Правда і кривда (драма на три дії)

Стельмах Михайло

ДРАМА НА З ДІЇ, 11 КАРТИН З ПРОЛОГОМ ТА ЕПІЛОГОМ

Дійові особи:

Безсмертний Марко Трохимович.

Безсмертна Ганна — його мати.

Тетянка — його дочка.

Задніпровський Григорій Стратонович.

Степанида — його зведена сестра.

Євмен Дибенко — конюх

Іван Гайшук — конюх

Безбородько Антін.

Борис енко — перший секретар райкому.

Кисіль.

Броварник — голова сусіднього колгоспу.

Отець Хрисантій.

Мавра Покритченко — колгоспниця.

Іванко — її сип.

Хведько— хлопчик.

Гордієнко Зіновій — пасічник.

Гордієнчиха — його дружина.

Тримайвода Василь — колгоспник.

Тримайвода Варка— його дружина.

Бойчук Ольга— колгоспниця.

Куценко.

Шавула — завгосп.

Мамура — комірник.

Чорноволенко — слідчий,

Наглядач.

Попілуйко.

Черниця.

Чорт.

Секретарка.

Члени бюро райкому,

В пролозі:

Бог.

Святий Петро.

Смерть.

Оленка — дружина Безсмертного.

1-й поранений.

2-й поранений.

3-й поранений.

Санітар.

Медична сестра.

Полковник.

Чоловіки, жінки, діти.

Дія відбувається на Україні в 40—50-х роках.

ПРОЛОГ

Розпорюючи темряву, землю і воду, біля ріки шаленіє бій. Вищить, завивае, скрегоче і лязгав невидиме залізо, кричать, командують і стогнуть люди, болісно іржуть поранені коні. Угору звивається Клапоть підпаленого неба, в його одсвіті окреслюється ветха, з роз'верженими і скаліченими склепіннями сільська церковка. Ось угорі Жар-птицями промчали "катюші", у церкві захиталися свічі й боги. Тут біля апостолів і святих лежать і сидять поранені воїни. Сивий бог-отець з полупаною землею в руці сумно дивиться на солдата, якому сестра забинтовує голову. Біля молодцюватого Георгія Побідоноспя лежить непритомний, а пов'язкою на очах Марко Безсмертний. Літній санітар намагається стягти а нього чоботи.

1-й поранений (марячи). "Нарцис"! "Нарцис"! Я "Лілея"! Як чути?

2-й поранений (прислухаючись до бою). Тепер чути! Не тільки нам, а й богу-отцю, богу-сину й духу Святому. А вони слухають і мовчать.

3-й поранений. Теж мають роботу: відділяють душі від тіла.

1-й поранений. "Нарцис"! "Нарцис"! Я "Лілея"!..

3-й поранений. Та замовкни ти з усіма своїми квіточками. Теж мені "Нарцис" знайшовся.

Санітар (стягаючи чоботи з Безсмертного). Товаришу поранений, не вольнуйтесь! Живі квіти ніколи не заважають у житті.

3-й поранений. Так то живі...

Санітар. А хто вам заважає бачити їх живими? От він говорить "Нарцис", а ви, конєшно, й уявіть собі нарциса, як він гарячим весняним оком дивиться на вас, ще й сльозинку тримає в собі, наче поранений.

3-й поранений (посміхнувся). Фантазія!

Санітар. Ні, точка зренія! (Знявши чоботи з пораненого). Ви тільки погляньте! У нього замість онучі есесівський прапор!

Безсмертний (наче відповідаючи санітару). Топчу фашизм, топчу кривду!

Санітар (з роздертим прапором у руках). Везе ж людям! Я за цей прапор орденок відхопив би, а він... Чудило... Сестричко, може, йому ще дати снотворного?

Сестра заперечливо похитала головою.

3-й поранений (дивуючись). Ніби він іще живе?

Санітар. Дихає... О! Навіть співати збирається...

3-й поранений (махає рукою). Та що ти?..

Над церквою знову пролітають "катюші", а в церкві тихо-тихо забриніла Маркова пісня.

Безсмертний (співає).

Ой не знав козак... та не знав Супрун,

А як славоньки зажити,

Гей, зібрав військо... славне запорізьке

Та й пішов він... орду бити...

Пісню підхоплюють бійці, вона підіймається над біснуванням битви, натхненними стають обличчя поранених, і наче веселішають мальовані боги. Коли стихав останній звук, третій поранений зачудовано поглядав на Марка і махав рукою.

3-й поранений. Фантазія! (Присовується ближче до Марка і, вивчаючи, дивиться на його забинтоване обличчя, потім зітхає).

Безсмертний ворухнувся.

Марку, ти живий? .

Безсмертний. Хіба не бачиш?

3-й поранений. Я-то бачу... А як ти?..

Безсмертний. Я?.. Я пам'яттю бачу.

3-й поранений. Пам'яттю! І що ти бачиш?

Безсмертний. Що?..

Темніє. Наче з глибини років, обізвалася пісня:

Шкода, мамцю, шкода

Вишневого цвіту,

Що розвіяв вітер

По всім білім світу.

До Марка наближається образ його дружини Олени.

Олено! Оленко!.. Дружино моя... Де ж ти взялася?

Олена. Я йшла до тебе, ішла крізь неволю, крізь фронти, крізь колючий дріт, крізь мотки Бруно...

Безсмертний. І тебе не вбили?

Олена. Ні... Мене повісили... Ти плачеш, Марку?

Безсмертний. Не знаю... Бо я не знаю, чи є в мене очі, чи є в мене сльози.

Олена. Ти не можеш не бачити, Марку... Ти зрячий, ти зрячий, Марку. Повір мені!

В нелюдській напрузі підводиться земний воїн, торкається рукою пов'язки і падає біля небесного воїна, що прохромлює списом змія. В церкву рвучко входить молодий русявочубий полковник. За його плечима в багряному кипінні ворушиться накидка неба, по ній туманними жар-птицями пролітають "катюші".

Полковник. Тут Марко Безсмертний?

2-й поранений. Тут усі безсмертні.

Полковник. Вірно, вояче. Тут усі безсмертні.

Сестра (тихо, до полковника), У мене Марко Безсмертний.

Полковник. Де він?

Сестра. Ондечки, поруч з Георгієм Побідоноспем лежить.

Підходять до Марка Безсмертного, схиляються над ним.

Полковник. Чи живий?

Сестра (сумно). Здається, душа прощається з тілом... (Бере Маркову руку, прислухається до пульсу).

Виразно чути, як стихав пульс.

Темніє. Гойднулась церковиця, гойднулося небо над нею, ближче до нього почали підійматися з поширеними очима святі і апостоли, стрімка блакить розмиває, затоплює їх і починає роїтися зорями, і вже на фоні зірок окреслюються високі райські ворота; над ними слов'янською в'яззю написано: "Вхід до раю. Прийомні дні — понеділок, середа, п'ятниця від третьої до п'ятої години". Біля брами раю з ключами за поясом і ліхтарем "летюча миша" в руці стоїть святий Петро, прислухаючись до відгомону бою на землі.

Святий Петро (наспівує щедрівку),

А за нами татари,

Як ті чорні хмари,

Славен я син.

А за нами турки,

Як із неба кульки, Славен я син.

А я скочив —

Дунай перескочив, Славен я син.

Хтось тричі стукає у райські ворота.

Чия душа проситься до раю?

Голос Безсмертного. Солдатська.

(Підіймаючи ліхтар). А-а-а... Це ти, Марку? Значить, на святий хліб переходиш?.. (Відмикає замок і навстіж відчиняє ворота).

З'являється Безсмертний.

Безсмертний (ледве тримаючись на костурах). Чого ж на святий? Я знаю тільки один хліб — насущний. (Дивуючись, оглядається довкола, прислухається до небесної тиші). Ніби може бути так тихо на землі?

Святий Петро (знову прислухається до бою і тицяє пальцем вниз). На землі, сину мій, не може... Ти в раю!

Безсмертний (сміється). Жартуєте, діду!.. Хоча тут справді, наче в раю.

Світлішає. В легенькому тумані видніється ранковий райсад. Понад райською стежиною, що дуже схожа на наші земні стежки, квітує висока гречка, у ній стоять кілька дуплянок і рамочних вуликів. Біля соняшників, що розкривають вії, а ранкою в руках зупинився бог-отець. Коли б над його сивиною не було німба, він зійшов би за колгосвного діда-пасічника. Бог уважно розглядав рамку, далі садівничим ножем зрізав роввухлі гулі трутнівки і невдовоявно похитує головою.

Бог. Навіть у раю не виводяться трутні. Дива, та й годі!

Святий Петро підводить до Бога Марка Безсмертного. Солдат вражено дивиться на пасічника, проводить рукою по чолі.

Ну, Марку, так ти хоч тепер віриш, що е і пекло, і рай, і Бог?

Безсмертний (посміхається). Ні, не вірю.

Бог. І не віриш, що перед тобою стоїть Бог-отець?

Безсмертний. Діду Євмене, ну нащо ці жарти?

Бог. Який я тобі дід Євмен?

Безсмертний. Хіба ж ви не Євмен Дибенко з нашого села?

Бог. Сказав тобі: я Бог, значить — Бог!

Безсмертний (беззвучно сміється). Багато хто тепер у боги і божки пнеться, та мало чого виходить із цього...

Хтось настирливо стукає у райські ворота. Бог і святий Петро прислухаються.

Святий Петро. Хто це так безбожно тарабанить?

Голос. Це я, Антін Безбородько, голова колгоспу. Не пізнали, практично?

Святий Петро. Чого ти ломишся у святі ворота? Безбородько. О! Чого? Ще й питаєте... Пустіть і мене, практично, до раю.

Святий Петро. Ніяк не можу...

Безбородько. А чого Марка пустили? Хіба я гірший за нього?

Святий Петро. Хто обкрадає дух людський, не достойний ні людського, ні райського порога.

Безбородько. Що там дух, коли головне — бдітельность! А Марко — ліберал. Ось дайте мені хоч клапоть білого паперу, то побачите, як він вчорніє...

Святий Петро. Геть звідсіля, ябеднику!

Безбородько. Та й Марка наженіть із раю, бо, коли робити по правді, ніякий голова колгоспу не має права жити між зірками.

Святий Петро. Чому ж?

Безбородько. Бо така ситуація: ві доводиться хитрувати між планом людям — не виконаю план, виконаю людям.

Святий Петро. І що ж ти робиш?

Безбородько. План виковую, а людям обіцяю! А як у вас?

Святий Петро. Небо не ділиться досвідом з землею! (Махнув ліхтарем, і за Безбородьком аж загуркотіло).

Бог (до Марка). То тепер віриш, що ти в святому раю?

Безсмертний (тре чоло, бажаючи відігнати видіння). Ні, і тепер не вірю.

Бог. А що зробити, щоб повірив?

Безсмертний. Що? (Замислюється). Коли не дурманите мене, то пошліть справжню благодать на нашу землю.

Бог. Якої ж ти хочеш благодаті?

Безсмертний. Ви недолюдів, що промишляють смертю, злобою і доносом, пошліть живими в пекло; душеубогих, криводушних і пихатих зніміть з держительських постів; усім же людям на землі дайте спокій, і мир, і сердечну доброту, а нашому селянину пошліть тихі та вчасні дощі і всюди таке начальство, яке, окрім планів, розумів і землю, і людську душу і не вибиває з неї останні грами... Це максимум-прохання, боже, а мінімум — ниспошліть рибалкам чесним завжди влов і терплячих жінок.

Бог (потягнувся рукою до потилиці). Багато загадав ти, Марку.

Безсмертний (вже наче починає вірити, що знаходитъся у раю). Так я ж не для себе прошу. Я заробив собі за всі труди шинелину на плечі, костури під пахви — і не журюся.

Бог. Тільки на це і зважаю, чоловіче. Тому ти повернешся знов на грішну землю. (Підходить до столика, на якому стоять з півдесятка телефонів, один із них із корбою — типу міжрайонних телефонів тридцятих років. Крутить корбу, підіймає трубку). Алло! Алло! Дівчинко, з'єднайте мене з евакогоспіталем нуль п'ятдесят сім шістдесят чотири дріб п'ять... Начальник евакогоспіталю? Питаєте, хто говорить? Той, хто зверху... (Ще й рукою показав). Велю вам виходити Марка Безсмертного, який смертю смерть поправ.

Безсмертний (здивовано до святого Петра).

1 2 3 4 5 6 7