План до двору

Передмова

Володимир Кирилович Винниченко в однім із своїх листів до мене говорив, що конче треба написати формою повісті або роману про штучний голод на Україні влаштований комуністами. І коли я обдумував це, то наткнувся на більшо-вицьку формулу "план до двору", якою вони тероризували Україну так само, як і колись у Іспанії за часів інквізиції тероризували людей висловом "автодафе".

"План до двору" спочатку ставили заможнім людям села а потім середнім шарам населення і нарешті незаможникам.

Суть його полягала в тому, що господаря і його родину виганяли в одних сорочках з оселі а все, що лишалося, забирала собі сільрада.

Вигнані люди або вмирали з голоду або тікали на Донбас чи в Кривий Ріг у шахти, а то й на Московщину у промислові райони.

Коли ж хто-небудь вигнаних людей переховував, то і милосердним робили те саме, що й покараним. Але найчастіше ограбованих арештували і везли на північ рубати ліси або копати канали.

Незаможникам, а потім і колгоспникам "план до двору" ставили як адміністративну кару за те, що вони переховували того, кого совєти ловили аби посадити в тюрму.

"План до двору" було таким диявольсько жорстоким катуванням людей, що я наткнувшись у пам’яті на його не міг уже проминути це байдужою думкою і написав цілу повість.

І через те, що вона взята з реального життя, то імена людей змінені і події перенесені з тих місцевостей, де відбувалися, у інші, щоб гепева не змісила моїх героїв із землею, якщо деякі ще живі.

"План до двору" зараз уже стоїть перед всією земною кулею, як страшне "мементо".

Нехай же моя книга не буде "гласом вопіющого в пустині" а щирим закликом, щоб рятувались поки не пізно!

Автор.

Глава перша. Причина і наслідки

Іван Нерадько прокинувся вночі. Ніч була темна та видна. І та неміреність простору, що між землею і зорями окреслює обрії української ночі, двигтіла живим рухом і роздавалася на боки.

Здавалося, що там аж над зорями одбулася шалено радісна і світла містерія ночі похожа на великодну відправу на землі в колишніх церквах. І садки, і хатки, і місяць були здивовано нашорошені... Цей настрій зачепив і Нерадька Івана, хоч він і лежав на голій лаві під стіною, а та солома і рядно, які застеляли її, лежала долі видно тому, що він сонний крутився часто. Одначе він почував холод під старою свиткою, і Кобзар у головах застелений власним піджаком твердіше муляв. На лежанці солодким дитячим сном лежала приспана Ніна, хазяйчина дочка. А її мати Софія дихала глибоко здоровими та втомленими грудьми на полу під жердкою укрита своєю хусткою.

Її чоловік Євген Шиян поїхав колгоспними кіньми в ліс по лати для кінського загону і через те у хаті по темних кутках залягав сум і потроху каламутив настрій ночі, бо і це почував Нерадько. Над його ногами проти печі сіріло вікно, а через його голову на стіл давало ясноту друге. І він хоч і не мав годинника, але все ж таки припускав, що вже друга година ночі. А це вже він добре знав, що його цю ніч ніхто з міліції не знайде; що він захищений від переслідування комсомольців-земляків за те, що він якось по-дурному вів розмову з районним шкільним інспектором.

Було це місяців 10 тому, одбувалася ревізія школи. Після лекції математики діти вийшли на перерву і, стовпившись, дивилися через тин на вигін, як шість комсомольців вели до сільради трьох селян з жінками і з дітьми. Комсомольці були озброєні московськими рушницями, але одягнені в селянську одежу. Видовище справляло гнітюче враження на глядачів. Інспектор з Нерадьком стояв на ґанку ніколи і говорив:

"Це все Шевченкова робота, якби не його Кобзар, то соціалізм було б легко запровадити. Ніхто не опирався б. А то він усім загнав у голову Україну і юна ось така стала, як бачите".

А Нерадько простувато і щиро відповів:

"Це не Україна, це чуже лихо на Україні. Справжня Україна у наших серцях. І вона мене і підохочує до роботи, і дає змогу крізь це чуже лихо радісно дивитися в майбутнє".

Та інспектор гостро глянувши молодому вчителеві у вічі завважив: "Значить і ви вважаєте, що це Москва всьому виною. Значить і ви вважаєте, що я московський запроданець? Не сподівався... До побачення"... Повернувся й пішов. Забрав свою течку з учительської і не попрощавшись з хлопцем лишив школу.. Нерадько був його догнав коло перелазу і хотів сказати не виправдування, а хотів крикнути:

— Я ж думав, що ви українець, а ви...

Але опам’ятавшися від цієї безпосередності, звелів дзвонити на лекції.

І дотягши до вечора в школі роботу, він у себе в кімнаті на самоті рішив: якщо взавтра не виженуть із школи, то інспектор своя людина і тільки хитро налякав його аби учитель був обережний взагалі. А як виженуть, то Нерадькові немає вже рятунку на Україні.

І справді, після інспекторської візити на третій день стійчик приніс із сільради повідомлення, що на місце Нерадька призначено якогось нового вчителя Нитченка. І зрозумів бідолаха, що треба самому, і то негайно, кидати шкільну садибу, бо вже були випадки, коли після таких повідомлень приходили комсомольці з крісами і арештовували і гнали в район, а звідти десь в Росію на канальські роботи. І молодий вчитель покинув школу і пішов у безнадійне і безвиглядне тиняння поміж своїми односельцями.

І тулився по людських клунях та повітках ще не розламаних на будівництво колгоспів. Там ночував і там робив те, що не знищені одчаяні люди йому не боялися давати.

Таке життя у нього виробило переконання, що він совєтської влади не перебуде і щастя не зазнає за всього свого життя. І в його став рости тихий тягар розпуки, у якого тільки одна потреба простягала руку до буття, щоб воно не відмовило йому дати теж однієї ласки, однієї долі хоч би з польовими лисицями і лякливими зайцями: це — не пропасти з голоду, і коли сонце ясно на небі мається, погрітися хоч хвилинної волі досхочу десь у затишку, під його бездумно теплим промінням. Особливо ця потреба була невтишимо жагучою у осінні та весняні холодні дні, не кажучи вже про зимову пору, коли він не мав роботи і боявся набридати людям своїм дозвіллям, і коли він змушений був шукати собі місця під скиртою в полі чи за ще цілою клунею у селянина. Але коли у рідному селі і ця можливість стала неможливою, то він перейшов у Полівку до брата свого шкільного товариша, Євгена Шияна.

Якраз стояла середина липня і колгоспи жали пшеницю. В Полівці Нерадька зустріли просто і співчутливо.

І ось, коли сьогодні, у вівторок вдосвіта він прокинувся першого ночування на новому місці,— він відчув радісну нашорошеність ночі, як пізнання єдиного щастя разом з природою. Але повільний наплив думок про його реальне становище в цім світі дав остаточно затямити, що настрої єдині з пізнанням і естетикою для нього навіки пропали, бо щойно з’явиться якась мрія і утвориться настрій, то зараз влітає пережите і розбиває їх єство так само, як і той туман, що з’являється ранками над плесом озера, конче розривається крилами якоїсь дикої качки. І цей набуток досвіду змусив його гаряче побиватися на лаві, неначе неводом схоплену рибину. І хлопець і не зоглядівся, як почало доноситися із села голосне аж пронизливе клепання заліза об залізо. І схопився він, і швидко вдівшись вийшов на двір.

Крізь вишеньки видніли хрести кладовища у ранішних сутінках; і велика сіра роса робила кущі бур’янів ширшими, густішими і блискучішими. А спориш пересипаний нею на межі і на рові під кладовищем нагадував новенькі та блискучі ланцюжки металеві, розсипані невідомо ким. Листя та ягоди на вишеньках страшно напружувалися від роси і ніби від того клепання, що рвалося із села. Тільки сусідні хати віддалеки стояли непорушно і були похожі на пустки, із яких повиносили на кладовище людей мертв’яками.

Коли Нерадько вернувся в хату, хазяйка вже топила в печі, а маленька дівчинка Ніна сиділа на печі і дивилася, що мати робить. Софія говорила: "Даси поросяті оці розігріті помиї, та скажи батькові, як приїде з ліса, щоб приніс трісок від конюшнів, де роблять нові конюшні. Я бачила, що там того топлива досить, аби тільки схотів потрудитись. А сокира Димитієва в сінях коло діжки. Я позичила її вчора врубати дров, бо сьогодні ввечері пектиму хліб. Сокиру віднесеш". Підчас тих наказів гість умився, причесався і спитав:

— Софіє, а де перевесла?

— Будемо йти, то тоді вже візьмемо. Вони за хатою, я їх там склала і полила водою.

А клепання бевкало все ґвалтовніше і ґвалтовніше. Такі звуки може виривати із устаткованої тиші тільки несподівана пожежа. І Нерадько спитався знов:

— Увіщо то клепають так несамовито, мабуть аж у Рохмистрівку чути?

— Та то Полікарп Скакун почепив чавунну вісь від поламаної машини до колгоспної комори, і сторож, невіра, як почне об неї залізним шворнем періщити, то аж моторошно не тільки вставати, але уставши і дивитися на той білий світ, що зазирає в хату крізь маленькі вікна.

Коли вони вийшли з хати, то вже були дуже зарожевіли небеса. І люди від своїх хатів поспішали в поле.

Туди межа була повз Бунтошову хату, який був писарем у колгоспній управі, і ввесь куток ішов нею на роботу. Нерадько ніс перевесла, а Софія хліб, цурки і пару грабель.

А вже як вийшли вони в поле на ту межу, що гналася проз молодий колгоспний сад, рівнобіжно із селом,— то видно було, як до межі і від межі, а потім далі шляхом і польовими манівцями від кожної хати села люди поспішали на ту роботу, що і мої герої, мовчки без співів і розмов, і вигуків, неначе летіли на вітрі тіні з тих димків, які вставали майже з кожного вивода, проти зарожевілого неба; або неначе перші відділи втікачів жовнірів з якоїсь розбитої армії в останнім змаганні за волю рідного краю.

Бо хоч ранок і був бадьорий і від прохолоди і від роси і від тієї радости, що завжди супроводить початок дня, разом з вибиванням сонця на поверхню світа,— та люди однаково були німотні і мовчазні, і повні тієї понурості, яку мають ще непозрізувані та непозламлювані хрести на селянськім кладовищі, що їх бачив сьогодні вранці Іван Нерадько. І він згадав той час, коли вчився в земській школі, і коли ще була панська влада, то й тоді люди ходили на роботи. Але молодь і верталася з праці співаючи і регочучи, і вставала вранці, та йшла на працю і співаючи і регочучи. А тепер люди так ідуть, неначе між ними немає молодих людей, а тільки старі дотягають свої дні до кладовища, аби вже потім не було на землі нікого, не то що молодих, а й старих.