лідом за ним під кумачем бойових прапорів їдуть герої червонопрапорники. Нещодавно під час маршу з Польського фронту в селі Знам'янці дивізію зустрів Михайло Іванович Калінін і за перемоги над білополяками вручив оці бойові прапори й нагороди найвідважнішим.
Озираючи червонопрапорників, Ворошилов зустрівся з кимось поглядом, усміхнувся.
— Дома, значить, товаришу Килигей?
— Майже що так, товаришу Ворошилов,— обізвався з колони смаглявий червонопрапорник у високім шоломі. В нього, як і в багатьох інших, рани ще, видно, не загоїлись і з-під шолома біліє пов'язка.
Проходить кіннота, займає плацдарм, про який вона не раз уже чула в дорозі і який такою дорогою ціною втримувався для неї тут протягом майже двох місяців.
Усе більше розвидняється, і небо, низьке, осіннє, в степу за Каховкою стало мовби підніматись над Кили-геєм, одкриваючи очам широкий, з дитинства знайомий простір. Війська вже заглиблювались у степи.
Лущать закуті ожеледдю бур'яни, стугонить земля під копитами кінноти, якої тут стільки ще ніколи не було.
їде Килигей знайомими місцями, де промайнула молодість, де в бурях революції гуртував повстанців супроти Антанти. По всіх селах тут знають його, "захисника праці", як знають і багатьох із його бійців, з якими він ходив штурмувати грецькі кораблі. Немало колишніх його повстанців і досі з ним — з якою гордістю повертаються вони зараз у рідний край! Тоді відступали партизанським загоном, в кучмах чабанських,— тепер повертаються у високих будьонівських шоломах. Більше року їх ждали тут матері, жінки та наречені й нарешті діждались, хоча ще й не зовсім: діти по селах ще не знають, що батьки їхні вже так близько...
— Товаришу командир, може, й справді сю ніч дома ночуватимем? — весело звертається до Килигея його вістовий, син Оленчуків.
— Ні, хлопче, дома ще підождуть. Більше ждали... Весь степ озивається до нього і вітром, і хмарами, і
давніми могилами, і порваним колючим дротом та розритими траншеями з слідами танків, що так і повмер-зали упоперек них.
Кіннота йде на схід, а очі Килигея весь час звертаються праворуч, де лежать, сховавшись за обрієм, Чаплинка та Хорли, рідний тополиний порт. Як шарпали цей край, як накидались на нього за ці роки! Дредноути та наддредноути підходили з моря до цих узбереж, палили з гармат багатодюймових, висаджували десанти... Мінялись мундири, мінялась подоба, замість обдурених Антантою чорношкірих сенегальців та дрібних, схожих на підлітків греків, до бою ставали інші — чорні барони та блідолиці юнкери, одначе зміст боротьби залишається й досі той самий: проти найманої, проти чужої армії іде зараз оця народна озброєна сила, оця улюблена кіннота республіки, під копитами якої гуде Таврійський степ.
Пригадує Килигей, яке гаряче хвилювання охопило його, коли вперше дізнався, що Перша Кінна перекидається на Південний фронт. Перед виходом на марш цілу ніч розмовляв із кінармійцями-земляками, і найбільше бажання, яке їх об'єднувало, яким вони жили, зводилось до одного: швидше розквитатися з фронтами! Не допустити ще одної зимової кампанії!
І вже в дорозі, коли на одному з мітингів Калінін передавав їм привіт від Леніна, вони почули те ж саме: не допустити ще одної воєнної зими! Килигей аж переглянувся з товаришами при цих словах: як він, Ілліч, угадав їхні думки, їхнє бажання? Угадав саме те, до чого вони прагнули найбільше... Здається, весь час, що були на марші, за кожним їхнім переходом, за кожним їхнім кроком невідривно стежили зіркі, примружені Ленінові очі. Неймовірно важко було їм іти. По осінніх, дорогах із зруйнованими мостами, на конях, що падали від виснаження та втоми. Все ж, навіть і в путі, використовували кожну нагоду, щоб учитись, долати неписьменність та хоч будь-як допомагати населенню, зокрема тим, хто влаштовував суботники на залізницях.
І ось тепер з полками Першої Кінної Килигей знов у тім самім степу, що залишав його з невеличким партизанським загоном. Тільки було тоді літо раннє, а зараз осінь глибока. Рубців на тілі побільшало та сивини у вусах, зате душею мовби молодший став. Скільки б'ється, не покидає його віра в те, що кожним ударом шаблі він наближає щось довгождане, віками омріяне, прекрасне. Що то буде? Мир? Щасливе життя народу? Кінець неправді у світовому масштабі? Знає тільки, що те прекрасне, яке він так уперто наближав кожним ударом своєї шаблі, зараз ближче від нього, ніж будь-коли. Між думками не забуває окинути командирським оком товаришів, внутрішньо перевіряє й себе, чи все гаразд, чи все готово до останнього бою. Так, все. Кінь міцний, шашка відточена, в серці сила духу й відчуття правоти.
Шаленіє вітер у голому вітті асканійських парків. Нужденно одягнутий, похилого віку чоловік стоїть край парку, сумовито схилившись, щось розглядає у себе біля ніг. Що він розглядає?
Ще вчора, видно, було тут дерево, гуло віттям на вітрі, а зараз лише пеньок, з прожилками-кільцями відкладених літ,
З степу мчить група вершників. Кумачевий значок, розвіваючись, майорить над ними вгорі на кінці піки.
Наблизившись, верхівці поздоровкались, загомоніли до запечаленого чимось чоловіка:
— Асканія-Нова?
— Так.
— А ви хто?
— Садівник тутешній, Мурашко. А ви? Передній, що вів з ним розмову, відрекомендувавсь:
— Ми — кінармійці. Це ось товариш Будьонний. Це Шпитальний — мій ординарець, а я — Ворошилов.
В очах садівника не зникала зажура, і Ворошилов, помітивши це, кивнув на свіжий пеньок:
— Шкода?
Мурашко, піднявши голову, спокійно глянув йому в вічі:
— Шкода.
Він ще не розповів їм, яким трудом був викоханий цей єдиний живий оазис серед відкритого степу. Ще не чули вони від нього про тидячі батраків, що копали тут ставки, саджали та поливали оці дерева, своїми тілами прикривали їх від ударів чорних бур. Про це Мурашко розповість їм згодом, але зараз по самому його тону, по одній отій зажурі в очах вони мовби відчули, що йому болить і чим він опечалений. На дрова, на багаття, видно, дерево пішло якому-небудь ескадронові, що грівся тут уночі.
— Хтось із наших? — осудливо запитав Ворошилов.
— Тим-то й кривдно, що з наших. Про тих би й говорити нічого, після них — хоч потоп, а це ж хазяїни, —мусили б задуматись спершу, ніж рубати.
— Звикли хлопці, що панське,— зауважив ординарець.— Пощади не дають.
— А звикати треба до іншого,— суворо глянув на нього Ворошилов.— Пора звикати, що наше воно тепер... Спадщина народна.— І обернувсь до Будьонно-го: — Я гадаю, добре буде, Семене Михайловичу, якщо Перша Кінна візьме шефство над цим таврійським оазисом?
— Сам степовик,— кинув Будьонний,— знаю, що значить виростити деревце в степу.
Вже від'їжджаючи, Ворошилов обернувсь до Мурашка, сказав підбадьорливо:
— Сьогодні ж видамо охоронну грамоту на Аска-нію-Нова. Гіллячки ніхто не злама. Шумітимуть тут ваші парки ще не одному поколінню...
Пустивши коней навскач, вони всією групою помчали до центру маєтку.
А зі степу, з боку Каховки знов уже тріпотіли в повітрі кумачеві значки на списах — звідти йшли нові й лові війська.
По всьому Таврійському степу зблискували в ці дні шаблі кінармійців: розгорталась битва, рівної якій ще не бачив цей край. Завдання полягало в тому, щоб відрізати білі війська від перешийків, оточити й винищити їх ще тут, на просторах Північної Таврії. Виконуючи це завдання, дивізії Першої .Кінної навально просувались на схід, прориваючись на Новоолексіїв-ку, на Генічеськ.
Ударні сили врангелівських військ у цей час зосереджувались в районі Сірогози — Агайман. Поява Першої Кінної за спиною у них була несподіванкою: багато хто в білих військах вірив чуткам, що Перша Кінна загинула в боях з білополяками, потонула в болотах Замостя та Волині. І ось зненацька пронеслося серед військ:
— Будьоннівці в тилу! Спершу не вірили: .
— Звідки? З неба?
— Не з неба, а з Каховки!
Білому командуванню вдалось, однак, уникнути паніки. Більше того, дізнавшись, що дивізії Першої Кінної, йдучи на схід, все більше віддаляються від Каховського пл&цдарму, Врангель вирішив був навіть захопити Каховку, відрізати війська Першої Кінної і знищити її, користуючись своїми перевагами в озброєнні, зокрема в бронесилах та аеропланах, яких Перша Кінна не мала тут зовсім.
У надзвичайно важких умовах кінармійцям довелося вести бої. Ударні частини врангелівських військ, пробиваючи собі шлях броньовиками, весь час підтримувані аеропланами з повітря, з озлобленістю і впертістю приречених рвались до кримських перешийків, намагалися то тут, то там оточити червоні кавдивізії. Неможливо було розгадати, в якому місці наваляться, на кого обрушать свій броньований удар.
Один з яайупертіших боїв червоним кіннотникам довелося витримати в селі Отрада, куди з Асканії-Нова перемістився польовий штаб Першої Кінної. Хмари ворожих військ при підтримці артилерії та броньовиків, несподівано посунувши з півночі, стали обходити село. Створилась загроза повного розгрому частин Першої Кінної, що перебували тут. Бої зав'язались на вулицях села. Частини Окремої кавбригади та дивізіону Реввійськради Першої Кінної, що їх особисто водили в атаки Ворошилов та Будьонний, до пізнього вечора стримували в нерівній боротьбі навалу все більш насідаючих з півночі ворожих військ.
Нікому в цих боях не було пощади. Зійшлася сила на силу і, здавалось, доки не вирубають один одного впень, ця січа не скінчиться. Рубалися в степах, рубалися на вулицях сіл, який уже день не розсідлуючи коней, не випускаючи шабель із рук. Начальники і комісари дивізій нарівні з рядовими бійцями ходили в атаки, щоб тільки втримати щойно здобуте, перетнути ворогові шлях відступу до перешийків.
Нарешті перший етап боротьби було закінчено. Вся величезна територія Північної Таврії, захоплена противником протягом літа, після кількаденних боїв була очищена від його військ, лише частина яких встигла прорватися й заховатись за перешийками. Противник зазнав у цих боях величезних втрат. У нього було захоплено близько двадцяти тисяч полонених, понад сто гармат, майже всі обози і величезні запаси спорядження з десятками тисяч снарядів і мільйонами патронів. У районі Генічеська і Салькова передові частини Першої Кінної, захопивши армійські тили противника, разом з ними захопили й кількох чинів американської місії, що перебували при білих військах нібито "для боротьби з мародерством".
Невдовзі після того, як біла гвардія відступила в Крим, збираючись там зимувати, Врангель у супроводі представників іноземних військових місій інспектував укріплення Турецького валу на Перекопі.
Величезний старовинний вал, зведений у сиву давнину руками рабів і згадуваний ще Геродотом, за$аз весь був начинений бетоном і сталлю, а глибокий рів-канал перед ним, по якому колись нібито ходили навіть кораблі, був замінований фугасами, переплутаний хащами колючих дротів. У