Клевеня

К Л Е В Е Н Я

(роман про дауншифтерів)

© 2026 р.

Всі події та персонажі в цьому романі

є винятково плодом авторської фантазії,

а будь-які співпадіння з реальними людьми

абсолютно випадкові.

Частина перша.

17.04.25.

Дауншифтер і чистий четвер.

– В'їрко! В'їрко, ти мене чуєш?! – крізь відчинене настіж вікно лунає лемент сусідки зліва – так, ніби вона кричить прямо над бідною моєю головою: – Вузьмеш в'їник, да пудметеш у хаті – я там п'їч пудмазала.

І вже брязнувши клямкою хвіртки, Уляна Петрівна, спохопившись, додає крізь дерево ще голосніше:

– А укна я сама помию, чуєш?!

– Да чую, чую, – меланхолійно відповідає їй з глибини двору молодий голос якоїсь Вірки, а за тим уже землею аж до мене в хату передається глухе ритмічне гупання і противний металевий скрип: це, вочевидь, незнайома мені Вірка качає воду зі свердловини.

O, Санта Марія! Мені чомусь завжди здавалося, що це ідіотське укання з якогось допотопного діалекту є лише химерною вигадкою моєї дитячої пам'яті, а бач, воно ж таки існує.

Голова мені болить, аж нудить, мовби з якогось страшенного похмілля, через що світ немилий і жити не хочеться. Зусиллям волі підводжуся зі старого дивана, що правив мені вночі за ліжко і сяк-так вдягнувшись, виходжу, накульгуючи, з нетопленої незатишної хати на свіже повітря в надії, що там полегшає; спиняюсь посеред двору, в якому востаннє був років двадцять назад. Стою, як тороплений: чи не мариться мені оце все? Та ж ні, згадую я вчорашній день, – Хорхе привіз мене сюди на авто з Барселони, мало не за чотири тисячі кілометрів і чотири нестерпно довгі доби в дорозі, бо швидшого руху я би просто не витримав. А ще тиждень назад мені здалося, що реабілітація зробила диво...

Хорхе Сахан – то мій рідний брат, старший від мене на двадцять хвилин, бо ми двійнята. Змалечку був Жорж, а в маминих вустах винятково Жорік, за метриками ж Георгій Сагань. Та потрапив до Іспанії, одружився там, обжився, настругав трьох дітей, натуралізувався і бач, уже став іспанцем Хорхе. Хоча... я би на його місці теж, мабуть, так учинив, бо ліпше вже Хорхе, ніж те дурнувате Жорік. Отож брат мій вимагає, щоб і я його так називав. Бісове перекотиполе! Хоча сам я, коли розібратися, ще нікчемніший од брата – вепео, безхатченко, нещастя ходяче, самотнє, як гнаний вітром у просторі й часі торішній сухий, потертий вже листок. Черговим поривом прибило до оцієї купи сірого дерева, – роззираюсь я навкруги, – чи надовго?

Це двір нашого діда Сергія, тут народився наш із Хорхе батько – Григорій – і тут ми з братом проводили всі літні канікули. Тут бігали, вчилися плавати, лазити по деревах і робити шкоду, їздити на велосипеді та мопеді – одним словом, міцнішали, ширшали, тягнулись угору. Востаннє заїжджав уже після уніве́ру, коли допомагав батькові перевозити додому після важкої операції нашу бабу Ліду. Але потім навіть на похорони не приїздив...

Дев'ять років назад, перед самою своєю смертю, дід Сергій відписав свою садибу на нас із Хорхе. Та по дідовій смерті я відмовився від своєї частки на братову користь, бо по-перше, було соромно перед покійним, що навіть на похорон не приїхав, а по-друге, не бачив жодної потреби для себе в цій спадщині, а головне не бачив сенсу псувати стосунки з рідним братом, бо Хорхе продавати дідизну не хотів, а лаятись із ним через це для мене також не мало жодного сенсу. Людина я суто міська: не те, що ніколи про дачу не мріяв, а навіть жахався самої думки щодо такого об'єкта для капіталовкладень. Потім наш Жорік остаточно угніздився на Піренеях, але оскільки виявився куди хазяйновитішим, ніж я, то навіть після цього не продав дідову хату. "Нехай буде, – казав мені по Вайберу, – капіталовкладень не вимагає." Тепер бач, як вийшло: Хорхе був далекогляднішим, тож мушу визнавати і його правоту, і його зверхність в житейських питаннях.

Хорхе завжди керується розмислом, відтак і життя його схоже на єгипетську піраміду: не людське буття, а непохитний моноліт на скелястій основі – все передбачено на двадцять років уперед. Я ж повна його протилежність: мною, чи то пак, долею моєю, завжди керує випадок, емоція, точніше сказати; мої спонтанні рішення завжди приймаються під їхнім впливом. Принаймні, так вважали в нашій сім'ї, та я й не заперечую.

Що ми, містяни, знаємо про покинуті сільські обійстя? Мало в кого з нас їх картина викликає сум і щем, в переважної більшості зневагу аж до огиди, а в таких рафінованих містянах, як я, та моя колишня дружина Аліса, взагалі неприхований страх. Дивлюся тепер – майже усе навколо суціль сірого кольору старого дерева, занедбане й покинуте, чуже і незрозуміле. Видно, що двір був заріс якоюсь рослинністю, проте чиясь рука восени її сяк-так чи то скосила, чи вирубала й тепер ускрізь із землі густо стримлять оцупки колишнього життя. Єдиний візуальний об'єкт у дворі, що нагадує про життя – гніздо з двома лелеками на старому височенному осокорі обіч старих дерев'яних воріт та ось ці дві вузенькі стежечки, що перетинають двір одна уздовж, інша впоперек – вони ким протоптані? Невже людьми? Оця, що вздовж, точно котами або цуциками, бо веде від дірки у воротах до проходу між дідовою майстернею і таким же довгим сараєм, котрі сірою завісою бовваніють упоперек двору і слугують йому Китайською стіною, що відділяє сяку-таку цивілізацію подвір'я від привілля рослинного світу, бо за тими мурами має бути дідова садовина, а за садом колись лежав, розпластавшись, бабин горо́д, безмежний, наче Всесвіт, що впирався у верби понад нешироким рукавом Клевені, який всі так і звуть: Рукав. Мені страшно навіть думати про той горо́д, а не те, що на нього дивитися. Проте, як любителя горору завжди тягне переглянути класику – "Жах на вулиці В'язів", так і мене ноги самі вже несуть за сарай, аби сповна відчути масштаб катастрофи, в яку мене затягує, мовби в чорну діру, власне спонтанне рішення повернутися в Україну.

Старий сад діда Сергія за роки без господаря заріс до стану майже непролазних хащів. Без перебільшення продершись крізь них, я й опиняюся тепер на межі лісу й поля. Якщо двір наш стоїть якраз посередині розлогого, проте невисокого лугового пагорба, то горо́д, почавшися від саду, тягнеться переді мною, весь час поволі опускаючись, нескінченний, як мій головний біль, аж ген до тих верб унизу – ніби наочно демонструє мені, що Земля таки дійсно має форму кулі.

Колись у затінку тих високих верб, уздовж берега над Рукавом, звивалася, наче вуж, завжди волога й прохолодна під босими ногами лугова стежина, а на воді, припнуті ланцюгами до вербових окоренків, дрімали в очікуванні господарів дерев'яні плоскодонки, з яких місцеві ловили рибу, збирали на воді ряску для птиці, а малеча вчилася сторч голови пірнати в протоку. Нам було дуже зручно з тієї стежини пробиратися додому після якої-небудь особливо великої шкоди, коли в дворі, ми знали те з власного досвіду, чекала бабина засада.

Город, бабине царство, на відміну від дідового саду був недоторканною територією, де нам не дозволялося жодних пустощів. "Шістдесят соток земельки маємо! І якої! – з гордістю хвалилася колись перед нами баба Ліда. – Аби тільки пахав: земля без діла стоять не любить, людям, лежням, в неї ще повчитися треба!" Моя іспанська невістка Дельфіна вже би вигукнула: "O, Санта Марія!" Бо як же це я там, у Барселоні, про горо́д забув?! Уява малювала мені тільки дідову хату, сад і ген ті верби, підступно приховавши будь-яку згадку про город. І що тепер? Тепер що?! Я дивлюся на темно-сіру, неживу пустку перед собою і пам'ять послужливо підсовує сакраментальне: "Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія і стиха хлюпає сум..." Оце я влип. Ще й пам'ять злорадно так: "А пам'ятаєш, як ти Коцюбинського вчити не хотів? Уторопав тепер навіщо тебе змушували зубрити той уривок? Ні?! То пригадай, як любив казати нам із Жоріком дід Сергій: "Шоб ти, городський шелегейдику, знав, чим муха бздить!"

Ми на діда свого за це не ображалися, бо знали його власну історію, котру він нам інколи переповідав: як в сорок першому році, перед самою війною, схотілося йому після закінчення семирічки поїхати вчитися в ремісниче училище на столяра і батько його, а наш прадід, Андрій зробив йому тонкої столярної роботи "чумайдан" і попри жалісні плачі дружини своєї Палажки, казав спокійно: "Нехай поїде, побачить пера, чорнила, да взнає там чим муха бздить!" Залишившись самі, ми з Жоріком завжди від душі гиготіли над дідовою мухою і на всі лади інтерпретували його повчання один щодо одного.

"Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим..." Засмучений до краю, я, хай іще й не вмерлий, надовго вклякаю на межі своєї майбутньої погибелі. Одна лише думка повільно обертається в моїй стражденній голові: "Отут мені жаба й цицьки дасть" – як баба Ліда колись казала, і світлий сум вповзає в серце чистою в своїй високості мелодією Альбінонієвого "Адажіо"...

– Добрий день, Григоровичу!

Стрепенувшись від несподіванки, озираюся – інша сусідка, та що живе справа, підкралась непомітно, мовби ворожа ДРГ, і стоїть лише за кілька кроків од мене, тримаючи китайського пошиву сумку, на якій щирим золотом вилискує проти сонця логотип D&G.

– Не встиг приїхати, а вже горо́д плануєш, хазяїне? – її усмішка чомусь видається мені настороженою.

– Т-та нє... – розгублено кажу я, не насмілюючись одразу ж зізнатися в своєму песимізмі. А подумки вирішую: щойно позбудуся тітки – негайно ж зателефоную Хорхе, нехай вертається, доки ще далеко не від'їхав, і забирає мене назад, у свою Іспанію!

– Я тобі тут зеленого борщику принесла: мабуть, ще й не снідав сьогодні?

Востаннє я снідав таким борщем... навіть не пригадаю коли, проте однозначно на канікулах, тут, у діда з бабою. Нейронні зв'язки мозку навіть попри головний біль спрацювали на відмінно: миттєво й чітко – мені навіть здалося, що я відчув, як клацають їхні синапси-перемикачі, бо вже за мить ображено забурчав зрадник-шлунок.

– Бач! – щиро зраділа сусідка, почувши той сигнал: – Я ж знала. Ходімо, нагодую тебе, а заодно і поговоримо.