Маша з верховини

Гончар Олесь

Сюди, на корчування дніпровських плавнів, приїхала вона по оргнабору з партією закарпатських лісорубів, яких трималася й зараз, хоча й не була нікому з них ні дружиною, ні коханкою.

Маша-венгерка — звали її в плавнях. І коли після роботи хлопці-лісоруби з урочища Темного, що приходять купатись до плавневої річки Бузулук, жартівливо заводять на тім березі:

Ой венгерко, венгерко, венгерко, Позич мені люстерко, люстерко...—

то кожному, ясна річ, неважко догадатись, що це співається про неї, про Машу з верховинського лісо-хімзаводу.

Найближчою людиною їй тут була її подруга Стефа, обважніла блондинка з гніздом кіс на голові, з якою Маша в один день і завербувалась на дніпровські роботи. Більшість завербованих познайомились між собою уже в дорозі, коли розбитний і хвалькуватий вербовщик правив їх залізницею у Запоріжжя, в трест. Побуряковілий від безконечних стограмівок, він усю дорогу похвалявся перед дівчатами, що вдарить ось телеграму і зустрінуть їх з музикою, але на місці ніякої музики не виявилось, у тресті їм довелося довго чекати якогось начальника, а коли він, нарешті, прибув, то вийшло так, нібито вони ще й винні.

— Фронт робіт вас жде, а ви тут марнуєте час, стільки людино-одиниць втрачаєм!

Маші не сподобалось тоді це слово "людино-оди-ниці", і вона лукависто запитала, що доно має визначати, але така вільність образила начальника, і він, нахмурившись, сказав, щоб поменше балачок, і звелів негайно відправляти всіх на місце розробок.

На автобусній зупинці місцеві люди з шанобливою цікавістю оглядали їхнє лісорубське знаряддя, карпатські тайстри, вишивані киптарики та чорні гірські капелюхи-кресані на чоловіках; а коли автобус підійшов, то всіх верховинців з їхніми топірями та гнучкими пилками в руках люди пропустили вперед без черги, мов яку-небудь делегацію.

Наступного дня вони опинилися в плавнях, на далекім глухім урочищі Вовчиха. Щоправда, Вовчихою воно звалося раніше, а зараз в нарядах "Ліспромгоспу" значиться просто як "квадрат вісімнадцять". Пуща, глушина. Ах, попався б тут Маші під руку отой про-пийдуша вербовщик, що золоті гори обіцяв, вербуючи дівчат на новобудову! Обіцяно було казкове електричне місто над Дніпром, життя культурне та веселе, а замість того — годуй плавневих комарів та слухай щовечора жаб'ячі концерти.

"І в оцій ямі жити? — не раз думала Маша, нудячись, згадуючи гори, смоляний та оцетовий запах рідного заводу.— Здуріти можна!"

Дивно, що досі не втекла звідси. Якби втекла, мабуть, полегшено зітхнув би товариш Писанка, майстер дільниці, який з кожним днем все більше зазнає прикростей від оцієї норовливої карпатської доброволки. Як скаже, як утне що-небудь — перед усіма з тебе посміховисько зробить. Ось вона йде йому назустріч поміж наметами, поблискуючи очима, викрасовуючись у своїх жарких на смаглявій шиї коралях.

— Слухайте сюди, товаришу майстер!

— Слухаю, Машо.

— Тягати колоди — то не є добре для жінки, а ще такої тендітної, як я,— при цьому вона грайливо поводить плечем.

— А для кого ж добре?

— То було би добре для вашого живота. Пирскають, визираючи з намету, дівчата. Майстер,

поглянувши на округле своє черевце, що тяжіє донизу, ніби запхнутий під сорочку гарбуз, змушений теж посміхатись.

— Дався тобі мій живіт.

— Не про нього мова. А що на тяжку роботу більше не йду, то це кажу вам певно.

Товариш Писанка розводить руками:

— На важку не хочеш, то йди на легку.

— І на легку не бажаю: на легкій ніц не зароблю.

— О напасть! — чухає потилицю товариш Писанка.— То куди ж мені тебе послати?

— Хмиз палити пошліть, ще я там не була. Я люблю ватри розводити.

І хіба їй відмовиш? Хай іде, бо, правду кажучи, хочеться майстрові, незважаючи на поважні його літа, щоб ця клята верховинка була ним вдоволена.

Де тепер найвищі в плавнях вогнища, то — її, венгер-чині. Палить з дівчатами начухраний хмиз та корчо-маччя, і, мабуть-таки, по норову прийшлася їй ця робота, бо до табору повертається в піднесеному настрої і ніби зовсім не втомлена.

Викупавшись після роботи у чистій плавневій річці і, як для танців, вирядившись у свої модельні, он вона, веселоока, неквапом походжає поміж наметами, все ніби жде когось. Навіть товаришу Писанці приємно дивитись, як вона отак походжає — і постать, і хода в неї якась зваблива, дівоча... Незрозуміло, кого вона жде, для кого виряджається в оцей надвечірній час? Бо хоч залицяльників тут не бракує, проте Маша не раз уже привселюдно давала одкоша то одному, то другому, особливо буфетникові, дебелому чолов'язі з амністованих, що найупертіше в'язнув до неї.

У присутності Маші він завше заводить мову про те, що хотів би, нарешті, збудувати свою власну міцну сім'ю, і при цьому багатозначно поглядає на венгерку.

— Будуйте, хто ж вам не дає,— лукаво зауважувала на це Маша.— Але чи то правда, нібито не одні вже аліменти за вами ганяються?..

Регіт знімався серед лісорубів, бо всі знали, що це таки факт: ганяються.

Одного разу одержала Маша лист, був він з трикутним штампом польової пошти на конверті. Обрадувана, просяяца, збігши до річки, взялася його читати, та, видно, лист виявився не таким, на який сподівалась: прочитавши, гнівно подерла, на дрібні пелюстки посікла його й пустила за водою.

В ту ніч — чули дівчата — плакала Маша в наметі.

— Чого ти? — підсіла до неї Софа.*— Ще плакати за ним... Та я б на твоєму місці!.. З твоєю вродою! Вони б у мене плакали, а не я!

Маша ковтнула сльози, зітхнула:

— І оце мені в віддяку від нього за всі мої переживання? Брудна лайка та глум? Ну коли так — не бачити ж йому більше мене!

— Ще знайдеш по серцю, Машо. О, скільки їх! Чуєш, он і зараз за Бузулуком співать, піснею до тебе залицяються.

За річкою справді чути було жартівливі голоси про венгерку: то горланили хлопці з урочища Темного, що, незважаючи на пізній час, прийшли аж сюди, до Бузулука, купатись.

— Жартують,— сказала Маша, вслухаючись.

— Хто жартує, а хто й ні. Хіба мало до тебе залицяються?

— Що ж, хай. Вільна віднині я, і кожному вільно до мене залицятись.

* * *

Серед свіжого відкритого порубу далеко видніється наметами Писанчин табір: віковий ліс з його зеленою прохолодою уже відступив, і з кожним днем він відступає все далі, відходить у небуття Великий Луг,— одні товстелезні колоди лежать безладно розкидані по ділянці, мов полеглі на полі бою. Місцевий плавневий лісник, що іноді завертає сюди, переслідуючи бакенщикових кіз, похмуро дорікає лісорубам:

— Ага, сплюндрували? Дорубались, що й холодка над головою нема? Стривайте, ще не раз пошкодуєте.

Бакенщикові кози й зараз тут, їм теж жарко, і вони, шукаючи затінку, забралися в намет, призначений під червоний куток, і звідти крізь віконця в наметі визирають їхні козині цікаві мордочки.

Сонце стоїть майже в зеніті, земля гаряча, здається, й голубінь неба над плавнями розігрілася теж.

Край наметів, під нашвидкуруч збитим дерев'яним навісом, гаряче пахне борщем — люди обідають.

За прилавком буфету владарює буфетник — огрядний бритоголовий дядюга з чорними вусиками. Над ним висить обліплена мухами липучка, і, випростову-ючись, він щоразу торкається лисиною об неї.

Неподалік час від часу пронизливим залізним вереском озивається точило: доки люди мають справу з борщем, точильник відточує їм інструменти.

В одну з пауз, коли точило, зупинившись на мить, перестало верещати, вухо товариша Писанки, який саме обідав, вловило інший звук — віддалений звук директорського глісера на річці. Схопившись з-за столу, майстер підтрусом подався до берега, патлатий, помічник його з фотоапаратом і набитою фотографіями польовою сумкою (він цим підробляє тут) кинувся слідом за майстром.

Із-за повороту річки справді вимчав ліспромгоспів-ський глісер. Навпроти табору він зробив крутий віраж, збивши над собою світлий вихор водяної пилюки, аж невелика райдуга зблиснула, заграла в ній.

Коли глісер зупинився, на берег, крім моториста Мишка, зійшов ще один чоловік, якого тут мало хто знав: високий худорлявий юнак у льотчицькім кашкеті й розстебнутім кітелі без погонів.

— Інструктор райкому Шелюженко,— шепнув Писанці помічник.

— Ні, вже не інструктор,— розмашисто збігаючи від берега на пагорб, посміхнувся приїжджий і, здоровкаючись, відрекомендувався як новий голова робіткому.

— Здрастуйте, здрастуйте, будь ласка,— вдавшись до своєї вітальної медової формули, люб'язно усміхався Писанка.— Просимо оглянути. Бачите, як живемо: в полотняних хатах!

Вогнем пашіло від брезенту наметів; у декотрих наметах брезент із боків було піднято, виднілись там напівголі люди, що вже спочивали після обіду.

Біля вітрини з пожовклим номером газети "Лесная промышленность" Шелюженко на мить затримався, потім у супроводі Писанки зайшов під навіс.

— Здрастуйте, товариші!

— Здрастуйте.

Стало тихо. Застиг у настороженості буфетник, поклавши м'ясисті руки на прилавок; зацікавлено примовкли лісоруби, які, щойно вставши з-за столу, курили тут же, в холодку під навісом; стихли й голоси дівчат, які ще хвилину тому щебетали й сміялися біля своїх мисок.

Край столу над мискою з гарячим борщем сиділи Маша і Стефа, чекаючи, видно, доки вичахне. При наближенні Шелюженка Стефа з неприхованою жадібністю стала розглядати його, а Маша тільки скоса блиснула на нього своїми білками з-під чорних вигнутих брів, явно невдоволена тим, що приїжджий застав її за таким прозаїчним заняттям — біля миски з борщем, за грубо витесаним незграбним столом.

Товариш Писанка, стоячи збоку, бачив, що погляд приїжджого, як і погляд кожного, хто вперше приїздив сюди, мимоволі затримався на Маші, на її суворому, густо-смаглявому обличчі та чорному розкішному волоссі, що спадало хвилями аж на плечі. Загоріла красдва рука недбало лежала на столі, пальці знічев'я пощипують надірвану пачку з печивом "Українське".

— Що ж це ви, дівчата: борщ із печенням їсте? — запитав Шелюженко.

— Доводиться,— буркнула Стефа.— Солодко живеться.

— А де ж хліб? — обернувся Шелюженко до майстра.

Писанка поспішив пояснити, що — не секрет — перебої з хлібом бувають, хоч і не його в цьому вина.

— Але ж і не моя,— сердито додав голос із-за прилавка буфетник.

— Може, покуштувати бажаєте? — запропонував Писанка, помітивши, що Шелюженко уважно розглядає вичахаючу перед дівчатами страву.— Ви ж не відмовите, дівчата?

Стефа, витерши ложку, мовчки поклала її перед Шелюженком.

1 2 3 4 5 6