На полудні, де Карпата
Кинула відноги,
Вколо Смотричем повився
Кам'янець убогий.
Бідне місто! тілько війни
Тяжкі споминає,
А само в собі ні виду,
Ні краси не має.
Там нема широких улиць,
Пишного палацу,
Для проходки садів славних,
Широкого плацу.
Доми збились, іспоїлись
Купами-рядами.
І від льоху аж до даху
Всі кишать жидами.
Малий ринок серед міста —
Тілько-то і плацу.
Старий дім губернаторів —
Тілько і палацу.
Та ще бульвар над скалою,
Що ніщо дивитись:
Тілько й місця кам'янецьким
Сидням проходитись.
І все місто комашнею
К скалі припадає,
Ніби згубленого щастя
На нії шукає.
І над тою комашнею
Тілько храми божі,
Як яснії великани,
Стоять на сторожі.
І високо на повітря
Верхи підіймають,
І хрестами золотими,
Як зорями, сяють.
Но найкраща із тих храмів —
Голова висока
Хранителя сего міста
Івана-пророка; [1]
І будова — так пристойна
Церква і ті бані
Так і кажуть, як хрестився
Господь в Іордані; [2]
І камінная дзвіниця,
Рівна і висока,
Пригадує над водою
Святого пророка;
А на церкві святій баня
(Нижча тої бані)
Пригадує Христа-бога
В воді в Іордані.
Наодокола собору
Дивіться також
- Степан Руданський — Хмільницька пісня
- Степан Руданський — Дочка-син
- Степан Руданський — Запорожці у короля
- Ще 215 творів →
На подвір'ї пригорнулось
Вбогеє будівля.
І в будівлі того храму
Слуги проживають,
І по колії святому
Службу відбувають.
Кругом церкви на подвір'ї
Трава зеленіє;
Тілько камінь край дзвіниці
Скругляний біліє.
І той камінь, як та кістка,
Прахом зітліває
І у храму у святого
Притулку шукає.
Бідна кістко земляная!
Як життя ти брала?
Чи тебе вогонь виводив,
Чи земля роджала?
Чиї руки тебе, кістко,
З тіла добували,
І добули, і тесали,
І на що тесали?
Чи до церкви на підпору
Мали готувати?
Чи до палацу якого
Ґанок підпирати?
Ти тримав-єсь, підпирав-єсь,
А тепер ізбитий,
Ти білієш, трупом тлієш,
Нічим не покритий.
Так порою й чоловіка,
Доки силу має,
Всякий любить і вітає,
Всякий поважає.
А прийде година злая,
Силоньки не стане,
І на него, як на камінь,
Ніхто не погляне ...
* * *
Много в Кам'янці народу,
Та життя немає,
І від рання до смеркання
Кам'янець дрімає.
І на вулицях, на ринку —
Всюди пусто, тихо:
Хіба бідну писарину
Перетягне лихо;
Та школярі, бідні діти
Сердитої долі,
Пройдуть на день штири рази
Дорогу до школи.
Ще під вечір, як ударить
Сьомая година,
Оживиться на минутку
На вулиці, на широкій,
Совітниці ходять,
На них птахи перельотні
Шкелками наводять.
Після них купецькі дочки:
Тлусті, чорнобриві;
З ними ходять їх коханки,
Совітники сиві.
Потім ще яка попівна
Несміливо ходить,
І її учитель школи
Або школяр водить.
Тілько воску, тілько й світла
На тіснім бульварії
Хіба в закутках ще ходять
Школярі по парі.
Та бідная писарина
У куток заб'ється
І із лиха наб'є люльку,
Димом затягнеться.
Та і ті, як дев'ять вдарить,
Бульвар покидають.
А всі решта, кілька тисяч,
Носа не являють.
Много в Кам'янці народу,
Та життя не мають.
І від рання до смеркання
Вулиці дрімають.
Но й для Кам'янця сумного
Святенько буває,
Коли весь він веселіє,
Життям оживає.
І то святенько для него,
Та пора кохана,
Наступає щорік божий
Літом, на Івана.
* * *
Ото раз, недавніх часів,
Свято наступило,
Ціле місто пробудилось,
До світу ожило.
Всюди гамір, всюди говір,
Повно скрізь народу,
І нема нігде проїзду,
Нема і проходу.
Вздовж по ринку в рядів кілька
Все вози стояли.
Там всякую усячину
На гурт продавали:
То полотна у півситках,
То масла діжками,
Сир і бриндзу кадубами,
Вишні коновками.
Збігся Кам'янець жаденний,
Все то закупає,
В свої нори як в безодню,
Без сліду ховає.
А поперек того ринку,
Напротив дзвіниці,
З ненабожним і набожним
Сидять молодиці.
Там обручки і перстені,
Хрести й образочки,
І коралики, й коралі,
Ковтки і ковточки.
Все так ніби сріблом сяє,
Золотом блищиться,
А набожна молодиця
Ще й не дорожиться.
І йдуть хлопці, і торгують,
Платять, та купують,
Та дівчатам, молодицям
Жменями дарують.
Коло них двома возами
Стали пилипони [3]
І розклали — на папері
Писані ікони.
Тут і пекло, і суд божий,
І райськая птиця,
І Миколай "літній" голий,
"Зимній" в рукавицях.
І "Духовная аптека",
І козаки донські,
А на возі — із ложками
Чашки пилипонські.
І до них народ збирався
Не так купувати,
Як святого Миколая
Й пекло оглядати.
І усюди гамір, говір.
Ще й діди співають
І на лірі "Миколая"
То "Варвари" грають.
* * *
Аж тут бам! В соборі дзвонять,-
Люди зворушились,
Шапки набожно підняли
І перехрестились.
І знов грішні розпочали
Грішне відправляти,
Купувати, торгувати,
Своє продавати.
А тим часом у соборі
Дзвонили, дзвонили,
Попи правили молебні —
То воду святили.
Богомільні уклякали,
Щиро сповідались,
А слабії серед церкви
Крижем крижувались.
Перед церквою офірки
Баби продавали,
І дідів стояло кілька:
Грошика чекали.
І церковних пісень голос,
І здохи печалі,
Вічний говір край офірок
І убогих жалі,-
Все то враз із гудом дзвона
У їдно зливалось
І таємним, і незгадним
Бути видавалось.
Бам-балам!! — всі дзвони дзвонять
І в ту пору саме
Архирей із свої церкви
Вийшов з образами.
Співаки йдуть попереду,
Тропарі співають.
В два ряди попи у ризах
Образи тримають.
Архирей іде позаду,
На нім митра сяє,
А диякон коло него
Кадило тримає.
І ідуть поважним ступом,
Співаки співають;
Перед ними плац вузенький
Люде заливають.
От пройшли, у церкву входять;
Дзвони замовчали;
І у церкві службу божу
Правити начали.
І началась служба божа,
Їдні люде входять,
Помоляться і виходять,
Другії надходять.
Аж прийшли жебрущі люде,
Хрест святий поклали
І від брами до притвори
У два ряди стали.
Бідні люди! Хто їх видів,
Серце каменіло:
Всі обшарпані, обдерті,
Аж світиться тіло.
У їдного криві руки,
Той ноги не має,
Той їдно лиш око має,
І то випливає.
Той горбатий ізігнувся,
Той старий схилився,
В того рани по всім тілі,
В того рот скривився.
Їдним словом: всяка нужда,
Яка в світі була,
Десь на себе взяла тіло
Та сюди прибула.
І так жаль, як спогадаєш,
Що ніяка сила
Тої нужди не улічить,
А їдна — могила!
За дідами край притвору
Лірник прислонився,
Уклякнув і щиро-щиро
Господу молився.
Свита вбога, но цілая.
Постоли новенькі,
І волоками привиті
Онучки біленькі.
На ремені через плечі
Ліра під полою,
І торбина коло него
З жовтою смолою.
Шмаття чисте, хоч на него
Прядяно і грубо.
Куди глянеш — хоч убогий,
А дивитись любо.
Сам старий, як голуб сивий,
Літ сімдесят буде,
Борода широка сива
Сходить аж на груди.
Чоло ясне, твар черствая,
Ще в нім краска грає,
Ніби в небі як під вечір
Сонечко згасає.
Лиш сліпий він, невидющий,
І очей не має;
І як сплили його очі,
Лиш бог їдей знає.
Коло него стоїть разом
Літ семи дівчина,
Вона старця цього водить,
Бідна сиротина.
Вона водить, із ним ходить,
Його шапку носить
І в набожних перехожих
Милосердя просить.
Вона дбає за старого,
Старий за ню дбає
І як рідную дитину
Людяно вбирає.
На ній біла нова свитка,
Крамна спідничина,
Фартушок крамний, чорненький,
Біла сорочина.
Коралики з образочком
Шию обвивають,
І червонії кісники
Коси уплітають.
Сама мила, невеличка,
І очі сивенькі,
Коси довгії русяві,
Личенька повненькі.
* * *
Стоять діди край притвору,
Служба закінчилась,
І високая дзвіниця
Дзвонами залилась.
Вийшов архирей, поїхав.
Пани розійшлися.
Коло старців тілько прості
Люде осталися.
Осталися прості люди,
Старців обділили
І лірника запинили,
Кругом обступили.
Обступили і просили
Думу їм заграти.
І зачали в його шапку
Мідяки кидати.
І взяла за руку старця
Дівчинонька мила,
І на камінь край дзвіниці
Стиха посадила.
І дід сів, настроїв ліру
І зачав співати,
Зачав співи їм співати
І на ліру грати.
1. ПОЧАТОК СВІТУ
І
До початку сего світа,
Ще до чоловіка,
На престолі бог великий
Жив із-перед віка.
І престолом було небо,
Невидиме нами.
І то небо в нас, хрещених,
Зветься небесами.
Під ним друге було небо,
Що зоветься раєм;
І коли воно почалось,
Того ми не знаєм.
Тілько знаєм, що в тім небі
Ангели літали
І святії пісні богу
День і ніч співали.
І Сатанаїл-архангел
Був їх старшиною
І у бога називався
Правою рукою.
Все він відав, всім він радив,
Всім розпоряджався,
І рай цілий його власним
Небом називався.
А під раєм, його небом,
Наше небо було,
Но по нему ані разу
Сонце, не мигнуло.
Лиш по нему чорні хмари
Громом розривало,
А під ними тьма стояла
Й море клекотало.
II
І задумав бог і наше
Небо освітити,
І під небом нашу землю
Грішну сотворити.
І приходить він до раю,
Взяв Сатанаїла,
І пішов під синє небо,
Де бездна кипіла.
Синє небо туманіло,
Вітри бушували,
І під небом чорні хмари,
Громи розривали.
Все чорніло і темніло ...
Аж бог появився! —
Розійшлися чорні хмари,
І грім запинився.
Засиніло небо наше,
Сонце засіяло.
Стало тихо, лиш глибоко
Море клекотало.
І зійшов господь над море-
Море утихає;
І Сатанаїла в бездну
Господь посилає.
Посилає його в бездну
Піску жменю взяти,
Щоб на морі, як на камні,
Землю збудувати.
"І як вложиш,-господь каже,-
Руку у безодню,
Скажи: беру тебе, земле,
На славу господню".
І пішов він попід море,
Ходить, розважає:
" А ну, й себе пом'яну я!
Хто теє пізнає?!"
III
І зпустився в саму бездну,
Руку опускає,
Бере землю і до бездни
Тихо промовляє:
"Ти poзкрийся, розвернися,
Темная безодне!
Беру землю в ім'я своє
І в ім'я господнє!"
І узяв; іде водою,
Жменю істискає.
Но даремная робота:
Вода все змиває!
Поки вигулькнув із моря,
Змило все подою,
І явився він до бога
З голою рукою.
"Не хитрися,— господь каже,-
Не задумуй злого!
Іди знову, тілько ім'я
Не приточуй свого!"
Пішов знову й під водою
Знов над богом кпився.
І знов з голими руками
Наверху з'явився.
І розгнівався бог сильний:
Небо задрожало,
Море вспінилось, забилось
І заклекотало.
І в минуті він іщезнув
В морі під водою.
Найшов бездну, бере землю
Правою рукою.
І говорить: "Ти розкрийся.
Темная безодне:
Беру з тебе тепер землю
Во ім'я господнє!"
І щаслива йому була
Дальняя дорога,
У минуті він з землею
Вийшов перед бога.
ІV
І взяв господь тую землю,
Ходить, розсіває.
А Сатанаїл невдячний
Думоньку гадає.
Щоб землі у бога вкрасти,
Вкрасти, заховати,
А потому в своє ім'я
Землю збудувати.
І роздумав свою думу
На взиск чи на згубу:
Тілько господь відвернувся,
Хвать землі у губу!
А бог ніби і не знає:
Решту досіває.
І розсіяв, як годиться,
І благословляє:
"Рости, рости, моя земле.
Куди зглянуть очі:
Від восхода до полудня
І до полуночі!"
І земля рости начала
І кінця не мала;
І зеленая травичка
Землю устеляла.
Да і тая, що у губі,
Свого бога знає:
Росте живо, виростає,
Губу розпирає.
І зачав він, нечестивий,
Хоркати, плювати,
I зачали і того скали
Й гори виростати.
І земля землею стала,
Тілько посвятити.
Но І нічка наступала:
Тра було спочити.
V
Закотилось сонце красне
За високі гори.
І синіє небо ясне,
Як синєє море.
І тихенько в небі ходять
Ангели святії
І засвічують над небом
Свічі восковії.
І ті свічі, ясні зорі,
Світять на все поле,
Доки господь, милосердний
Виспиться доволі.
І спить господь серед поля,
Сили відновляє.
А Сатанаїл над богом
Думоньку гадає.
І поглянув кругом себе:
Пишно було всюди.
І, як камінь, йому зависть
Падає на груди.
"Не буду я більше з богом! —
Став він говорити,-
Хоть сам згину, розсядуся,
Хоть йому не жити!
Но він спить, не має сили,-
Що ж я туманію?!
Возьму втоплю його в морі,
Світом завладію".
І підняв на руки бога,
І води шукає,
Але земля розрослася
І границь не має!
Вдарився на штири боки,-
Моря не видати!
І вернувся він, і з богом
Положився м спати.
VI
Рано сонечко піднялась,
Позгасали зорі,
І у росу, як в діамант,
Повбирались гори.
І Сатанаїл піднявся,
Бога став будити
"Вставай, боже! годі спати!
Землю тра святити".
Пробудився господь сильний,
І, здихнувши, каже:
"Що хитришся предо мною.
Вічний ти мій враже?!
Був я всюди сеї ночі,
Від края до края,-
I нема чого святити:
Вся земля святая.
Ти хотїв мене, невдячний,
В морі утопити.
За то вічне будеш змієм
Під землею жити".
Ізвинулись його руки,
І звинулись ноги.
Довге рило натягнулось,
Висунулись роги.
І Сатанаїл невдячний
Став навік змією,
Зашипів — наперед бога
Слизнув під землею.
І тогнала земля дуже,
Де змій пробирався,
І там всюди ліс дрімучий
Поверх неї взявся.
VII
І зняв господь з себе ризу,
І махнув направо-
І, як маку, різних птахів
Всюди залітало.
Махнув вліво — і, на диво,
Всюди гадь завилась.
Розстелив на землю ризу —
Звірина з'явилась.
І пішов господь над море,
ризу опускає-
І в годині ціле море
В рибі закипає.
Так з'явились в білім світі
Звірина і птахи,
Різні гади, різні жаби,
Риби й черепахи.
Лиш медведі, свині, коні
І кроти не були;
Та ще боцяна не було,
Скойки і камбули.
І став господь над водою,
Ризу убирає
І із моря зсередини
Рибу визиває.
І сказав господь тій рибі
Землю підпирати,
Щоб земля на своїм місці
Все могла стояти.
І та риба держить землю;
І як стрепенеться,
І застогне земля наша,
І вся затрясеться.
VІІІ
Повернувся бог до неба,
На престол сідає
І всіх ангелів до себе
З раю призиває.
І злетілось перед бога
Ангелів без ліку,
І настало свято в бога,
Перше з-перед віку.
Триста тисяч пісні піли,
А сімсот кадили,
А тьма-тьмуща через небо
Бога проносили.
І горіло небо в славі,
Тухнуло кадило,
І все воїнство небесне
Богові служило.
Служба божая кінчалась,
Бог благословляє
І всіх ангелів до себе
Ще раз призиває.
І всі ангели злетілись,
Богу помолились
І святому його трону
Низько поклонились.
І махнув бог своїм слугам
Правою рукою,
І сказав їм: "Будьте, діти.
Вічне ви зо мною.
Де ви були, там поставлю
Жити чоловіка.
А Сатанаїл невдячний
Проклят будь довіка!"
І основи світовії
Страшно задрожали.
Но на небі тихо-тихо
Ангели співали.
IX
І співали, і скінчили
Пісню ту святую.
І бог каже їм принести
Чашу золатую.
І говорить: "Ви зберіться.
Ангели святії,
І стріпніте над ту чашу
Крила золотії".
І стріпнулись над ту чашу.
Бог їх посилає
На схід сонця в праву руку,
Де роса спадає.
Полетіли слуги божі,-
I їх ясні крила
Роса чиста, як діамант,
В десені [4] покрила.
І до бога прилетіли
З чистою росою,
І іще раз стрепенулись
Над чашею тою.
І зійшов бог з свого трону,
І зачав місити.
Замісив — і чоловіка
З того став ліпити.
Виліпив, зачав стругати.
Дивне боже діло!
І обстружки пригодились
На грішнеє тіло.
І дихнув господь на него,-
І він відживився.
Підняв очі свої к богу,
Щиро помолився.
І повів бог його всюди
По небеснім краю,
І заводить наостаток
До самого раю.
X
Серед раю йшла дорога
Меж двома садами.
Ту дорогу замикали
Дві желізних брами.
Їдна брама — на схід сонця
В небо підіймалась.
Друга вліво — на заході —
В землю опускалась.
При дорозі — два садочки,
Що вбирають очі:
Їден прямо на полудень,
Другий к полуночі.
І садок той, що к полудню,
Річка вперезала,
І місточок через річку
Брамка замикала.
А за річкою дерева
Цвіли, відцвітали,
І родили, й опадали,
Знову зацвітали.
В сім садочку на початку
Ангели спасались;
І спаслися, і на небо
Вище підійнялись.
Тут Адам і Єва їли
Золотії груші.
(І тепер туда відходять
Праведнії душі).
Да й у другім у садочку,
Що на полуночі,
Досита було усього,
Чого серце хоче.
Тілько пахнуло від него
Не добром — бідою:
Кругом него так і лилось
Полум'я рікою.
XI
І привів господь Адама,
Ходить, походжає,
І як жити він повинен —
Його научає.
Повернули в праву руку,
Перейшли місточок:
Відімкнулась перед ними
Брамка у садочок.
І в садочку бог зриває
Грушку золотую,
Дав Адаму половинку,
А собі другую.
І промовив: "З сего часу
Я буду з тобою,
Як сії дві половинки
Були меж собою".
Да і вийшли з того саду,
Пішли до другого;
Розділилось на дві часті
Полум'я пред богом.
Походили й там доволі.
То був сад ще кращий;
Но хто тілько їв із него,
Був навік пропащий.
І сказав господь Адаму,
Щоб остерігався,
І Адам в тім перед богом
Клятвою заклявся.
І по клятві розійшлися.
Бог пішов до неба,
А Адам пішов шукати,
Чого серцю треба.
XII
І ходив Адам по раю,
Всюди находився
І в шовковії травиці
Спати положився.
Сонце в захід закотилось,
Спить і не блищиться,
І заснуло все навколо —
Адаму не спиться!
Йому душно; йде до річки,
На берег сідає,
Схилив голову на руку
І думу гадає.
І просидів так до ранку,
День зазолотився.
Адам сидить коло річки,
Аж бог появився.
"Що, Адаме, так сумуєш? —
Каже бог до него.-
Чого тобі недостало
Ще до того всего?",
Адам глянув, поклонився
І говорить: "Боже!
Що йно тілько ти содіяв.
Все то мені гоже.
Но я тужу, і сумую,
І в раю журюся:
Я їден тут як той палець,
Де не повернуся".
XIII
"Не журися! — бог говорить,-
Будеш друга мати:
Взавтра вийди до схід сонця
Руки умивати.
Вмочи в росу малий палець
І тріпни рукою,
Лиш павідворіт не тріпай,
А перед собою".
І з сим словом віддалився,
А Адам став ждати,
Коли час йому наступить
Руки умивати.
І от нічка проминула,
Ранок наступає,
І він, бідний, чи забувся,
Чи бог його зщає:
Як помочив усі пальці
Ранньою росою.
Так навідворіт і тріпнув
Цілою рукою!
І з'явилось п'ять чортяків.
Адам — утікати.
А вони давай всі разом
Пазури мачати.
І мачають, і махають
Обома руками,-
Другі родяться чортяки,
Роблять теє ж саме.
І робота не кінчалась,
І роси ставало,-
І намножилось чортяків —
Аж небо тріщало!
XIV
Аж з'явився бог до раю.
І все затихає.
І усіх чортів із раю
В бездну виганяє.
І чорти, як тая хмара,
3 неба полетіли
І, де бога спом'янули, —
Там вони і сіли;
Хто на небі, хто під небом,
А хто над водою;
Много на землі осталось.
Много під земльою.
Но хоть зразу з переляку
Бога споминали,
Та потому всі до змія
Як їден пристали.
І тепер чорти на світі
Лихо виробляють:
Домовії всіх у хаті
До гріха склоняють.
Лісовії й польовії
Водять бог де знає;
Водяний до ніг частенько
Камінці чіпляє.
А хто вішатися хоче —
Тому помагають
Ті чортяки, що в повітрі
Над землей літають.
XV
Піднебеснії чортяки
Бога не бояться
І, як в хмарі господь ходить,
З господом дражняться.
Господь на них і пускає
Громовії стріли;
І стріла їх скрізь находить,
Де б вони не сіли.
Часом мухою чорт стане,
Налетить на кого,
Грім тут чорта забиває
Й чоловіка того.
(Не впевняю, чи то правда,
Но говорять люде,
Кого грім лиш забиває,
Той безгрішний буде).
А як в небі загоряться
Свічі восковії,
Ті чортяки, що на небі,
Світять смолянії.
Тоді ангели там ходять
Свічі відіймають
І на землю їх з чортами
З неба іскидають.
І не раз в ясненьку нічку
Видно, як спадає.
І де впаде — там смолою
Травка запливає.
XVI
І говорить бог Адаму:
"Сину мій, Адаме!
Нащось тріпав позад себе
Мокрими руками !?
ОЙ! від сего стережися,
Поки будеш жити.
Да і дітям своїм теє
Закажи робити!"
(І тепер то пам'ятають
Всі хрещені люде,
Да і послі мир хрещений
Пам'ятати буде).
Знав то господь милосердний,
Що Адаму гоже,
Знав він добре, що для серця
Жінка лиш поможе.
І в минуті сон на него
Господь насилає,
І над сонним чоловіком
Думоньку гадає.
І гадає, і не знає,
Звідки що почати:
"З голови возьму,— подумав,-
Буде за лоб брати;
Возьму руку — жінка мужу
Ввік не дасть покою;
Возьму ногу — но муж буде
В неї під п'ятою.
Тра, щоб жінка чоловіка
Лиш могла кохати".
І роздумав — і ребро став
Лівеє ламати.
XVII
І в минуті з ребра того
Жінка із'явилась.
Поглянула на Адама,
Збоку положилась.
І іде господь до неба,
Їх благославляє,
А тим часом із Адамом
Єва засипає.
І Адаму сниться, сниться,
І все так миленько,
І обняв рукою Єву,
І здихнув легенько .
І здихнув — і пробудився ...
Милая годинаї
Коло него, як калина,
Сонная дівчина.
Билось мило його серце,
Душа веселилась,
Тут і Єва потягнулась,
В чарах пробудилась.
І обоє меж собою
Щиро поглянули,
Поглянули, обійнялись,
І за все забули.
І пройшла для них минута
Першого кохання —
І приніс Адам для Єви
Яблук на снідання.
І поснідали обоє,
І пішли вздовж раю,
І їм сонечко спочило
У самого краю.
І обоє разом стали,
Богу помолились,
І під деревом крислатим
Спати положились.
XVIII
Спить Адам, но змій лукавий
Сну чогось не має
І до себе на пораду
Всіх чортів скликає.
І злетілися чортяки,
Бездну всю зайняли,
І, як слуги перед паном,
Перед змієм стали.
І говорить їм лукавий:
"Діти мої, діти!
Полетіть мені до раю,
Вісті принесіте.
Чогось скучно мені стало,
Нічого робити,-
Тра щось думати, гадати.
Щоб людей згубити!"
І сто тисяч підійнялось,
З бездни полетіло,
Полетіло, понеслося,
Де сонечко сіло.
І в годині повернулись,
Змію розказали,
Що у раю край дороги
Адам з Євой спали.
І піднявся змій лукавий,
Зо всіма простився,
І ще до світу, до рання,
У раю з'явився.
І звинувся — й перескочив
Річку вогневую,
І в садочку обвинувся
На яблуньку злую.
XIX
Сонце встало, засіяло,
Єва пробудилась,
Пішла, стала під-рікою,
Як годиться, вмилась.
Вмилась, перейшла місточок,
Вийшла на дорогу
І ходила меж садами,
І молилась богу.
І поглянула наліво,
Де вогонь палився:
Цілий сад там в золотії
Яблучка облився.
Стала думати-гадати,
Як би їх достати,-
Коли слухає: до неї
Хтось почав казати:
"Не журися, молодице!
Хто устане зрання,
Тому з саду можна дати
Яблук на снідання!"
І до неї пара яблук
Золотих скотилась.-
Єва взяла, скуштувала —
Ніби похмелилась.
Тут і муж десь показався,
З нею поділився.
Розжували і ковтають,
Аж бог появився.
Ніщо діяти! ковтати!
Єві теє вдалось.
А Адаму в самім горлі
Яблуко осталось.
І про теє, що осталось,
Люде добре знають,
Бо всі мають знак на горлі,
Лиш жінки не мають.
XX
Согрішив Адам невинний,
Єва согрішила,
Но всему змія виною:
Змія підкусила.
І вона ще була в раю,
Як господь з'явився,
І на нюю, на лукаву,
Перший гнів ізлився.
Кругом саду із канави
Полум'я піднялось,
Підійнялось і, як море,
По саду розлялось.
І зайнявся сад нещасний,
І не угасає,
І вогонь, той мир хрещений
Пеклом називає ...
Там навік змія палиться
І палитись буде,
І із нею всі чортяки
І грішнії люде.
Незабаром відімкнулась
І північна брама,
І промовив бог до Єви —
Єви і Адама:
"А ви, люде, не хотіли
В раю шануватись:
Тепер мусите сльозами
Хліба дороблятись".
І дає господь насіння,
Заступ, дві лопати,
І зачав Адама й Єву
З раю виганяти.
Вийшли з раю бідні люде
І сльозами вмились:
Вони чули, як за ними
Брами зачинились.
XXI
Виміняв за шило швайку!
Нічого діяти,-
Давай заступ і лопату,
Треба працювати!
І працює, і горює
Адам серед поля,
Та не просить, щоби в поміч
Стала божа воля.
А диявол тому й радий:
Що Адам скопає-
То він за ніч вверх травою
Поперевертає.
І працює, і горює,
А все зиску мало.
Далі видить: кепське діло!
Силоньки не стало.
Болять крижі, болять руки,
Голова не може,-
I сказав він, іздихнувши:
"Поможи мні, боже!"
І поміг господь небесний
Поле іскопати.
І узяв Адам насіння,
І став засівати.
І засіяв, і волочить,
Із-під шкури пнеться.
А чорт ззаду на бороні
Сидить та сміється.
Аж тихенько з обротею
Ангел появився:
Схватив чорта — і в минуті
З него кінь зробився.
І запріг Адам коняку,
І став волочити,
І за роміч за велику
Господа хвалити.
XXII
От уже Адам із Євой
Кілька літ прожили,
Позабули свої жалі,
Землю полюбили.
А тим часом дав бог діти,
Сини хліб збирали,
Дочки вдома коло мами
Шили, вишивали,
Тілько жити, поживати
Та богу молитись.
Аж тут раптом на Адама
Тра біді звалитись!
Була осінь, і зачали
Дощики спадати,
І поїхали два сина
Сіно забирати.
І зачали меж собою
Очередуватись;
Кому сіно подавати,
А кому остатись.
І сварилися, і бились,
Далі вила взяли
І в півночі помеж очі
Вилами совали.
І брат брата взяв на вила...
Ллється кров рікою!
І господь підняв їх внебо
Правою рукою.
І місяцем стали браття,
І пішли по небу,
І ще досі в небі світять
Людям на потребу.
І тепер на місяць гляньте:
(Дивна божа сила!)
На нім видно як два брати
Взялися за вила.
ХХІІІ
Гірко було для Адама,
Що сини пропали.
І довгенько Адам з Євой
Плакали, ридали.
І ридали, й переслали:
Тра було забути,
Бо вмерлого, як-то кажуть,
З гробу не вернути.
І забули свої жалі,
І весело жили,
Працювали, їли, пили,
Господа хвалили.
І розжився наш прапрадід,
Вмирати байдуже,
І говорить: "Не умру Я,
Бо я сильний дуже!"
А бог з неба йому каже:
"Сину, не хвалися!
Хоч ти сильний, а зі смерті
Ти даремне кпишся.
Надійде година злая:
Руки заболіють,
Голова вся розійдеться,
Ноги обімліють.
Пожовтіють твої кості,
Помертвіють жили,
І тогді ти, як дитина,
Будеш край могили".
Трудно було віру дати:
Сила бушувала.
Но от раптом годинонька
Чорная настала.
ХХІV
Заболіло всеньке тіло,
Ноги защеміли,
Засушило його кості,
Жили оніміли.
Голова вся розійшлася,
І смерть наступає.
Адам видить, що не жарти,-
Сина закликає.
І чуть дихає й говорить:
"Сине, вірний сине!
Піди; сину, на край світу,
Вийди в небо синє.
І скажи там слугам божим,
Котрі коло раю,
Oj слабий я, на постелі,
Що я умираю.
Попроси їх з того раю
Що-небудь подати.
ОЙ мій сину! то-то гірко,
Гірко умирати".
І заплакав наш прапрадід.
Сльози проливає
І в далекую дорогу
Сина посилає.
І враз з батьком син заплакав,
Помолився богу,
Поклонився батьку й неньці
І пішов в дорогу.
І Адаму ніби легше:
Він надію має,
Що достануть йому з раю,
Чого він бажає.
ХХV
А синок пішов Адамів,
Куди вели очі,
І приходить на край світу
Близько полуночі.
І злипалось ясне небо
З темною земльою,
А за небом спочивало
Сонце над водою.
І говорить він до сонця:
"Сонце, боже сонце!
Покажи ти мені, сонце,
До раю віконце!"
Показало йому, сонце
То віконце скраю,
І проліз синок Адамів,
І пішов до раю.
І приходить він до раю:
Брами під замками,
Коло брами херувими
З гострими мечами.
І говорить син Адамів:
"Ангели святії!
Поступіться, відімкніте
Брами віковіі.
І що-небудь з раю дайте:
Батько умирає!"
А їден із херувимів
Йому одвічає:
"Раді б ми, Адамів сину,
Брами відчинити.
Да ключі не в нас, а в бога —
Нічого чинити.
Їднаково для Адама:
А віддам, що маю!.." —
І дав прут, що бог Адама
Виганяв із раю.
XXVI
Повернувся син додому:
Вся сім'я встрічає,
А Адам посеред хати
Дух свій іспускає.
І кивнув на свого сина,
І став говорити,
Щоб йому із того прута
Обручі зробити.
І на троє прут розтяли,
Обручі зробили
І на голову Адаму
Міцно наложили.
І, говорять, перестало
Голову ломити.
Но даремне наш прапрадід
Думав вічне жити.
Надаремне й син таскався
В далеку дорогу:
Ще до рання Адам бідний
Віддав душу богу.
І зібрались його діти,
Правнуки і внуки,
І зробили домовину,
Підняли на руки.
І понесли, поховали,
В землю закопали,
І на першії могилі
Гірко заридали.
Заридали і могилу
Слізьми оросили.
І ті обручі з могили
Паростки пустили.
І з тих паростків потому,
Де Адам і Єва,
Стали кипарис, кедрина,
Й триблаженне древо.