Поранених добиваєте, з дітьми воюєте!
— Злякалась? — зареготав осавул, гарцюючи конем все ближче перед дівчиною і добуваючи шаблю.— Це ж я жартую! Я не страшний. Хто посміє скривдити оцю чудову золоту голівку? — і, перегнувшись з сідла, він вправно торкнув кінчиком шаблі біля самого вуха Світлани витке золотисте пасмо.— Дозволь чикнути собі на пам'ять оцей гарненький локон...
Дівчина, відсахнувшись, випросталась гнівно:
— Не для вас мої локони!
— Отакої,— осавул на мить осікся.— Не для вас? А для кого ж?
І не встигла дівчина відхилитись, як шабля вже мигнула їй через груди легким блискавичним черком. Посипались ґудзики.
Козачня зареготала.
— Пойняла, як у нас робиться? — ховаючи шаблю, переможно випрямився в сідлі осавул.— Ніби й ціле все, а кнопки всі за раз розстебнулись! Візьмеш такого молодця на постій?
Світлана, бліднучи, прикрила руками груди:
— Сира земля тебе візьме...
Бачили потім діти, як осавул подав знак своїм спішеним головорізам, і вони, підкравшись із-за спини, вхопили вчительку попід руки і з реготом повели-пово-локли по східцях до школи.
Саме в цей час під'їхав зі своїм штабом сам генерал, командир бригади.
— Що за безчинства? — вказав він на порубаний лазарет.— Зняти бинти! Попалити! Ми лазаретів не рубаємо!
А почувши дівочий крик десь із школи, сердито послав ад'ютанта довідатись, в чім річ.
— Тут буде мій штаб,— кинув, зіскакуючи з сідла, і, не чекаючи повернення ад'ютанта, квапливо попрямував до приміщення школи.
Білі акації цвітуть біля школи. І хоч пишні осяйні кетяги цвіту помітно примеркли за день, припали збитою копитами пилюкою, проте підвечір вони знову нестримно заструмували своїми густими п'янливими пахощами. З вікон, відчинених навстіж, реве грамофон, йому підтягують п'яні голоси:
Дам коня, дам кинжа-ал, Дам винто-о-овку сво-го-ю...
Веселиться, гуляє офіцерня.
А коли добре стемніло і п'яні співи ревнули ще дужче, з-під шкільних акацій, від штабної конов'язі непомітно відділився вершник, нечутно вислизнув у степ, з місця простягтись кудись у бік Дніпра. Майнув і за хвилину безслідно вже розтанув у мороці червневої ночі.
Далеко в степу діди-пастухи згодом бачили того дивовижного вершника: дівчина сиділа в сідлі.
Проскакуючи мимо них, мимо їхнього пригаслого вогнища, на мить притримала коня, запитала:
— На хуторі Терновому хто?
— Поки що наші.
— Ви точно знаєте?
— Точно, дочко, точно. Брехати не станем.
— Спасибі!
І знову шугнула крізь темряву далі — навпростець на хутір Терновий — на доброму калмицькому скакуні.
А десь за північ тим же степом в напрямі на Сірогози безшумно рухалась колона кінноти. Ішла риссю, проте ні стуку, ні тупоту не чуть було: мов по пухких килимах ступали коні, безклекотно котились кулеметні тачанки. Пригледівшись, можна помітити було, що копита в коней старанно обв'язані повстю, колеса тачанок обтягнуті сіном та вовною.
На одній з тачанок, прикривши плечі грубою селянською хусткою, сидить Світлана Мурашко. Бійці, що їдуть за тачанкою, навіть крізь нічні сутінки бачать смертельну блідість її обличчя. Зігнувшись, ніби морозить її, збайдужіла до всього, застигла в німій суворій оці-пенілості.
Широко відкритими, налитими горем очима дивиться на степ, на далекі заграви, що непорушно багряняться ліворуч і праворуч в неосяжному морі темряви.
Те, що пережила Світлана за ці останні кільканадцять годин, здавалось їй неймовірним кошмарним сном, під час якого з душі все живе мовби вивітрилось, зосталась перед нею лише порожня тінь самої себе, її сил, її протесту, її страшного горя вистачило тільки, щоб вирватися від денікінців, щоб, добувшись до своїх, передати їм все, що так хотілось передати... Після того наступила оця спустошеність, повне закам'яніння душі, байдужість до себе й до інших. Розповідаючи Баржакові про звірства калмиків, відповідаючи на запитання розвідників про те, що їй на власні очі довелося бачити в денікін-ському штабі, Світлана заодно з усім цим мовби передала іншим людям і тягар свого болю, і вогонь своєї дівочої помсти.
Що їй тепер залишається? Яким буде її життя? Червоною маркітанткою? Сестрою-жалібницею? Чи наган у руки і воювати? Ще вчора не думала вона воювати, ніколи не готувалась до цього, будучи переконаною, що всяке людиновбивство — злочинне. Всім серцем полюбила школу, полюбила малечу — їм, таким жадібним до знань хлопчикам та дівчаткам, хотіла присвятити своє життя. Сірогози — глухе, далеко закинуте в степах село, з ним свою долю зв'язала. Легендами, почутими з уст народних, захопилася. Кажуть, колись у давні часи з'явився в Січі якийсь іспанський гранд, що ледве встиг врятуватися перед тим із захопленої маврами Сарагоси. Тут, у Січі, став він набирати лицарів-запорожців, щоб допомогли вигнати геть маврів, вернути Сарагосу іспанцям. Кілька сотень їх зголосилось плисти байдами через моря в далеку, ніким не бачену Сарагосу. Попливли, напали вночі на завойовників, вигнали з міста. А повернувшись на Січ, всі вони, герої Сарагоси, поставили разом зимовники в степу і назвали їх в пам'ять походу: Сірогози. Легенда? Але молодій учительці хотілося вірити в неї.
Там, в сільській, буранами обшарпаній школі, минула для Світлани перша її трудова зима. Вовки виють в степах, буран рве землю, мете за вікном снігом навпіл із землею. А ти до пізньої ночі сидиш, схилившись, над зошитами та книжками, і тобі так гарно, гарно. Тепер все те світле десь у минулому, як у минулому опинилась і вона сама, енергійна, весела, повна кипучого життя, мрій, ідеалів... Все промайнуло, як сон, зосталось по той бік за чорними кошмарами, і дівчина на все зараз дивиться байдуже з висоти свого непоправного горя.
Підхоплена хвилею подій, цілком віддала себе на їх волю. Іноді мовби прокидалась на мить із своєї заціпенілості. Може, це якесь непорозуміння, що вона вже їде степом в кулеметній тачанці, що вона їде... в бій? За кулею, може, їде для себе? Ніякого страху вона не почувала, а усвідомлення того, що ця ніч може бути для неї останньою, згубною, якось навіть ніби заспокоювало її.
Літній боєць-кулеметник, що погойдувався поруч в тачанці, спробував був загомоніти до своєї незвичайної пасажирки, але Світлана не виявила ніякої охоти вести розмову, і боєць, зітхнувши, зрештою дав їй спокій. Хай, може, вона дріма?
Данько Яресько, висланий з розвідкою вперед, всю дорогу підтримував зв'язок з Баржаком та командиром ескадрону. З'їхавшись, деякий час рухались поруч.
Тиша залягла перед ними.
— Щось не подобається мені, Яреську, оця тиша,— говорив, прислухаючись до степу, Баржак.— Що, коли просто на засаду скачемо, га? Чи не заведе нас твоя вчителька в пастку?
Данько, як завжди перед боєм, був помітно збуджений, напружений. Весь цей з незвичною таємничістю споряджений нічний рейд на Сірогози, безклекітні тачанки, що тільки шумлять у траві, безтупітні копита, обмотані повстю, таємничість і гострота моменту,— все це так відповідало вихруватій Даньковій вдачі. Але командирова підозрілість щодо Світлани образила його.
— Послухаєш вас, товаришу командир, так нікому на світі вже вірити не можна!
— Що зробиш, такий час. Могла ж вона перед тим в контррозвідці їхній побувати?
Розважливі, холодні припущення командира примусили Данька задуматись. Справді, чи так уже він добре знає Світлану, чи до кінця певний у ній? Далеким, роз-блислим у сонці маревом потекло перед очима бурлацьке дитинство. Святковий червневий день, повен сонця, повен блакиті небесної. Побравшись за руки, ідуть вони, троє маленьких друзів, цілинним асканійським степом, і світлі ковили шумують довкола них ласкавими текучими шовками, і струмки невидимих жайворонків мирно дзюркочуть в повітрі. Дивні дива відкриває їм степ. Зупинившись, постоять над пташиним гніздом, причаєним у траві, подивуються на кам'яну бабу на скіфській могилі, загледяться на овечат, що розтеклись по далекій царині, як у воді... І знову рушать далі через молочні розливи ковили, далі й далі шукати свого казкового моря, своєї щасливої мрії. Якщо вже не вірити їм, найсвітлішим мріям свого дитинства, то кому ж тоді вірити?
— За кого іншого ще подумав би, а за неї... ручусь,— говорить Яресько Баржаку.
— Дивись, хлопче,— попереджає комеск.— Тут не до жартів.
— Знаю, що не до жартів. Та коли що — вона ж біля мене буде: сам, оцією рукою рішу!
— Стоп! — насторожився раптом Баржак.— Чуєте? Десь далеко попереду в темряві ледве чутно заспівали півні.
XXV
Зачувши півнів, Світлана стрепенулась: Сі-рогози!
Нервовий дрож перебіг їй по тілу.
Поблизу вже лунали приглушені енергійні команди, колона стала швидко танути, розгортаючись від шляху двома крилами в степ. Світлана догадалась: заходять, щоб звідусіль охопити село. З темноти все ближче виступали кругла біла церковця в глибині села, вітряк на горбі, силуети шкільних акацій.
Несподівано перед тачанкою виросло кілька бійців, і один з них в чорній, як ніч, папасі перегнувся з сідла до Світлани. Данько! Він такий був зараз хижий з лиця, що Світлана мимохіть відсахнулась.
— Чого жахаєшся? — кинув майже глумливо, безсердечно.— Показуй, де тут вона, твоя школа?
Світлана вказала рукою на темні вежі акацій:
— Ото.
Яресько рвонув коня у той бік. Світланина тачанка, оточена верхівцями, понеслася за ним. Незабаром виросла з темряви школа війнуло назустріч медовими пахощами акацієвого цвіту...
— Стій! — пролунало раптом з-під дерев.— Пропуск! І погрозливо клацнув затвор.
— Ти що, п'яний, чортова кукла? — лайнувся Яресько.— Своїх не пізнаєш? — і продовжував насуватись просто на вартового.— Раненого полковника везем!
— Звідки?
— З Непитайки!
І вслід за цим шелеснуло гілля, почувся хряск, хрип, і Світлана заплющила очі. Чийсь розпалений кінь уже похропував перед нею, і дужа рука — Данькова! — грубо шарпнула її за плече:
— Веди!
Чого він такий грубий сьогодні з нею?
— Веди, кажу! — ще раз шарпнув її за плече Яресько. Він стояв перед нею вже спішений, розлючений і ще хижіший, ніж там, на дорозі.
Однак грубе шарпання, оце що він так розлючено стрясонув її, вплинуло на Світлану дивовижно. Сили її мовби одразу вернулись, і вона пружно, легко вихопилась з тачанки:
— Ходім!
Обганяючи її, він спритно, по-котячому шаснув, провалився між колючі акації.