і синьогруда птиця,
важка, розкішну гілку колихає,
і меншенька: крізь листя пурхнула; майнула тінь крилата
по сірій грядці,
по квітниках...
І джміль у жовто-чорній ризоньці, шукач гудучий,
віється й мерщій тікає
понад травою.
Світло. Звідкись — хмара. Тінь. І от тоді
тюльпани так таємно в тій зеленій тіні саду
аж загорілись,
аж спалахнули, як огненна кров;
і гостролистими рядками, в скорбних іскрах,
замерехтіли квітники.
Бабуся сива вийшла думати-ридати в милий сад:
їй сина вбито на війні.
Під вишнею присіла тихо,
від світу білого рукою очі затулила
бабуся сива.
II
Прошу: черешні в червоному намисті, ждіть отут — за дверцятами залізними!
І вони стоять, коралові разки перебирають ...
Прошу: берези в мережаних мантіях, отам — під фарфоровими хмарами — ждіть!
І вони стоять, зелені сповіді шепчуть ...
Прошу: безгрішні трави, музики в кольористих діядемах, почніть запашний концерт коло вікна!
Земля посилає пахощі, як кадильниця ...
Прошу: сонечко в золотій сорочці, постій за дубами — на далекій дорозі!
— Одну часиночку! — одказує.
Звертаюся: мій світечку, на недовгий вік судився ти, а таки весь той вік шукатиму щастя!
День одцвітає, хмарніє червоноокий вечір.
III.
... тополі горді шепнуться — їх дві! — показують на щось у хмарах.
... берези побиваються; зелені коси їх, нечісані, обличчя закривають.
... а груша, симетрична та струнка, як свічка, зневажає свіжі віяння.
... самі дуби в громаді, надо мною, мають право вголос думати аж коло сонця.
... колишеться живий огонь темнозеленого моря, рветься запалити срібний мармур хмар та блискучу блакить.
... злетівши з голубого рукава. Господня, голуб чистий в ясності і вітрі поспіша і світитися, і за вершинами
зникає.
Шум! Блиск! Земля схвильована відкрита небу,
так відкрита, що радісно і страшно. А небеса високі.
Чути і знати безсмертя в світі. Тільки сумно відати,
що ми па цій землі — минучі гості; що наші
діяння і серця цвіт — дочасні. А жити б та
радіти ж без кінця!