Взяв її чабан, прийшов у степ до гарби, журився, журився до ночі, а тоді таки на "півневі" (що на гарбі) й повісивсь...
Мов із страшної книги, де все записано, все взято на карб прованські знущання над людьми, вичитує Мануйло свої степові легенди та бувальщини. Розповість іще про Марусю-сивашанку, засватану проти волі за багатого прасола з Криму, і як вона з-під вінця погнала білих коней до урвищ Сиваша та — з кручі сторч головою...
— Ось так людина волею дорожить...
Коли вже дрімота огортає хлопця, навіть і тоді він — крізь заколисливе сюрчання коників — чує суворі слова про білих коней чи про пана Саливона та Мар'янушу. То атагас Мануйло, схилившись на гирлигу, гуде, наспівує степові свою думу...
У п'ятницю вранці, їдучи в Асканію за харчами, догнав Данько в степу босого високого селянина з торбинкою за плечем. Подорожній попросився, щоб хлопець його підвіз.
— Сідайте отам у передку,— вказав Данько подорожньому місце в гарбі. Сам він, як завжди, височів на верблюді, бовтаючи знічев'я ногами.
Їхали деякий час мовчки. Тяжке горе, видно, гнітило Данькового пасажира. Кістлявий, худющий, кривоносий, сидів у передку, втомлено опустивши плечі, як старезний степовий орел десь на копиці сіна. Мовчки, із скорботною байдужістю дивився на перетканий маревом степ з бовваніючими де-не-де колодязями, що здалека були схожі на шибениці: два стовпи з перекладиною...
— Найматись, мабуть? — першим порушив мовчанку Данько.
— Та ні... Сина їду визволяти...
— А чого він там, син ваш?
— Біля колодязя вночі об'їждчики застали... Мало того, що на місці до крові побили, ще й у буцегарню закинули: викуп давай...
Слово §а словом — розгомонілися. Виявилось, що це Мануйлів однополчанин по японській війні, строганівський житель Оленчук Мефодій. Ім'я здалося Данькові знайомим, і хлопець став пригадувати, де він міг його чути.
— Ага! Так це ви той, що колодязі всюди копаєте? При згадці про колодязі селянин помітно пожвавів.
— Копав колись, хлопче, а тепер уже у відставку вийшов: ноги дуже крутить... Для колодязного діла залізного здоров'я треба... Поки був молодший, воно й нічого: піднімешся раз у день на поверхню, вип'єш півкварти, щоб зігрітись, і знову туди, вглиб, до самого вечора. Тільки отакий клаптик неба й світліє над тобою вгорі... Нагорі сонце, спека, трава скручується, а там — на глибині яких-небудь двадцяти сажнів — уже наче в льодовнику. Земля сира, холодна, все тепло витягує з чоловіка... Як попогибієш день по коліна в крижанім багні, то й кістки тобі заніміють.
— Де ж бо після такого ногам не крутити,— щиро поспівчував Данько.
— Добре ще, як вгадаєш, де почати, а то буває — б'єш тиждень, б'єш і місяць, глини вже викидав гору, а води... нема. Пропала даремно праця, завалюй тут, переходь на інше місце... Така-то наша робота, хлопче... Багато їх перекопав, та все по чужому степу: мої ото бовваніють до самої Преображенки... І ноги, вважай, навік застудив, і носа оце там по-кіб'ячому поставило — відром перерубало... Зірвалось над головою відро та й рубонуло парубка, щоб відмітний був... Зате ж і віддячила мені на старість Фальц-фейниха своїми кривавими пенсіями! За бочонок води сина мені скатували, ще й викуп давай... А де його взяти, того викупу?
Сумно зітхнув Данько на своєму верблюді. Каторжне життя! Бідують люди в Криничках, гинуть по каховських ярмаркових лазаретах, поневіряються й тут... Чий степ, того й право, того й отари, того й колодязі. Власними руками викопав чоловік колодязь, а воду брати не смій, бо вона не твоя і не синова... Піймають — поб'ють, ще й злодієм зроблять, у буцегарню закинуть!
І це так треба? Щоб трутні панували, а робоча людина ходила у вічній зневазі? Чи стрижійка тітка Варвара, чи атагас Мануйло, чи цей Мефодій-перебийніс, колодязник... Що проти них Фальцфейниха, чому вона править ними всіма? А що, якби її за патли та по степу, як турбаївську оту Мар'янушу?!
— Думав було хоч сіллю від неї відкупитися, а це й на сіль уже лапу наклали,— скаржився у простір Мефодій.— Живеш, як у зашморгу, з усіх боків петля підступає... Ми тут у Строганівці здавна сіллю промишляємо, живемо більше з того, що Сиваші пошлють... Це літо сіль якраз непогано вродила, можна було б трохи дірки полатати...
Сіль родить... Данька це здивувало.
— Вперше чую, щоб сіль родила.
— У нас так на Сивашах. Не сіємо, сама родить, хлопче... Не завжди, правда... Буває, що літо зійде — не знайдеш і дрібочка. Зате в урожайний рік наросте її одразу мільярди пудів...
— Отуди б мені з своїми верблюдами! Хай би насолонцювались!..
— Все залежить від погоди,— гомонів Олекчук.— Коли зніметься вітер з Азова, пожене воду на Сиваші, заллє їх до самого, вважай, Перекопу... Тоді у нас, хлопче, вродить. Та ось вітер обернувся, вода тікає назад у море, зостається її на підошві Сиваша не більше, як в палець... А тут ще сонце пригріло, і ропа вже кипить, все Гниле море перед тобою "замерзає" сіллю, зіллється, поскипається нею...
— Ото вона й зараз біліє? — задивився Данько в далечінь.
— Я звідси не бачу... А з верблюда, мабуть, видно?
— Біліє, аж сяє... Наче сніг серед літа!
— Якщо не марево... Весь Сиваш у ці дні справді лежить наче першим снігом забитий... За тиждень наросла. Ідеш уночі, море поколює тобі ноги: все сіль та сіль. Дарма, що їсть ноги, зате полегкість на душі: пройдеш з гребкою гони — встане за тобою вал солі. Коли місячно, всю ніч не лягаємо спати. Понагортавши вали, згрібаємо їх потім у кучугури. З вершечка вода поступово стікає донизу, вітрець повіває, сіль сохне — глянеш, уже кучугури тієї солі біліють по Сивашах, як лебеді.
— А живі лебеді там є?
— Живих — нема.
— А риба?
— І риба не водиться... Мертва у нас вода, хлопче. Окрім солі, вважай, нічого в ній нема... А це вже й на сіль заборона вийшла. Орендатори кримських соляних озер подали губернаторові скаргу на нас: забороніть, мовляв, побережним селам згрібати сіль на Сиваші. Губернатор, звісно, став на бік орендаторів — де ж йому ще бути? Ми з братом Іваном три ночі оце мішками носили, кагат возів на п'ять виклали в комишах, а вчора з'явився урядник з понятими і все заміряв, описав... Тепер або хабара дай, або штраф плати...
— А яке їхнє діло мішатися? — обурився Данько.— Хіба вони й море ваше орендують?
— Море то не орендують, море — людське... І сіль однаково ж дарма пропадає: ніхто її не згрібатиме, якщо ми не згребем...
— І сам не гам, і другому не дам?.. От нелюди! Не таким уявляв собі Данько цей край, збираючись
на Каховку. Думав, що тут усі люди живуть у достатках і ніхто нікого не кривдить... Сонячною, ласкавою та щедрою малювалась йому Таврія крізь напічне розмережане білими морозними квітами віконце! Розтанули квіти — розтеклися наївні Данькові марева...
Після численних каховських вражень, після розмов у смердючих овечих сараях, після чистих, спокійних, як легенди, Мануйлових історій він помітно подорослішав, перед ним наче відкривався новий, світ, і хлопець уже зовсім не по-дитячому розумів, що він скрізь однаково несправедливий. Саме життя дедалі частіше штовхало його на роздуми, на пошуки якогось просвітку в майбутньому... "Ви — сила!" — пригадувались йому слова, сказані правдисткою в Каховці. І хіба й справді не показали тоді заробітчани свою силу, згуртувавшись хоч ненадовго? Викупали ж таки стражників у Дніпрі! А зараз розбрелися по таборах, розпорошилися в степу... Хто їх тут згуртує, хто збере?
При в'їзді до маєтку Оленчук встав, подякував хлопцеві:
— Спасибі, що підвіз... Хоч трохи ноги відпочили...— і, поправивши торбу, попрямував до контори.
Асканійські граки, видно, ще й досі пам'ятали Дань-ка, бо, коли він в'їхав на головну вулицю, птахи зняли попереду страшенний лемент. Хлопець розвеселився:
— Не забули!..
Гарбичі зупинялися на просторому подвір'ї між Зеленою стайнею та майстернями, де були також і продуктові склади. Сюди й завернув свою колісницю Данько. Серед гарбичів хлопець уже зажив веселої слави — його поява була зустрінута вигуками, жартами:
— Ось і наш турбаївець, що завертає верблюдів під Софіїні вікна!
— Любить підглядати у панські спальні!
— Як же це ти сьогодні їх обминув?
— Сьогодні вікна вже позавішувані,— грубувато відповів Данько.
— Запримітив-таки! Не терпить Фейнша чабанського наїзду, гайнула десь аж у Преображенку пересидіти веремію.
П'ятниця для Асканії справді була шумним, неспокійним днем. Курява, собачий ґвалт, ревіння верблюдів, скрипіння гарб... Цілий ярмарок стоїть з ранку й до вечора. Прибулі з степу гарбичі та молоді чабани, знудьгувавшись за тиждень біля отар, поводять себе в цей день у маєтку, як моряки, що після довгої плавби зійшли, нарешті, на берег. Нехтуючи заборонами, горлають пісні, зачіпають служниць, влаштовують собачі бої або самі борюкаються, водячись перед майстернями на поясах.
Данько намагався ні в чому не відставати від інших гарбичів, з якими він уже був запанібрата. Розпрігши верблюдів і зайнявши чергу за продуктами, підходив до товариства, з розмаху бив, здоровкаючись, парубоцькі долоні і брався потім, за прикладом дорослих, крутити цигарку з махри. Хай не подумають часом приятелі, що він уже и затягтися не вміє! І затягувався так, що в очах зеленіло.
Згодом його можна було бачити десь у центрі гурту, коли він ходив перед товариством на голові або, лежачи десь у холодку, точив з парубками ляси про Софіїну розпусту, про її колишні наїзди в степ з приятельками, з шампанами на чабанську кашу та на голодну чабанську любов.
Одержувати продукти Данькові приходив допомагати Валерик. Розуміючись добре на терезах, він і Данька вчив, як треба за ними стежити, щоб не обважували під час видачі комірники.
На цей раз Валерик застав свого друга в майстернях, де непосидючий степовик, оточений ковалями, саме пробував свою силу біля ковадла з чималим молотом у руках.
— Буде, буде з нього коваль,— поблискували зубами чорні, як негри, ковалі.— Три отаких удари і ще й пальців не повідбивав...
— Він уже й зараз жабу підкує... А виросте, то підкує й саму Фейншу...
Загледівши товариша, Данько кинув молот і поспішив до нього. Валерик був посвіжілий, причепурений.
— Здоров, друг!
— Здрастуй, Даньку!
Хлопці радісно потиснули один одному руки.
— А я вже думав, чи не загордився ти там у своєму саду...