Німці приїхали

Кінець дев'яностих. В наше село приїхали німці, поселилися в різних сім'ях. У нас в гостях німець Дітер. Раніше мої діти їздили в Німеччину з концертною програмою, вони у мене фолькльорно-художньо-самодіяльні: танцюють і співають у народному вбранні, часом вояжують у складі самодіяльного колективу по Європі. Коли були в німецьких землях, Дітер і його друзі ними опікувалися. Тепер наша черга проявити вдячність-гостинність.

Разом із Дітером приїхало ще семеро німців – ціла делегація. На вокзал, до Києва, їдемо їх зустрічати з кумом Толіком і його жінкою Оксаною. Вона за головну – всіх гостей знає в обличчя, була разом із нашими дітьми в Німеччині. По дорозі Оксана хвилюється-бідкається:

– І шо ми будем з ними робити? Як їх розважати, чим поїти-годувати?

Толік насміхається з жінчиного хвилювання:

– Найшла проблему… Випивки побільше поставимо – й не тре буде ніяких розваг. Коли людина добре вип'є, нашо її розважати, сама шось знайде.

– Ти б помовчав, як нічого не тямиш! Не п'ють вони, сама бачила: чарочку наллють, і сидять біля неї годинами, говорять про щось розумне. І їжа в них не така, як у нас, в наших магазинах такої не купиш.

Біля вагону Оксана попереду нас із кумом. Зі сходинок помагає гостям зійти, поклажу приймає, обіймається. Ми теж задніх не пасемо, беремо приклад із Оксани, поки вона з одним гостем чоломкається, ми двох інших цілуємо-обіймаємо. І якось так виходить, що в наші обійми потрапляють одні молоді й гарні дівчата, які аж пищать від нашого тісного прийому. Ми з кумом не пищимо, але готові хоч цілий день таку делегацію приймати. Коли німців зібрали до купи й прийшли до автобуса – жодної молодої дівчини з нами. Виявилось, що то всі були не наші, а з іншої делегації. Заклопотана Оксана на нас злим вовком дивиться – все бачила, однак, не мала змоги нас зупинити, процес прийому гостей був безперервний, як тут скандалити? Ми ж із Толіком відійти од прийому не можемо, готові облизуватися наче мій кіт Нявчик, коли горобця спіймає. Довго будем згадувати-прицмокувати, коли жінки не чутимуть: ото ми німців зустрічали, ото – зустрічали!

Щоб розважити Дітера, їдемо на рибалку з Толіком, на його машині. Кум – ще той водій, правил не тримається: проскакує на жовте й червоне, пересікає подвійну розділову полосу, не дотримується зазначеного обмеження швидкості, не накидає ремінь безпеки – затискує його за спиною, аби його пошарпана японська машина "Тойота" не подавала надокучливі сигнали – "не пікала".

Дітер аж підскакує на сидінні авто, апелює до Толіка:

– Хіба так можна? Поліція забере в тебе документи, оштрафує, заборонить їздити! Не можна на червоний!

– Та який то червоний, та він тільки трохи… І хто там побачить, тут немає поліцейських! – відбивається нахабно-насмішкувато кум.

На рибалці Дітер питає, чи є в нас дозвіл ловити рибу. Ми шаліємо:

– Ти шо, камрад, та в нас рушниця в селі не в кожного зареєстрована, а ти про якусь рибу. Наші правила такі: де хоч, з ким хоч, коли хоч, скільки хоч. Ми там, де заманеться, рибалимо, купаємся, палимо багаття, ставим намети, збираєм гриби, ягоди. Перераховуємо гроші одне одному й не звітуємо ні перед ким. Зрозумів? Це тобі не Німеччина – в нас свободна країна, все можна!

– Як ви тут живете? – не може втямити Дітер. Він і не здогадується, що тисячу разів буде повторювати цю фразу, починаючи вже з того часу, коли закінчимо рибалити. Бо рибалка в нас пішла: й на вудки тягали, й на спінінги, й у "телевізор" добре зайшло – у велике відро не помістилося.

– Хіба стільки можна? Що немає заборони на кількість? – знову дивується наш гість. – У нас, в Німеччині, чітко встановлено: не більше двох кілограм. Якби я стільки, як ви зловив, і додому приніс, одразу б поліція приїхала, сусіди повідомили б, прийшлося б заплатити таку суму – більше риби не захтів би бачити!

– Ха! Шо я тобі кажу: в нас свободна країна!

– Обріжуть вам цю свободу, світ так не живе.

– Хто посміє, хто наважиться?

– Знайдуться… є такі сили.

Оксана організувала гостям пишну вечерю, в клубі, зі знатними нашими односельцями. Нехай німців живих побачать, позаздрять Оксані, в якій вона компанії тепер треться-тусується. Десь по великому блату дістала сирокопченої ковбаси й твердого сиру. Наших попередила: щоб до цих дефіцитних наїдків і руки не простягали, це для німців приготовлено. Нам: вареники з картоплею, голубці й капусту смажену. І горілку: не "казьонку" з закрутками, а свою домашню. Із закрутками – німцям.

Терпим, хоча хочеться, як завжди, забороненого. Що поробиш – німці приїхали.

На нашу втіху, гості Оксану здивували: до ковбаси й сиру не торкнулися. Ми Оксанці так і сказали: так тобі й треба, то за те, що нам пошкодувала! А голубці й вареники в німців пішли, немов морозиво дітям. Їли й хвалили. Все: гут-гут-гут!

Біля нас із Толіком – чоловік статечний, може якийсь начальник, чи культурний багатій. Поїв трохи, з чарки надпив, ніж із виделкою на тарілці перехрестив – показує, що наївся. Сидить, скучним поглядом на всіх позирає. Оксана очі на ньому ломить, не знає, що з ним тепер робити. Я малограмотною-шкільною-університетською запитую: хто він за професією? Каже: шахтар. Згодом виявилось, що хазяїн невеликої соляної шахти.

Сільські запрошені по залу з німцями розбрілися, пробують на мигах спільну мову знайти, згадують щось почуте з фільмів. Спочатку важко дається, а згодом випите допомагає – настає, хоч і не повне, та все-таки – взаєморозуміння.

Наш шахтар теж піднявся з-за столу. Вирішив походити-послухати-роздивитися. Толік намовляє наших хлопців, аби час від часу пропонували статечному німцю випити: може, дорогий пан-гер, вам пива, чи вина, чи домашнього шнапсу-горілки? Ви таку ніколи в житті не пили, на горіхах зелених настояна, пропустите – більше шансу не буде. Запрошена вчителька німецької перекладає. Шахтар під таким тиском поступається-здається – пробує на горіхах. Пішла... Перша з витребеньками, як годиться в гостях, а згодом – легше. Й друга пішла, й третя, за ними пиво й вино, потім із чужої тарілки чужою виделкою вареники на закуску.

– Ха! – сказав Толік, – всі ми люди, а ти Оксанка журилася!

– П'янчуга нещасний, тобі тільки дай людей споїти!

– Хто їх силою поїв? Якби не схотіли, губ не вмочили!

– Вони ж вдома не п'ють, шо я не бачила?

– Та то ж вдома, а це в нас, друге діло, їх наша свобода надихає!

На другий день, після перепою голова болить: і наша, і німецька, природа в цьому випадку національної різниці бачити не хоче. Пив-гуляв-веселився – заплати здоров'ям, аби встановлену рівновагу підтримати, аби не було одне щастя-веселість, мов у раю, на землі все-таки живемо, де все збалансовано. За бідою – радість, за зимою – літо, за доброю випивкою – недобре похмілля.

Для хоч якогось полегшення-оздоровлення нашим – розсолу подавай, а німець його бачите не може, ще більше мутить від такого, аспірину просить, антипохмеліну нам невідомого. З аспірином ніби трохи відійшов, став кави просити. Де б її взяти ще б сказав, то ж тобі не Німеччина. Але пробіглись селом – знайшли, завідуючий магазином не поскупився. В жерстяній баночці, пахуча, розчинна – львівська "Галка". Пан-гер відкрив, понюхав, і замість: щиро-красно дякую, сказав: "пхе!". Що принесли? Показав, що таку не п'є – мелену треба, натуральну, яку заварюють у турці-чашці, а не ложкою в стакані розмішують. Тоді йому точно полегшає. Біда! Тут розчинну ледь знайшли, а треба якусь натуральну в небаченій турці. Оксана в Київ подзвонила, в родички замовила, лише після обіду привезли, замість турки тихцем, німцю не кажучи, в каструльці алюмінієвій заварили. Подавати боялися, аби ж догодити, не осрамитися. На превелику радість кава гостю зайшла, навіть сказав, що смачна. Господарі підскакували від задоволення, а німець попросив чайну ложечку. Взяв її обережно-манірно в два пальці й вигріб-вкинув до рота кавову гущу! Навколо очі повипадали, кліпати перестали, мабуть і внукам будуть розповідати, як багатий німець гущу куштував. Потрапив пан-гер в історію села на сто років.

– Треба гостей на екскурсію повезти, столицю нашу показати! – закомандувала Толікова жінка. – Транспорт я знайшла, вже домовилась, ваше діло тільки поряд ходити, підказати щось, а там перекладач підійде. Тільки пам'ятайте: німці люди економні, лишніх витрат не люблять.

Ми згадали про розповідь Оксани, як вона в Німеччині борщ варила, хтіла господарів здивувати й порадувати. Довго скуплялась-готувалась, зарання розрекламувала страву: така вона й така, якої ви ніколи не пробували, смачнішого в світі не буває, ні з чим зрівняти не можна. Зацікавила… Німці вже дочекатися не можуть, аби покуштувати. Оксана ж борщ довго готує, аби добре вварився, як потрібно дійшов. Німці ждуть... Час біжить… Оксана варить і варить, ніби хоче й каструлю зварити. Хазяїн чогось кілька разів заклопотано виходить на вулицю – лічильник газовий провіряє. Врешті-решт дочекалися борщу. Їли-хвалили, проте, якось скромно, не так, як хотілося, не так, як борщ того заслуговує. Нарешті господар не витримує й заявляє Оксані:

– Борщ твій може й добрий, але газу ти спалила стільки, що нам на цілий тиждень хватило б!

Толік довго регоче з Оксаниної розповіді: "Ото не треба нічого з себе корчити, вдавати повариху із китайського ресторану, скромнішою будь, і менше газу німцям витрачай! Це тобі не вдома!".

Нам не борщ готувати – гостей на екскурсію везти. Не переймаємось, звозим-доставим, покажем-підкажем, все-таки трошки по-німецьки петраєм. Поїхали.

Біля Червоного університету зупинилися-припаркувалися. Далі Хрещатиком, Володимирською гіркою, Андріївським узвозом, Подолом, Дніпровськими пейзажами – аби ніг хватило. Перед екскурсією, після годинної поїздки від дому, потрібно гостям туалет запропонувати. Пропонуємо-кажемо: ось тут поряд у скверику, відразу за тим місцем, де заядлих шахістів побачите, справа безкоштовний туалет, але він дуже нечистий, не рекомендуємо, а ще за сто метрів, у підземному переході, чистий туалет, але платний. Ощадливі німці вирішили – в безкоштовний. Вискакували звідти, немов їх скажені собаки покусали. З претензіями до нас: чого ж ви такі-сякі не сказали, не пояснили зарання, що таке – ваш нечистий.