— Проп’ють! — коротко відповів Водяний.