подаровано Оленці
I
Маркус Млинарський писав: "Може виявитися, що сен сом всіх ваших екзистенцій, всього буття є рекомбінація. Витворення якогось тексту шляхом тривалих генетичних рекомбінаційкроків. Рекомбінацій, які через безліч спроб, незліченність непевних зрушень повинні привести до конкретної задуманої кимось структури. Може, так має статися Поява (З’ява) Бога. А може бути, що найсуттєвіша рекомбінація — риторична. Може, і в кінці повинно бути слово. І ми підбираємо його, підбираємось до нього, промовляючи тексти — відкидаючи тексти, що не є ним. Подібно з пластикою. Міняємо простір, змінюємо простір простором рухаючись. Невідомо, який рух, яка дія може виявитися вирішальною, який підбір одночасних світових рухів витворить той простір, котрий спинить все, щоб у такім взаєморозміщенні могла тривати статичність віч ності".
У цьому місці слід було спинитися самому Маркусові, але він дописував, порушуючи власні розрахунки: "Про блема полягає лиш у тім, щоб усвідомити тотальність реком бінацій, пов’язати, злучити одночасні дискретні тропізми у єдину (справді одиноку) систему, щільну систему, де причиною будьчого є не тільки будьщо інше чи їхня комбінація, а неохопний стан і зіставлення всіх інших елементів не лише дискретний момент часу, а й їх нашару вання, накладання від початку самого часу…"
Перед цим Млинарський не писав нічого іншого, крім філософського трактату, який не міг закінчитися. Фактично трактат перетворився на хроніку — із спогляданням цілком конкретних щоденних подій вирафіновувалися такі абст рактні онтологічні міркування, що лиш сам Маркус міг би відтворити подіяне за хронікою поміркованого.
Крім трактату, правда, він ще мав щоденника, який лежав на бюрку при вікні, що виходило на замкнуте подвір’я, куди Маркус вписував лиш те, що бачив протягом дня саме через це вікно (незважаючи на майже цілковиту бездіяльність на подвір’ї й абсолютну відсутність того, що обивателі нази вають живою природою, на суворе Маркусове табу впису вати до щоденника будьякі рефлексії та асоціації, які б якимось чином виводили з простору, обмеженого зімкну тими будинками довкола подвір’я, Маркус все ж бачив щодня стільки, що робота зі щоденником відбирала трохи того часу, коли вже дуже хотілося спати; частина записів тому мала якийсь сомнамбулічний присмак; в часі ж одної нічної кухонної пиятики Млинарський взявся робити ден ний запис у присутності приятелів, оповівши їм про харак тер щоденника і навіть прочитавши декілька фраґментів — не тих, які найбільше любив, і не тих, які вважав найцікаві шими, а відкриваючи кілька разів зошит із закритими очима; друзі були захоплені не так записами, як самою ідеєю фіксувати мінливість незмінності, довго моделювати різно манітні цікаві варіації, потім непомітно перейшли на інші теми, але, зібравшись через кілька днів без Млинарського, цілком серйозно домовились різними дискретними спосо бами провокувати хоч якісь події на подвір’ї Маркуса, та гра тривала недовго, але саме в цей час у щоденнику з’явилися такі химерні реалії, кожна з яких могла розвинутись в оповідання, що Маркус вирішив написати роман, об’єд навши їх якоюсь інтриґою).
- Тарас Прохасько — Лексикон таємних знань
- Тарас Прохасько — НепрОсті
- Тарас Прохасько — Essai de deconstruction (спроба деконструкції)
- Ще 5 творів →
Роман, який задумав Млинарський, мав називатися "Некрополь" (місто мертвих). Скажімо, група осіб, які не зналися між собою, купила з аукціону місця на ще неісную чому цвинтарі — ці люди вже давно втратили інтерес до нормального життя у місті, погубили товаришів, знайомих, полишалися без родин, у них позатиралися всі реальні зв’язки з Містом, вони самотні, злиденні, непотребні, вони майже неживі, вони не хочуть, не вміють жити так, як загал, а загалові войовничо не подобається їхній первинний спосіб життя, коли ж вони зламалися, загал просто перестав їх зауважувати — властиво тому всі вони зважилися на такий крок, щоб подбати хоч би про зовнішні тутешні форми нетутешнього життя — зробивши крок, однак, бояться і зробленого, і себе — може, саме цей страх, змішаний з таємним бажанням посилити його ще більше (якнеяк, справжнє живе переживання, загострена екзистенція) і з намаганням вихопитися зпід панування страху хоч тут, примушує кожного прийти на Цвинтар раз, потім ще і ще, ховаючись від випадкових свідків, пізніше — ще й один від одного, поступово звикаючи до своєї ділянки, до власної землі, поступово переносячи туди все більше того, що в’яже їх з життям, — вони вже тайно знаються, це химерне, але вже самовартісне спілкування: уникаючи і прагнучи одне одного, спостерігаючи і ховаючись, вивчаючи графіки, роз клади, маршрути, повади, напрямки, звички і уподобання, врешті демонструючись, знаючи, що тебе оглядають, мож ливо, з кількох точок зору, вдаючи, що не знаєш, але так, щоб могли зрозуміти, що знаєш більше, ніж навіть можливо, входячи на все складніші перехрестя цієї загальновизнаної гри — потім мусить статися так, що двом десь, колись не роз минутися, вони відкриваються один одному, це для них таке щастя, яке нестерпно діє на всіх, хто його підглядає, вони викриваються і викривають інших, найнесміливіших — починають влаштовувати свої місця, і з часом це більше скидається на спільнобудівничу толоку, врешті стирається семантика цвинтаря; вони переносять сюди свої звички, перебираються самі, виплекують вперше якусь власну нішу, достосовуючись лише власних смаків — з’являється все більше способів комунікації, — але вони все ж деструкту ровані як особистості, на кожному тягар звичок, котрі донедавна були імітацією сенсу, вони позбавлені досвіду, який би виходив за межі власного переживання порожності (переживання власної порожності), вони не встигли за розвитком термінології і номінації, їм важливо мислити словами і поняттями, їх почуття значно перевищують можливості вияву тих почуттів — хтось доходить, що треба стати камерним оркестром — роздають інструменти за порядком, як мають сидіти в оркестрі, а сидять за схемою розміщення ділянок — міняючись ділянками (з’явились певні сталі пари, товариства, для яких питання безпосеред нього сусідства принципово важливе), міняються інстру ментами, то не шкодить, бо спочатку ніхто не вміє грати ні на чому — тепер їхнім головним заняттям стали безперервні репетиції траурних маршів — вони достатньо випорожнені і достатньо спраглі чогось ліпшого, щоб досить скоро опанувати дилетантським володінням інструментами (вра ховуючи навіть всі обміни ними) — певний час марші вдо вольняли їх, але незабаром того виявилося замало — серед них є один невдахакомпозитор, який, власне, і керує оркест ром, вишколює музикантів — йому доручають написати щось відповідне — для композитора це перша справжня подія, перша нагода стати справжнім композитором, він довго і вимучливо намагається компонувати — але світ цвинтаря ефемерний, композитор добрий і витончений, а талант його примарний — проте він приніс ноти — це Моцарт, симфонія, переписана композитором від руки у бібліотеці, з партіями лиш тими, які є у їхньому оркестрі — музика всім дуже сподобалася, всі без великих зусиль повивчали свої партії, та спільне виконання огидне, кожному бракує легкості, розкутості, вміння прислухатися до інтонацій, кожному бракує свободи.
Млинарський вирішив, що роман буде без конкретних часових рамок і без надто означених характеристик часо вого відтинку. Навіть генеза подій має бути розмита в часі. Не буде жодних побутових штрихів, які могли б належати лише якомусь конкретному десятиліттю. І ніяких стилістич них ознак письма, які б натякали на десятиліття перекон ливіше, ніж зазначення року. Ніяких чітких і детальних психологічних характеристик поза вчинками героїв. І логіка розвою роману буде логікою невідступності подальшого поступа на ґрунті вдіяних попередніх — наступні детермі новані попередніми лиш так, що попередні перегороджують і перегороджують шляхи вибору, просто заповнюють вільні ходи. Ця ірраціональна логіка — логіка доступної можли вості. Він буде любити цю слабкість своїх персонажів. Він буде обривати лінії, щоб вертатися до них через певний час так, щоб цей час проминув, у лініях будуть перепади, нерів ності і прогалини, за якими не вслідкувати, в яких могло статися будьщо. Він буде мало знати про своїх героїв, йому доведеться доповнювати незнане надуманим. Вони ж мусять говорити самі до себе. Він запустить у текст кілька мікроскопічних вірусів, які, скориставшись непередба чуваними можливостями його тексту, вихоплять їх з тексту і розмножаться, розпроструться на них у невідомо що вже поза текстом.
Млинарський придумав навіть дуже елеґантне закінчен ня роману. Він введе себе самого в текст, зробиться одним із власників ділянок, одним з музикантів оркестру. Він залишиться собою зі всіма своїми намаганнями описати цю ж історію, сам роман буде тоді розповіддю автора про писан ня ним роману про події, рівноцінним учасником яких він був. А в самому кінці викриється вже як авторспостерігач, власне справжній Млинарський. Це, звичайно, вірус спря мований. І вірус дуже цікавий, котрий зможе порізному перекидати бачення — з — роману, бачення — у — роман, бачення — в — романі.
Десь тоді у безконечному трактаті Млинарського з’яви лися перші роздуми про рекомбінацію. А того дня, коли на подвір’ї (за щоденниковими записами) дощ почався каштанами і кинені на землю хризантеми почали в’янути від нижніх пелюсток, Маркус уже писав: "Головною ознакою всіх комбінацій є їхня необмеженість. Класифі каційні реєстри компонентів певної комбінації, як і виді лення самої комбінації, є умовними. Комбінації — відкриті системи, в які можна ввести будьякі прилеглі елементи аж до безмежності. Все може бути зведено до одної комбінації".
Млинарський зовсім не бентежився невпорядкованістю своїх фраз. Він з радістю давав можливість напіввипад ковим, напіввиваженим словосполученням втягнути в текст несподівані і непередбачені мотиви, асоціації, уламки близьких побудов. Таким чином, фрази нагадували Марку сові кола на воді від впущеного каменя. Лиш в уяві Млинар ського плівка візії проектувалася у зворотному порядку — круги збігалися від периферії до центру, все густіші і щільніші, аж поки зпід води не виривався камінь, вихоп люючи з собою цілу сферу, виходячи на плавну траєкторію, розгублюючи ореол вологи, очевидно висихаючи.