Коробка з ґудзиками

Джерело: IOWA The International Writing Program

Коли мені було шість, ми з нею вкрали і розгубили під танками ґудзики.

Ґудзики лежали в шухляді трюмо в мене вдома. Я знала, що серед ґудзиків є діаманти, і сказала про це Аньці.

Коробка була велика і різьблена, кістяна, із гуркотливою кришкою,в ній би зберігати прикраси з каменів-самоцвітів, в неї скласти б якийсь гранатовий браслет, але, може, тому, що на кришці її був намальований чорно-білий зернистий Кремль, нічого такого всередині не лежало. Тільки ґудзики – розсип справжніх, зрештою, скарбів, не те що якісь там брязкальця.

Річ ясна, і до шухлядки з дідовими компасами, бритвами, ювілейними медалями, ножицями й старими армійськими годинниками, і до коробки з ґудзиками зокрема мені було зась.

Коробка з ґудзиками містила цілу історію бабиного життя після заміжжя, а отже, й історію родини, до якої я належала і нічого поза якою, в принципі, й не знала. Переїзд із Коростеня на Далекий Схід, звідти в Ужгород, звідти до радянсько-китайського кордону, і так ще кілька разів, доки зрештою вони осіли в цьому військовому містечку; поступова розлука з п'ятьма молодшими сестрами, коли вони одна по одній виходили заміж і баба вже не мусила про них дбати: одяг, що вони полишали, бо вже не хотіли забирати, вона сумлінно викидала, зрізавши ґудзики; потім були власні діти – повзунки, сорочечки і сукенки, непримхливі зміни радянської моди на жіночий одяг; зміни у військовій формі та дідові підвищення від капітана і далі, нові кітелі й сорочки, зірочки з погонів; заїзди в гості родичів з Москви і Воронежа, спільні поїздки на море з родинами бабиних сестер, їхні навідини закордон і валізи з подарунками звідти; весілля старшої доньки, новий чоловік удома, перший онук; перші джинси доньок, друга онука, тобто я – все це переживалося і відходило, було новим і ставало буденною частиною життя, і губило, губило, губило ґудзики, що їх моя баба дбайливо складала в коробку.

Ми щось таке побачили тоді з Анькою по телевізору – мабуть, це був серіал "Донна Бейджа", в Аньки вдома завжди був увімкнений телевізор і ніколи нікого не було. Ключ на червоній мотузці завжди бовтався в неї на шиї. Слів "мені не дозволяють" Анька не знала; коли йшлося про те, що мені не можна було щось робити, кудись іти, купатися, палити вогнище, красти булочки в магазині, Анька просто не розуміла мене, як це так і що таке не можна. Мати залишала їй одну-єдину настанову: нікому не давати знімати з себе труси. Ії Анька без зайвих міркувань дотримувалася ревно.

В каламутній воді якихось таємних купалень під ліанами героїня-проститутка знайшла тоді велетенський діамант, прозорий, як сльоза, і великий, як кулак. Трапилося це не в нашому військовому містечку, хоча героїнь такого штибу й там не бракувало, а десь у Венесуелі чи в Бразилії, тобто по телевізору.

— Такий діамант, – сказала я, – є і в нас удома. – Я точно знала, один такий був у коробці з ґудзиками, важкий, холодний. Уже тепер я розумію, що це була, либонь, запасна підвіска з якоїсь пошлої люстри.

Анька почала вимагати викрасти діамант і віднести його на болото. Болото, справжнє, поросле травою, з одвічними калюжами, які ніколи не пересихали і цілком могли би служити за купальні, було – Анька знала – на території військової частини, через дорогу від нашого будинку.

Мені не можна було приводити додому чужих, але це був не Аньчин аргумент: коли мене покликали обідати, вона просто пішла зі мною. Баба похитала головою, прицмокнула на Аньчині чорні від бруду п'яти, щось сказала про бідне ж**енятко і накрила обід нам обом. Після обіду мені належало спати. Анька ввічливо попрощалася, вийшла з кухні в коридор, відкрила і закрила вхідні двері. Мені ніколи не спало би на думку, що бабу надурити так просто, вона була відразу за стіною, отут, вона думала, що Анька пішла, а Анька залишилася. Мені було страшно.

— Ну, де? – навіть не пошепки сказала вона.

Я з переляку повела її до кімнати і мовчки вказала на шухляду. Вона присіла, абсолютно без вагань її відчинила, без жодної цікавості розгрібла всі дідові пуделка й пакетики – і відкрила коробку. Поворушила ґудзики руками, і ми обидві побачили: він був там, у розсипі дрібних чорних, білих, кольорових, перламутрових і металевих. Діамант – прозорий, як сльоза, великий, як кулак.

Анька закрила коробку, схопила її і побігла з хати геть, а я, абсолютно зневолена, побігла за нею. Ніколи до того я не виходила з дому без дозволу.

Анька була маленька і дуже швидка, вона зімчала з третього поверху вниз і кинулася за будинок, до дороги, за якою стояв паркан військової частини. Я була і так перелякана до краю, а тут ще під нами задвигтіла земля. Я згадала все, що бачила про землетрус в Японії та Вірменії в новинах, все, що розповідав по війні дід про бомбардування і повітряну тривогу. Якийсь неосяжний гуркіт насувався на нас прямо серед ясного літнього дня, а тут ще я не в ліжку, й Анька викрала ґудзики, і ми без дорослих перебігали дорогу.

— Стій, – у сльозах закричала я, і Анька зупинилася просто посеред дороги і запитально на мене глянула. Гуркіт стояв нестерпний, не знати, що то було і звідки він ішов. І, захлинаючись слізьми, я чомусь замість висловити всі свої сумніви і страхи, сказала:

— Віддай ! – і обома руками забрала в Аньки коробку з ґудзиками.

І в цей момент на нас рушили танки. Це було занадто уже навіть для Аньки, зрештою, вона, як і всі ми тоді, теж виросла на фільмах та історіях про війну.

Анька схопила мене за руку й потягла. Коробка брякнулася долі, і ґудзики, як кольорові бризки, пирснули в усі боки. Коли ми перебігли дорогу, Анька штовхнула мене на траву під паркан військової частини, сама стрибнула на мене, закрила руками мою голову і лежала так, аж допоки танки проїхали по всіх бабиних ґудзиках і по діамантові – чистому, як сльоза, великому, як кулак – та зникли десь у кінці вулиці, і гуркіт за ними затих.

Коли ми підвелися, через дорогу, на виході з нашого двору, стояла моя баба – в халаті, руки в боки. Анька миттю ковзнула в собачий лаз під парканом і зникла на території військової частини, а я лишилася брудна, в сльозах, з розчавленою коробкою від ґудзиків і бабою віч-на-віч.

Винна в усьому, так чи інакше, була Анька. Не пригадую, щоби я так прямо про це сказала, але якось саме на те вийшло, хоча я також була покарана, бо в кожного має бути своя голова на плечах і кожен сам відповідає за свої вчинки. Увечері баба ходила сваритися до Аньчиної мами, але все, що мені вдалося дізнатися про результат цього заходу, – це що Аньчина мама – ж**івська шльондра, і що бабі було сказано піти нахуй. Водитися з Анькою мені заборонили, і мені це здавалося цілком справедливим. Наступного разу, коли я вийшла гуляти, Анька сиділа в дворі на гойдалці, я підійшла до неї гордо і сказала:

— Мені не можна з тобою гуляти! — Я і не хочу з тобою гуляти, – спокійно сказала Анька, – ти мене зрадила. Йди геть. І я чомусь слухняно пішла – не зовсім геть, але додому, і гуляти не ходила ще довго. Танки більше попри будинок не їздили: як тоді їх перегнали з військової частини,

так вони десь там, очевидно, й заросли мохом і травою. Ми невдовзі перебралися з військового містечка в центр, сім'я наша роз'їхалася аж по трьох квартирах: тітка з дядьком і старшим братом, дід з бабою і ми з мамою, всі окремо. Здається, за рік чи два дід сказав, що Аньчина мама померла, але, може, то навіть і не її. Єдиний раз, коли я згадала про Аньку, це коли ми з друзями пішли в парк розваг неподалік військового містечка, уже за власні гроші, двоє дівчат і двоє хлопців, це було майже, май же побачення, і каруселі нам вмикав Аньчин тато, дядя Льоня. Він був чомусь дуже старий. Тоді, у військовому містечку, він був молодий і сильний, і ходив весь час без футболки, з голим волохатим торсом, коли не сидів у тюрмі, а тут – виглядав раптом майже як мій дід і не мав зубів, і каштанове й колись лискуче його волосся посивіло і повилазило, від нього смерділо, але я точно знала, що це був він.

— Добрий день, Наташенька, – сказав він мені, як колись, і я від нього сахнулася. Друзі розпитували мене, але я сказала, що не уявляю, хто це, і взагалі вдала, що нічого такого не було.

І от ми з нею їли устриць у підвальному барі в Ґранд Централ, я роздивлялася сторічну кладку на підлозі і ще як чоловіки в білих сорочках, фартухах і фірмових кухарських ковпаках колють мушлі і насипають лід, і розрізають лимон, і дають соус і серветки, і суп тим, хто сідає на барі. Анька прийшла в книгарню в Іст Віледж на презентацію моєї книги, слухала неуважно, весь час відповідала комусь на смс, смиренно дочекалася, доки я роздала кілька автографів, а тоді підійшла і зразу сказала:

— Ну, привіт. Я – Ясмін Ґрінштейн, не впізнала, що?

Я не впізнала. Я не знала ніколи ніякої Ясмін Ґрінштейн із короткою стрижкою, пірсинґом у брові, в короткій дорогій шкірянці, з сумкою на поясі і з такими ясними очима – оце було абсолютно точно. Але досвід роботи на публіці добре навчив мене ввічливо в таких випадках посміхатися і мовчати.

— Танки, – сказала Ясмін Ґрінштейн, – ґудзики.

Гратися у військовому містечку, крім мене, не було з ким. Батько Аньчин переважно сидів, а мама була досить роботяща і путяща, але й справді померла. Аньку взяли до себе в компанію Вадік, Денис і Ісфар, я пам'ятала їх погано, вони були трішки старші за нас. Вони займалися дрібними грабунками: автомагнітоли, гаманці і прикраси бабусь, замірялися на кіоск, але це було не просто, кіоски тоді тримали завареними в товсті клітки і замкненими на колодку, продавці не виходили цілу зміну, а товар відпускали через мале зовсім віконечко. Хлопці належали до якоїсь більшої організації, вони називали її мафією, принаймні так розповідали Аньці. Анька тинялася за ними, як молодша товаришка і сестра, вміла відмикати машини, винесла з дому все, що не виніс батько. До школи з'являлася, тільки щоби ні в кого не виникало питань, але питань тоді ні в кого ні до чого не виникало: одна країна розвалилася, а інша ще не постала, кожен крутився як умів, військову частину розграбували, всі, хто міг, виїхали з військового містечка, лишилися тільки ті, хто не міг зовсім нічого.

Десь на цьому ми закінчили з устрицями і пляшкою вина і зайшли з іншого боку Ґранд Централ: на другому поверсі там був великий чудесний бар, грала тихо музика і десь угорі просто на нас звисала скляна люстра, про підвіски на якій я старалася не думати.