Американська осінь (збірка)

БІЛІ ТУМАНИ НА ІСХОДІ ЛІТА НАД ДНІСТРОМ

Від Монахової скали дорога веде до нашого села. Внизу, як на долоні, Уніж, вдалині на обрії — Корнів, а до нас через луги і водоспади. Колись тут струменіла ріка, що вигризла каньйон, тепер через село тече маленька річечка без назви, що бере свій початок від джерел у сіножатях. Спокійна й тиха. Зноровилася лиш раз по весні під час повені, вхопила малого хлопчика, що необачно дивився з берега на воду, і закрутила ним у круговерті. Все село бігло тоді вздовж потоку, а його несло все далі і далі, перетираючи об скелі. Кинувся у вир Дмитро Іванчук, кремезний хлописько, що життя відпрацював колгоспним шофером, врятував того хлопчика, подарував ще один день народження. Певно, що й святкували разом, і не раз.

Дністер і побратим тут, і порадник. У часи атеїзму, коли церкву закрили, ми пішли до Дністра. Приходив, ніби з безвісті, монах, де лишився цей грот, покривав омофором. Тут був наш Великдень. Вселенська велич, вічно замріяна далина ріки робили з нас і ніжних романтиків, і людей з характером. Дністер — він підступний. Василь Семенишин, що жив у нас через дорогу, студент університету, талант, що засвітив би не одну зірку. Але його забрав Дністер. І лише старші парубки, коли співали тужливу пісню про змарновані літа, то казали, що написав її Василь. Одного разу я відважився, підняв руку і голосно гукнув на там той бік.

— Ей!..

Весляр, що порався коло човна, довго вдивлявся, потім махнув рукою, щоб йшов я вниз, бо хвиля зносить. Я сів у човен, чайку, як його тут називають, і ми взяли курс на той берег. Ріка спочатку тихо гомоніла, пізніше голос її дужчав, а на бистрині говорила, і, як мені здалося, голосами тих, кого забрала. На березі на нас чекало трійко чоловіків, що незграбно переставляючи ногами, як ті бузьки на млаці, поверталися з поля.

— Мой!..

Гукнули до весляра.

— Як там погода на тім боці?..

— Та нічо'…

Засміявся весляр.

— Сонце світить…

— Та світить-світить, та от, не гріє…

Чоловіки були старими, час познущався, зробивши немічними й безсилими, а колись колгосп на них тримався, не було вправніших на косовиці. "… Бриніла коса коло покосА, бриніла…" Вони і тепер не опускали рук, ходили завідувати, як там, доспіло вже, чи ні ще, ішло до жнив, молоді давно виїхали, десять років не було вже весіль, не народжувались діти, і коли приходила гаряча пора, то надія знову була на них. Першу скрипку грали, звичайно, комбайнери, а у видолинках, там, де вилягало, брали коси вони. Ми сіли на березі, розмова їх була рівною, як гладь ріки, коли дивитися на неї здалеку. Так розмовляють люди, які нікуди вже не поспішають. В'язались спогади про війни, партизанку, про українців і чужинців. Вони знали історію іншу, аніж та, що її вчили нас по університетах.

— А як треба було рубати хрести, то повезли єго поближче до Золотого Потока…

— Аби ніхто не пізнав…

— Ніхто і не відав, що він там витворяв…

— А незабавом дав єму колхоз нову машину…

— Неділеньки святої приїхав додому, а як давав назад, то з обори вибігла маленька дитинка, хлопчик єго…

— Не міг він того пережити, хотів накласти руки, але люди не дали…

— Певно, мав нести свій хрест…

— Ая…

— Бога гнівити не можна…

— Навіть удариш маленьким бучком, то тобі й те повернеться…

— А ви думаєте вони позакривали церкви…

— Та ж збирають гріхи на свої голови…

Повірити в це було складно, парторги по селах почувалися впевнено, колгоспи стояли твердо. Ми попрощалися, вони пішли видолинком з білими-білими головами, самі в білому, як журавлі перед своєю дорогою. Сказав про це і весляру, та він моїх фантазій не сприйняв.

— Усі ми тут, як ті тумани білі на ісході літа над Дністром…

— А ти куди мандруєш?..

Спитав весляр.

— Хочу знайти Неопалиму купину…

— Тоді тобі на хутір Біла…

На хуторі заночував. Лісник розповідав про ліс, казав, що хоче зробити його заповідним, бо вирубують і нема спасу від браконьєрів. Вранці з вішалки, що біля порога, взяв він рушницю і пішов лісом. Один проти всіх. Я стояв посеред путівця, єдиного у всіх напрямах, сходило сонце, і воно звично купалося у хвилях ріки, що була тут і зліва, і справа. Я не знаю, чи є ще на світі куточок, де на одну ріку можна би глянути з двох берегів одночасно. Потім ходив калиновим гаєм і їв кислі ягоди, бо лісник казав, що це добре на серце. А коли вже шукав Неопалиму купину, то, певно, був подібний на пісняра-хлопчину, що так шукав Червону руту.

— Неопалима купина – кущ тернини, який палає, але не згорає…

Оповідав мені старий весляр.

— Колись Бог з'явився в цій тернині Мойсеєві, що пас овець поблизу гори Синай…

Так вперше в житті слухав я Біблійне писання.

— Мойсей підійшов до куща, аби подивитись, чому той горить вогнем, але не згорає, а Бог покликав з палаючого куща…

І ще весляр тоді сказав:

— Але тобі треба прийти сюди в самі жнива, коли стоїть тут спека, тоді спалахує Неопалима купина…

Коли прощались, кинув ніби й без жалю:

— Спалахуємо й ми, але згораємо…

— Так-так, і лише світ цей вічний, як кущ тернини Неопалима купина…

РІЗДВЯНА НІЧ ДІДА ГРИГОРЮКА

Ближче до осені потягнуться сюди вервечки машин, підвод і тракторних причепів. Чернятинський млин, що на пагорбі з Поділля у Карпати. Звідки лише не їхали сюди. І Буковина, і Тернопілля, і навіть з ближніх закарпатських сіл, що вже за перевалом. Ці нескінченно довгі вечори у чергах, знайомства і братання, ці люди, різні за говірками, а чи й за поглядами, але об'єднані насущним. Ці незабутні посиденьки всіх з усіма, де не ділили хліб й до хліба. Було, що не ділили щось, траплялися і хитруваті й нарвані, що намагалися прорватися без черги. Тоді млин гудів.

— Не мелеться…

Прискакували, стрясаючи повітря кулаками.

— Не мелеться твоє тут…

До бійок не доходило, заспокійливий шелест вальців гасив гнів та студив голови. Бувало, що в ті похітливі ночі лихий путав котрого та тягнув на подвиги. О, ці спокусливі приїжджі молодиці. Ніщо не в силі було затьмарити їхніх принад, ані простий невибагливий одяг, ані важкі мішки, що їх доводилось носити нарівні з чоловіками. На ранок до млина прибігали місцеві жінки, вони все знали, все їм доказали. Були великі скандали, чоловіки ходили з понуреними головами, а млин ще довго мав що перемелювати. Одне і те казав їм Миколайович, розважливий поважний старший чоловік.

— Добре заходить, та зле виходить…

Хотілось дуже Миколайовичу, щоб усі зробили висновки, але минав час, а не мінялося нічого, молов млин мливо, а разом з ним людські слабинки. До Різдва віз до млина я. Іван зустрічав радо, ми походили з одного села, я був дітваком, а він парубочив, і добре пам'ятаю, як до сестри на літо приїхала гарненька дівчина з Чернятина. Липневий вечір, Іван стоїть біля ставу з ровером, і вона біля Йвана, мовчать. Їм і не треба було слів. Там таки того літа з останнього класу школи він поїхав за цією дівчиною. Коли я приїжджав до млина, Іван знаходив старе вбрання мельника й казав:

— На, йди мели...

Старший мельник, педантично ввічливий, так, ніби прийшов з тих давніх галицьких газдів, завжди стояв у начищених до блиску черевиках, і коли пил борошна все ж осідав, непомітно чіпляв ними за штанку.

— Пане-добродію...

Звертався до мене.

— Як набереться повний мішок, ставте позначки: петльоване — римським "один", разове — "два", і те, що залишиться, "три", третій сорт...

Вугликом я водив по мішках і уявляв, як втішаться вдома, коли вже будуть сортувати на калачі, на хліб, на повсякденне. Коли помол буде складено в рівні штабелі, йшли до акуратної хатини мельника, що тут же, на подвір'ї.

— Знайомтесь, дід Григорюк...

Цей трохи старший чоловік всміхнувся й здалося, що знаємось віддавна, Іван тоді сказав ще:

— Діду! Сьогодні мають бути пироги...

Я був у нього гість, і виглядало все на свято.

— Гай-гай, будуть-будуть...

І він, як молодий, гайнув городами з мискою свіжоспетльованого борошна, з якого дідова дружина варила нам вареники. Григорюком, узагалі-то він не був, був Григорівим, але на всіх Григорівих казали в Чернятині Григорюки, казали і на нього. Сімнадцяти літ опинився в Німеччині, коли вже трохи підпили, виймав з кишені губну гармошку, награвав і був подібний на якогось німецького Ганса з радянських фільмів про війну.

— Дойчлянд, Дойчлянд, ібер алєс, ібер алєс ін дер вельт...

У тих своїх сімнадцять побачив він дві цілком різні Німеччини. Одну, як лише привезли, довершену, із селами з підстриженими газонами і живоплотами, полями, що, скільки око сягало, були ідеально доглянуті, німцями, ретельними і прагматичними, що від зорі до зорі працювали, вибудовували цю довершеність, яка і переросла у відчуття особливої окремішності, вивищеності та возвеличення, у фанатичні ідеї випещених ними ж нацистів, які завершилися пропастю. Друга Німеччина була та, з якої втікав. Пригнічена, приречена, принишкла, жалюгідна. Особливих спроб затримати його ніхто і не чинив. Він пам'ятав той лемент, який зчинився в перший день, як дременув. Але спритно заскочив на стодолу, собаки, що прибігли першими, бігали довкола, німці нишпорили в стодолі, та, так нічого не знайшовши, махнули на все рукою, далі йшов, і ніхто на нього уваги не звернув. Нараз усе стало непотрібним, і села з підстриженим газоном, і дбайливо доглянуті поля, і Григорюк, що мав робити на них за їжу.

— Дойчлянд, Дойчлянд, ібер алєс, ібер алєс ін дер вельт…

Били його вже на території Польщі. З поляками, як знав Григорюк, стосунки завжди були складними, але не знав він, що зробили з цими стосунками роки війни. Коли прибився до якогось забитого хутора серед полів, то побачив кількох хлопів, що молотили на тоці снопи. Хотів їсти, голод, найжахливіше, що зберегла пам'ять.

— Їсти…

— Ти єстем поляк?..

— УкрАінец… Я – укрАінец…

— БандерОвец…

На "о" наголосив один.

— Пся крев!..

І вдарив ціпом. Били довго, над ранок прийшов до себе, і рушив далі. До Чернятина прибився під кінець літа, ноги стер, що пролежав усю осінь. З Іваном здружились у колгоспні роки, як будували тут ферму, клуб, школу і все, що тоді будували. Чи добре було їм у колгоспі? Про це ніколи не говорили, але це були їх молоді роки, а, значить, кращі. А от у криницю, з якої пили воду, вони ніколи не плювали. Коли Іван уже в млині не працював, дід Григорюк під Різдво тяжко забанував за тими нашими вечорами.