Але я двожилий... тягтиму... Життя покладу, а зупиню!
Хлоп'ята дивились на нього, сяючи від захоплення. Тепер від першого Данькового враження про кошикаря не зосталося й сліду. За цей час Баклагов наче наяву роздався у плечах, налився силою, і Данько з радістю помітив тепер, яка в нього шия крута, які руки м'язисті. В якогось незвичайного богатиря обертався зараз перед ним цей лисий, булькатий чоловік з упертим великим черепом. Живе в рудій своїй мазанці, занесеній мало не по самі вікна сипучими пісками, заробляє собі на прожиток шелюговими кошиками, а все-таки не відступає від свого, б'ється, мов лицар, сам на сам проти стихії, один проти цілої армії грізних летючих пісків!
Одним з найзапекліших своїх противників Бакла7 гов вважав Гришу-семінариста — юродивого з Олешок, якого в Каховці знало старе й мале. Давно, в роки своєї молодості, Гриша-семінарист теж нібито ламав собі голову над олешківською проблемою, насіяв було у пісках жолудів, діждався нібито навіть сходів, а коли при першій бурі, незважаючи на щити, Гришині посіви зарівняло, замело піском так, що й признаку від них не зосталося,— після того нещастя та зв'язаного з ним потрясіння Гриша, за висловом олешківських молодиць, "звихнувся умом". Відпустив бороду, завів патли до плечей і пішов топтати Таврійські степи своїми чорними, мовби чавунними, ногами, проповідуючи на папертях церков, кружляючи по південних ярмарках, піняво шельмуючи кожного, хто пробував змагатись з летючими пісками. З маніакальною впертістю сіяв він серед людей відчай та зневіру, страхаючи їх похмурими апокаліптичними картинами, привиддям кінецьсвітнього загасання природи, а те, що він сам також пробував колись змагатися з пісками, надавало тепер його віщуванням особливої переконливості й зловісної сили.
— Це чорний крук каховського ярмарку,— презирливо кинув Баклагов, коли Валерик почав був мову про Гришу-семінариста.— Якби він проповідував лише проти мене, з цим можна було б не рахуватися. Але він проповідує... і проти всіх вас
З Гришею-семінаристом хлопцям довелося незабаром зіткнутися на цій же самій Каховській арені, коли вже, розпрощавшись з Баклаговим і захопивши Валерикове хазяйство, яке складалось в основному з вузлика книжечок, вони пробиралися поміж возами, щоб вийти навпростець через піски до Дніпра.
Сонце вже звернуло з обіду, відкриті кучугури були ще повні в'язкої спеки, худоба спливала потом, сіно, збруя, шини коліс — все було гарячим, гарячими були навіть дерев'яні полудрабки возів. Це був час тієї загальної післяобідньої розімлілості, коли ярмарок, паралізований. спекою, дещо стишував свою шалену круговерть, коли люди, знеможені вкрай, ховалися по холодках, рятуючись від сонячних ударів. В цей час на пригородніх пісках, незважаючи на вбивчу спеку, натовп похмурих степовиків у брилях, закам'янівши поміж возами, жадібно й терпляче слухав свого юродивого віщуна, що саме вітійствував над ними, притупцьовуючи на чиїйсь тачанці своїми чавунними ногами.
Страшний був семінарист у ці хвилини. Чорні патли тряслися йому, гривою розсипавшись по плечах, очі горіли фанатичним вогнем. Мова його, що лилася звично і владно, підсилювалась всім його виглядом, кожним порухом розчепірених рук, жовтим вискалом зубів, землистим кістлявим обличчям, що раз у раз жмакалося в судорожних, болісних гримасах.
— Якось я проходив вулицею старовинного і дуже багатого міста,— розповідав семінарист.— "Чи давно засноване це велике місто?" — запитав я одного з городян. "Справді, наша столиця величезна,— відповів мені городянин,— але ми не знаємо, з якого часу вона існує". Через п'ятсот років я знову там проходив, але на цей раз від квітучої столиці вже не зосталось ніяких слідів. На її місці лежали кучугури піску і пастух пас верблюдів. "Чи давно зруйнована ваша столиця?" — запитав я в пастуха. "Ти, певно, п'яний,— відповів він мені,— Про яку столицю питаєш? Ні діди наші, ні прадіди не пам'ятають її. Тут завжди була пустеля".
Шелест пройшов поміж возами. Потемніли ще дужче степовики, вбираючи похмуру семінаристову притчу... Всяко буває на світі... Все — тлін і суєта.
— Через п'ятсот років я знову пройду тут,— трубним голосом віщував семінарист,— і не знайду вже слідів цього велелюдного ярмарку... Жовта пустеля, суцільна арена мертвих пісків лежатиме тут навкруги. Сліду кйв буде ні вашого, ні вашої сатанинської Каховки!
Якась тітка голосно схлипнула при цьому з-за воза:
— О лишенько, о боже! — І висякалась у фартух.
— Позамітає дерева, позарівнює плавні... Не буде дощів з неба, сухі чорні бурі вічно гасатимуть над цим краєм. Дніпро? Шукатиму Дніпра — не знайду. О, нещасний у віках, побачу я порожнє ложе дніпрове! Побачу, як на самій його середині нащадки ваші кайлами битимуть криниці!
Мороз перебіг Данькові поза шкірою. Криниці посеред Дніпра? Болячка тобі на язик!
— Крук... крук і є,— шепотів Валерик зблідлими вустами.— Заціпило б йому!..
Як від чорної напасті, кинулись звідси хлоп'ята, шугаючи пісками, поспішаючи до своїх у бік Дніпра. Під гнітючим враженням семінаристового каркання їм, вкрай збентеженим, в цей час здавалося, що над їхнім Славутичем і справді нависає якась небезпека. Лише опинившись нарешті на одній з берегових круч, хлопці знов посвітліли, полегшено зітхнули: Дніпро сяяв перед ними, як і перше, живий, могутній, вільно розкинувшись між берегів у всій красі свого весняного повноводдя.
XI
Наступного дня в тихий досвіт кринича-ни збиралися далі в дорогу. Востаннє вмивалися дніпровою, розбирали курені, вкладали свої пожитки в клунки.
Заграв, зарум'янився Дніпро, злегка повитий свіжим серпанковим туманцем: сходило сонце. Прощально кували зозулі в далеких плавнях. Меншало на березі куренів, просторішало біля води. Гурт за гуртом заробітчани підіймались стежками на гору, на шляхи.
За Каховкою на шляху вже стояла напоготові — ярмами в степ — довжелезна валка асканійських мажар. Кілька прикажчиків, в тім числі й Гаркуша, гарцюючи вподовж неї верхи на конях, давали розпорядження:
— Торби на гарби, а самі — маєте ноги... Хутчій, поки спека не вдарила! Розбирайся, рушай!..
Зарипіли одна по одній мажари, плавно загойдалися в повітрі волячі роги.
Проскакуючи мимо криничан, Гаркуша ковзнув по них таким очужілим поглядом, наче бачив їх уперше. Данька, що не встиг посторонитися, мало не притоптав конем,— з-під коня вихопив хлопця отаман орловських Мокеїч.
— Бандюга! Просто на людей жене,— лайнулася Вустя вслід прикажчикові.— А вчора, як блазень, кривлявся, через плече тьхукав...
Орловці з криничанами, склавшись в одну гарбу, ішли тепер разом, вперемішку, коротаючи дорогу дружніми розмовами. Прокошка, завзятий гармоніст без гармонії, смішив дівчат оповідками про те, як вони промишляли вчора з Федором Андріякою в гармонійних рядах, шукаючи таких, ще не існуючих на світі, гармоній, ~що були б їм до плечу. Цілий день вони вибирали, перепробували всі гармонії, які тільки були на ярмарку, але так нічого й не вибрали.
— Всі не по плечу? Чи не по кишені? — сміялися дівчата.— Ні одної підходящої не знайшлось?
— Зрідка попадалися,— відповідав Прокошка.
— То чого ж не купили?
— Через дрібницю: купила не хватило... Зате напро-бувались досхочу, награлися в душу!
— Тепер постити доведеться,— сумовито промовила Олена Персиста.— Мабуть, уже до самої осені гармошки не почуємо.
— Почуємо,— підбадьорив дівчину орловець.— Ми там в гармонійних рядах з одним матросом познайомились... Він теж в Ісканіях, машиністом у них працює... Якраз приїздив на ярмарку трирядку собі вибирати. Буде, каже, музика!..
— Може, це той, що ми в березі бачили? — насторожилась Вустя, як птиця.— У нього була новісінька...
— Може, й той,— не став заперечувати орловець.— Який він собою?
Вустя просяяла:
— Та як тобі сказати... Хлопець як сонце!
— Ну, коли — як сонце, то це він! — вигукнув Про-кошка, і молодь на його жарт дружно засміялась.
За кілька верстов від Каховки сивіла неподалік шляху висока могила, поросла сріблястою нехворощею. Порівнявшись з могилою, Данько підморгнув Валериков і:
— Гайнем!
За хвилину хлоп'ят уже вітром винесло на самий вершечок могили.
Що за картина відкрилася звідси! Всіма шляхами, в усіх напрямах від Каховки розлітались тачанки, повзли мажари, брели незліченні валки строковиків... Тільки тепер по-справжньому стало видно, чим була Каховка для цих безкраїх, залитих вранішнім сонцем степів, для ненаситних владарів рабовласницького Півдня. Що б вони робили, якби Каховка раптом стала дибки та не дала їм людей? Що цей степ, оці простори без людини? На цілі версти розтяглися шляхами батрацькі валки, збиваючи куряву. Грають обіч них пригінчі на конях, наче женуть після страшного побоїща тисячі бранців у полон, розсотується потрохи ярмарок, оголяються каховські майдани та прикаховські пустища-піски. Кінчається торжище. Одні — в степи, розчовгуючи босими п'ятами тракти, інші,— хто понаймався за Дніпро,— поронами, пароплавами туди, на бериславські голі висоти. Притихне, спустіє незабаром Каховка, ціле літо кунятиме над Дніпром, ждучи осені, ждучи нового розгульного ярмарку...
— Колись оцими шляхами,— промовив Валерик,— тільки татарва гонила в неволю наших людей, а тепер...
Він не доказав. Прикажчик, окликнувши їх знизу, насварився на них нагайкою, щоб не затримувались, не відставали. Догнавши своїх, хлоп'ята понуро побрели за гарбами.
Спека швидко розгорялася, вже припікало в ноги. Данько спробував був почепитися ззаду на гарбу, але погонич, виконуючи Гаркушин наказ, зігнав його пугою.
Зустрічний вітер сушив людей, безкраї степи втомлювали зір.
— Стільки землі гуляє,— перемовлялися, йдучи, заробітчани.— Якби на ці перелоги та води вдосталь... Зацвіло б!
Данькові пригадалась учорашня зустріч з семінаристом на пісках.
— Валерику, як ти гадаєш, може таке бути коли-небудь, як він ото прорікав?
— Ні, Даньку... Не пересохне Дніпро, поки світ сонця, ніколи не копатимуть люди на ньому криниці... Тарас Шевченко інакше прорікав...
І, наче крізь сон, несподівано м'яким, замріяним голосом Валерик заговорив у бік неосяжного степу:
І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться; і потечуть Веселі ріки, а озёра Кругом гаями поростуть, Веселим птаством оживуть...
— Святі слова...— почувся поблизу задуманий голос Мокеїча.
Все дужче нагрівалось сухе повітря.