А чого це вас Бог приніс так рано?
— Охо-хо, дочко, що мене принесло?..— І приклавши до очей ту руку, у якій не було дубця, і, ніби затуляючи сльози, вона казала:
— Бідна моя головонька, що мені робити? Я вже й сама не доберу способу. Так важко, так люто мені на цім світі. Я знаю, що і Шиянці в балаклейському арешті разом з дівчиною легше, ніж мені. Бо хоч вона втратила і хазяйство, і чоловіка, та втратила очевидячки. А я?.. Де вже не шукала, де вже не питала. Нема... І сліду нема... І вже хапаюся за останню бадилину. Прийшла оце до тебе спитати, що то за чоловік був, якому ти помагала в’язати? Бо це ж через нього таке схопилося над нами. І він кажуть кудись утік, а міліція шукає і тропи не вхопить. То я і думаю, чи не зійшлися вони з Лукіяном де-небудь разом, а я дурно тільки побиваюся. А тут ще мені уже цілий тиждень, як тільки сонце почне заходити, то собачка Карахонька й починає вити. А тоді, як його не стало, то вона вила на вигоні, мабуть, днів із дванадцять.. І чи вона там їла, чи пила, але вила. А коли комсомольці почали на неї стріляти, то вона втекла знов до хати.
І вже тут тільки вечір, зараз сідає проти того місця, де Лукіян було сідав навприсідки тай розмовляв із сусідами... Сідає і виє... Кину палицею, чи грудкою, юна одбіжить і знов за своє. Кину хліба, юна понюхає, а в рот не бере. І вже перепалася так, що вже тільки тоді трошки підбіжить, як за нею хтось поженеться... І я вже, мабуть, теж швидко сідатиму поруч неї, проти того місця, де було Лукіян навприсідки розмовляє з сусідами... Сідатиму там, тай витиму разом з Карахонькою...
І почала втирати сльози кінцем своєї хустки, безнадійно схилившись головою. А Мархва подумала, що якби Лукіян Кошелик утік, то міліція його б шукала так само, як і Нерадька, а як не шукає, значить Кошелик не втікав з рук балаклейських посіпак. Але сказала зовсім інше, поклавши спочатку ніж на заслонку з картопляним лушпинням, а обчищену картоплину вкинувши в макітру: "Тітко Оришко, я те знаю, що знає і кожна дівчина в селі. А що тому чоловікові якраз треба було ночувати в Шиянів, а мені треба було йому помагати, то це Божа юля. Кажу вам, як на сповіді"!
І встала Лукіяниха з лави важко, важко, і не глянувши на хазяйку рушила до дверей. Та Мархва, схопившись із стільчика і наполегливо спіймавши її обома руками за плече, заблагала:
"Потривайте тітко! Я, я вам дам"...— І зупинилася жінка і глянула на дівчину. А та швиденько стала до стола, взяла з-під рушника півхліба, і, поспішивши знов до Лукіянихи, запхнула той хліб їй за пазуху, мовлячи ніби вибачаючись: "Візьміть, тітко: ви не ходили цього тижня на роботу, то цей шматок вам здасться". Лукіяниха від несподіванки аж зніяковіла, і ні в сих ні в тих промовила: "Нехай Бог твоєї милостині з-перед очей своїх ніколи не приймає", і подивившись на лежанку і на піл, закінчила: " А де ж баба Пріська"?
— Та вони ж живуть там, через сіни, у тій хатині.
— То нехай, я колись до них другим разом.— І вийшла з хати, не зачинивши за собою ні хатніх, ні сінешніх дверей, але сказавши: "Оставайся здорова".
Після того Мархва, до готовивши і доваривши обід і нагодувавши бабу Пріську, сказала їй, що занедужала і цілий день і ніч пробула в хаті, запершись. І чи спить людина чи ні, ніч проходить. Пройшла і тодішня ніч проти понеділка. Тай вийшла Мархва вдосвіта надвір. Аж гульк: Кошеликова собака Карахонька тягне її за спідницю. Мархва одскочила, але собака не тікала, а стоячи радісно почала крутити хвостом. Аж дивно, така худа-худа тварина з очима в кисляках, які збігали по чорній шерсті на бідну худеньку мордочку, а так радісно крутить хвостом. Побігла дівчина мерщій в хату, винесла шматок хліба тай кинула собаці. Собака ж і не глянула на хліб, а повернулася і вибігла за ворота і там ставши радісно крутила хвостом і гавкала так, як це роблять хорти, коли кличуть хазяїна на охоту.
І пішла Мархва за собакою на пробу. І собачка біжить спереду та все кличе людину і хвостом, і гавкотом. Ось уже перебігли вони Реп’яхів яр і біжать проз Махтея та проз Мантача. А Карахонька все біжить і біжить уперед. Ба вже ось і Бенерина круча. Праворуч, у глибокім низу гребля з піднятими червоними заставками, а поруч з нею величезний водяний млин. Він тепер не працює, бо в ньому щось порунтали комуністи, а для колгоспу будують новий коло діда Кваші. Але вода з о пусту своїми рештками ще шумить, падаючи у величезну яму, яку вона вимила ще з незапам’ятних часів. Яма широка і бездонна. Під лівою її найвищою стіною і трохи спереду млина ростуть верби високі та тонкі. А над ямою і млином, і греблею височіє гнилище. До його краю на горі ніхто не зважується підходити і дивитися вниз, де вода безнасташю піднімає стіну, від чого юна все вищає, крутішає і прикрішає. І були вже випадки, коли цікаві підходили, але в їх головах закручувалося і вони бебехкали у глибочінь. І через те громада колись завжди ставила огорожу над цією кручею, аби не впала якась скотина туди, чи п’яний, чи дитина. Але тепер та огорожа наполовину шурхнула у глинище і висить над водою моторошним висом. І кожної темної осени, і кожної сніговійної зими не обходиться без того, щоб туди якась подорожня людина не впала. І через те та круча в селі має недобру славу і селяни говорять, що душі людей там загиблих на глибині стогнуть проти страшного четверга та великодня і просять їх витягти і поховати по-християнськи. Та хто це зміг би, коли їх тіло вода закрутила під себе у підводні печери, де його риба та чорні раки та ще якісь, може, гади розточили, а кістки замулило глиною. Оце сюди і привела Карахонька Мархву і сама підбігши над самий край страшного урвища, почала гавкати у глибочінь і вити до небес.
У Мархви мороз пішов по шкірі. Її торкнула думка, що там внизу лежить, або може плаває Лукіян Кошелик. І вона вже не мала сили опиратися тому настроєві, який її гнав за Карахонькою. І опинилася Мархва внизу під найвищою стіною кручі, над самим нуртом, поруч із водяним млином аж під самою вербою на глині нападаній згори.
Спереді в неї була драгвина заросла травою. Трава ворушилася своїми тоненькими стеблами через те, що вся вода у ямі крутилася на зразок щирої лійки. І зупинилася Мархва і стала дивитися поперед себе під несказанно стрімке глинище, якраз на ту смугу, що межувала з водою та з навислими важкачами глини. На деяких з них, гляди, лежала якась здохла курка або кіт, що ще весною наскрізь проріс травою, то знесена вітром пір’їна, зачепившись там за якийсь гострячок, ворушилася знов кудись полетіти. І побачила Мархва кроків за десять від себе людські ноги зв’язані цілими коноплями. Вони звисали до води. На одній нозі був опорок, а друга була боса і дуже синя. А трохи далі, може з метр, уже у самій воді, здавалося, плавав хвіст якоїсь утопленої собаки. і дівчина впізнала Кошелика. Видно, він впав згори і зачепившись якраз станом за корінь, чи може давню гнилу палю, зломив хребет і тепер висів двома кінцями свого тіла. А від нього спадав пояс у воду і там, розпливаючись, нагадував широкий та білий собачий хвіст. І Мархва у такій саме непритомності, з якою зійшла вниз і яка була схожа на ту непритомність, що знебувається від неспання кількох ночей, бо вона замість сонця вже бачила тільки круглий гарячий туман на цілого півнеба.
І Мархва з кручі так швидко йшла назад, що здавалося, боялася чути собачого виття. Бо собака за нею вже не бігла, а сиділа над виром і вила. І дівчина не пам’ятала, як опинилася в себе в хаті, та добре пам’ятала, що стояла перед іконою Спасителя, яка чогось була не знята із стіни і не схована на горищі,— пам’ятала тільки, що молилася і не навколішки, а Стоячи:
"Боже мій милосердний, навчи мене нещасну, кому треба сказати про таку несосвітенну кривду, про яку страшно й вимовити. Нехай та душа, якій я скажу, ударить серцем у спільне наше горе таке велике, як Твоє зоряне небо. І нехай воно гуде від села до села, від царства до царства, щоб світ узнав і врятував нас".
І впала ниць перед столом на долівку, і заридала неначе та дитина, яку образила мати, і зараз же почала втішати, давши цим зрозуміти, що образа несправедлива.
Глава десята. Натхнення з’являється у людській душі так само несподівано, як і блискавка у купі хмар серед неба
Нерадько в середу цього тижня, коли Мархва найшла Лукіяна Кошелика, встав дуже рано. Плече вже не боліло: за ці два тижні воно так загоїлося, що коли ним не рухав, то юно було таке ж невідчутне, як і здорове плече. І сьогодні він рішив попрощатися з тіткою Лепестиною та йти через свій рідний Матусів на Сигнаївку шукати там якогось рятунку. І таким чином посуватися до польського кордону: може вдасться його перейти і себе врятувати. Бо тут для нього було за найкращий кінець з утвореної ситуації — або раптова смерть від власної руки, або від кулі якогось чекіста. І ця беззахисність і певність постійної загрози та ще й безпорадність в його душі тримали завжди млоїсту тугу передчуття чого завгодно, тільки не сприятливих хвилин.
Ще як у земській школі він учився, його звали боягузом за те, що він ні з ким не заводився битися. І всякі образи він обминав, не доводячи до кулачного конфлікту. І тільки аж тоді, коли ті образи були у формі ударів ні за що, він робився скажений і напасника бив із страшною енергією куди тільки можна було влучити. І через те його товариші не доводили до такого кінця, боячися здачі, але все-таки звали боягузом. Може це через те, що він при небезпеці не боявся критися ні перед ким зі своїм страхом, який його все ж таки ніколи не зупиняв серед якоїсь дороги. І він знав, що під час небезпеки може зважитися і на такі вчинки, на які жоден з його перевесників ніколи не відважився б, хоч того і не звано боягузом. Ось і сьогодні Нерадько встав з передчуттям якогось лиха і в нього думка мигнула, неначе докір: "боягуз". І щоб затамувати цю думку, він напівсвідомо знов став оглядати свій тимчасовий притулок. Його постіль була на горищі на сіні; яке було застелене тітчиним Лепестининим рядном. А вкритий він був своєю свиткою. Трошки ззаді від його голови височіла кроква. У неї збоку, при самім вершечку, тулилося ластівине гніздо, в якому були ластівинята і дві ластівки.