Соняшники

Гончар Олесь

Чекаючи, доки розшукають голову колгоспу, скульптор сидів на ґанку біля контори і спокійно попивав добуту з валізи мінеральну воду. Стояла велика спека. Молоді деревця попід вікнами контори зморено опустили своє віття, мовби хотіли заховатись у власну тінь. Безлюдне подвір'я, просторе, піскувате й гаряче, нагадувало собою шматок південної пустелі, кимось ненароком закинутий сюди. Був час обідньої перерви і все живе поховалося в затінки, вщухло, принишкло. Лише в конторі хтось поцокував зрідка на рахівниці та над квітниками гули невсипущі бджоли. Після міського шуму та гуркоту, після втомливої дороги скульптор блаженствував, нерви його відпочивали. Зняв краватку, розстебнувся, почуваючи себе майже як дома.

Лагідний спокій його несподівано був порушений табунцем напівголих, до чорноти засмажених сонцем хлопчаків. Випурхнувши десь із-за причілка і загледів-ши на ґанку незнайомого літнього чоловіка в білому костюмі, вони зупинились, неабияк зацікавлені ним. Хто б це мав бути?

Стали енергійно висловлювати різні припущення.

— Лектор? Кандидат наук?

— Мабуть, приїхав по зеленому конвейєру.

— Або по мериносах.,.

— Диви, яка лисина: хоч ковзайся!

Скульптор усміхнувся, добродушно милуючись хлопцями. У думці він уже починав ліпити їхні стрункі и по-своєму граціозні постаті, переводив із глини в бронзу, виставляв на видних місцях, на фонтанах у міському саду.

Тим часом надійшов голова, привітний червонощокий чоловічок з іскристими невловимими очима. Звідкись йому було вже відомо, що скульптор приїхав ліпити знатну його колгоспницю Меланію Чобітько.

— Зараз усе організуємо,— запевнив голова.— Я вже дав команду. Меланія прийде сюди.

І, приязно оглянувши гостя, запросив його до свого кабінету.

У просторому, залитому сонцем кабінеті було пишно, багряно від прапорів. Порядок в усьому, блиск, чистота...

— О, у вас, як у міністра,— зауважив скульптор. Голова сприйняв його комплімент досить спокійно.

— Аякже... поляків оце тут приймав, ще й стільців не повиносили. Прошу, сідайте,— вказав він гостеві місце навпроти себе.

Посідавши, вони якийсь час мовчки вивчали один одного. Голова застиг за столом, мов кібчик, зіркий, крутошиїй, весело насторожений. У перший момент скульпторові дивно було бачити на блискучому склі стола між різьбленим письмовим приладдям запечені головині руки. Одначе згодом скульптор і в цьому знайшов своєрідну звабу й гармонію. Ці вузлуваті руки теж були варті того, щоб їх виліпити.

— Розкажіть, будь ласка, мені про вашу Героїню,— попросив скульптор, закладаючи ногу на ногу.— Бо мені про неї тільки й відомо, що з газет...

— Про неї і в журналах писалося...

— Читав. І фотографії повирізував, правда, самі лише профілі — анфас ніде не попадався.

— Що ж вам про неї розповісти,— мулився голова, видно не знаючи, що саме треба від нього цьому лисому суб'єктові з випещеним крохмалевим обличчям.— Золота людина. Скромна, роботяща, справжня патріотка... У нас її дуже поважають. Батько загинув на фронті, виросла в патронаті, кінчила сім класів. Зірку заробила на кукурудзі, а в цей рік взялася ще й за соняшник...

— Це все добре, але для мене цього замало. Ви розумієте, товаришу голова... Як би це вам простіше... Одне слово, мені не анкета її потрібна, мене цікавить її душа, характер.

Господар задумався, зітхнув. Угадай вас, кому що треба: тому дай анкету, а тому душу, а тому ще щось...

— Характер ви ось самі побачите. Тихий, добрий... Відносно ж душі,— осміхнувся в стелю голова,— то не знаю, чи вона вам відкриється.

— А чому б ні?

— Та так... Душа — річ тонка, до неї ключів особливих треба. Але дозвольте поцікавитись: навіщо вам душа? Ви ж будете ліпити бюст, вам, так би мовити, фігуру дай, зовнішню фізіономію...

— О ні, не тільки це! — гаряче заперечив скульптор, і голова одразу відчув, що заліз не в своє.— Зовнішність, звичайно, для нас теж багато важить, але справжні джерела краси...

Гість не встиг доказати. У двері хтось дрібно, акуратно постукав.

— Заходь! — гукнув голова, видно по стуку визначивши, хто це має бути.

Двері відчинились, і до кабінету, світячи Золотою Зіркою, несміливо вступила огрядна дівчина в чорному шерстяному жакеті, запнута сніжно-білою хусткою. Скульптор швидше вгадав, ніж впізнав у ній Меланію Чобітько.

— Ви мене кликали, Іване Федоровичу?

— Кликав. Ось познайомся. Товариш скульптор. Приїхав тебе ліпити.

Скульптор уже розглядав дівчину гострим поглядом фахівця. Йому стало тепер зрозуміло, чому вона з'являлася в газетах лише в профіль. Меланія не могла похвалитися своєю вродою, і фотокореспонденти, мабуть, немало потрудились, відшукуючи для неї позу, в якій дівчина виступала б кращою, ніж була насправді. Що ж, фотографам це вдається. Але як бути скульпторові?

Голова посадив Меланію по праву руку від себе, під прапорами, під вінками з рисового сухого колосся. Дивився на неї підбадьорливо, майже захоплено, мов на якусь писану красуню. Хто знає, може Меланія й здавалась йому такою? Але вона сама, либонь, добре усвідомлювала свою недосконалість і весь час ніяковіла під уважним, вивчаючим поглядом скульптора, наче завинила в чомусь перед ним. Сидіти їй було трудно, нестерпно. їй заважали власні плечі, власні руки й ноги, і вся вона, здавалось, сама собі заважала.

— Оце, Мелашко, нащ шановний гість, товариш скульптор,— ще раз навіщось пояснив голова,— він хоче ліпити тебе для виставки.

Голова лукаво глянув на Меланію, і скульптор глянув, і вона сама мовби глянула збоку на себе, на своє широке розпливчате обличчя, і всім трьом зробилося до прикрості незручно.

— Таке й придумали,— згоряючи від сорому, похнюпилась дівчина.— Найшли кого...

Скульптор стежив за нею з нещадною зухвалістю митця. Меланія мовби навмисне заповзялася розвінчати всі його творчі задуми. Трималася вимушено, силувано й незграбно, і з часом ця силуваність не тільки не зменшувалась, а, навпаки, ще більше впадала йому в вічі. Він розумів, що нелегко було сидіти дівчині перед столичним скульптором, знаючи наперед, чого він хоче, бажаючи йому догодити і не влучаючи, як саме. Він усе ждав, що ось Меланія оговтається, призвичаїться, стане поводитись вільніше. Але де там! Сидить мов на голках і раз у раз криво посміхається до Івана Федоровича, затуляючи губи хусточкою. Спочатку це тішило, але згодом уже починало дратувати. Може, вона і взагалі не може бути інакшою, може, оця незграбна примітивна манірність уже в'їлася їй наскрізь, стала другою натурою і нічим її не проб'єш? Ах, Меланіє, Меланіє, важко тебе ліпити!

Розмова не клеїлася. Меланія слова не могла сказати, щоб не зиркнути на голову і не спитати в нього очима: чи так, мовляв, чи до ладу. Скульпторові було прикро за неї. Отака здорова, свіжа, напахчена одеколоном і в той же час зовсім безпомічна, безпорадна. Якби можна було, вона, безперечно, охоче згодилась би, щоб голова і говорив, і жартував, і позував замість неї, аби тільки самій збутися мороки. "Невже вона завжди така? — нервувався скульптор.— Невже не буває в неї отого... отієї іскри?"

— Скажіть, у вас є родичі, друзі? — запитав він, заходячи з іншого боку.

Меланія густо, до сліз почервоніла.

— Родичі є,— ледве чутно прошепотіла вона після паузи.— І друзі... Про яких друзів ви питаєте?

— Вона ще не заміжня,— бовкнув голова, неприязно глипнувши на скульптора.

Меланія горіла. Скульптор зрозумів, що дав маху, що з його боку безтактно було її питати про це.

Та хіба все передбачиш, хіба вгадаєш, звідки до неї підійти!

З якого боку не заходив, скрізь вона була не та, якою він хотів і сподівався побачцти її. Спробуй-но вихопи характер з цього хаосу недбалих ліній, кострубатих жестів...

"Усе це не те,— нарешті гірко визнав скульптор,— і мені,власне, тут нема чого робити. Вертатись треба, поки не пізно. Але як же тепер відкараскатись, як виплутатись з усієї цієї історії? Так, щоб і її не скривдити, щоб ніби нічого й не сталося... Адже вона, по суті, ні в чому не винна. Так само, як і я".

— Отже, Мелашко, ти маєш шанс,— весело сказав голова.— Колись тільки богинь ліпили, а це вже й до нас черга дійшла. Вперед прогресуємо. Хіба ні?

— Краще б ви взяли мою подругу... Ганю.

— Ганя Ганею, а ти теж не прибідняйся. Ліпись. Тепер перед нами ще одна проблемка: треба буде десь влаштувати гостя.

— Та я ненадовго,— обачно почав задкувати скульптор.— Можливо, що завтра й поїду.

— Як? — вразився голова.— За ніч виліпите?

— Ліпити я, власне, буду вдома, у своїй майстерні. А тут хіба що зроблю якісь заготовки,— в голосі його чулося виправдання.— У мене свій метод. Мені головне — побачити живу людину, закарбувати в пам'яті, щоб уже потім...

— Ну, це справа ваша,— перебив голова.— Не мені судити про ваш метод. Але влаштувати вас ми повинні... Зараз щось придумаємо.

— Що там думати,— м'яко втрутилась Меланія.— Коли вже до мене приїхали, то хай у мене й зупиняються. Хати не перележать.

— Ай справді,— похопився голова, який, очевидно, саме на це й розраховував.— У тебе просторо, спокійно, малих нема. Ти там уже прояви ініціативу...

— Не турбуйтесь. Не голодуватимуть.

Всі повставали. Скульптор рушив у куток до своєї валізи, проте Меланія виявилась спритнішою за нього: валіза була вже у неї в руці. Незважаючи на щирі протести гостя, жінка взялася нести його багаж.

— Коли вже взялася, то не випустить,— сміявся голова, випроводжаючи гостя на ґанок.— У нас такі кадри.

Легко і швидко ішла Меланія через колгоспне подвір'я. Скульптор з незвички ледве встигав за нею. У ці хвилини він почував себе немічним, підтоптаним і, більш ніж будь-коли, пристаркуватим.

В хаті у Меланії було як у віночку: тіняво, зелено, чисто. Підлога потрушена травою, піч розмальована півнями, стіл накритий вишитою скатертиною. На божниці — етажерка з книгами, над якою портрет Улі Громової, вирізаний з якогось журналу.

Незабаром на столі почали з'являтися миски й полумиски. Скульптор скоса зиркав на них збентеженим поглядом вічно заляканого дієтика.

— Прошу вас, не наставляйте стільки... Я— дієтик. Меланія на мить розгубилася:

— То що ж це буде?

— А нічого не буде.

— Ні, ви скажіть, що вам можна, я всього дістану. Вершки вживаєте? Яйця, молоко, мед?.. Ви вже самі вибирайте, бо я ж не знаю...

Наставила на вибір, подала йому чистий рушник.

— Будьте ласкаві, що є...

Скульптор їв, і кожен шматок застрявав йому в горлі.

1 2 3