До Болгарії

В 90-х роках всі в нашій країні вчилися жити по-новому. Закінчився соціалізм, почався капіталізм. Точніше, дикий капіталізм. Тобто життя без всяких правил і разом з тим освоєння того, чим жив світ, коли ми були за залізною завісою.

Ми вчилися бізнесу. Починали з того, що всі кидали (обманювали) всіх.

У спадок від Радянського Союзу ми залишили собі шанобливе та запопадливе відношення до всього закордонного. Бо ж там було інше життя. Там були класні шмотки, класні тачки, успішні люди, які знають, як заробляти гроші.

Іноземці, що приїжджали до нас, мали ледь не скрізь зелений коридор. Їм заглядали до рота й чекали від них манни небесної, навіть якщо це були вихідці з колишніх соціалістичних країн.

То ж не дивно, коли до нас на фірму завітала болгарська бізнесменша Красиміра й запропонувала золоті гори, їй повірили на слово. І не тільки повірили, а й уклали вигідний для неї договір, видали чималі гроші, яких нібито саме тільки в цей час їй не вистачало, передали за дорученням машину для поїздок.

Ніхто не сумнівався, що людина, яка провертає такі великі справи, як розповідає, має такі дорогі візитівки, знайома нібито з такими відомими людьми в нашій країні, гроші поверне й вестиме чесний бізнес із нами.

Те, що нас кинула болгарська бізнес-леді, дійшло тільки через два місяці. Після того, як всяке спілкування з нашою фірмою припинилося.

Я, як юрист підприємства, написав по вказаній у документах адресі кілька листів-претензій, проте, жодної відповіді не отримав.

Що робити, ніхто не знав.

– Може тобі з'їздити в Болгарію? – запропонував мені Вітя – директор фірми.

– І що я там буду робити?.. Он наші партнери мені не так давно пропонували за великі бабки поїхати на Сахалін, щоб там вирішити питання боргу. Добре, не поїхав. Той хлопчина, який згодився, десь там пропав. Ні слуху, ні духу. Може вже й живого немає. (Як потім вияснилось, протримали його більше року в ямі, мов звіра. Кормили раз на день. Потім відпустили, але він за цей час повністю втратив сутність і вигляд нормальної людини. Довго лікувався, але так до звичайного стану не повернувся).

– Та тож Сахалін, а то – Болгарія!.. Дві великі різниці!.. В Болгарії бєспрєдєлу немає, у них же європейські порядки. Тим більше поїдеш не сам. Якраз до Болгарії збираються двоє хлопців, які співробітничають із нами. Це вони нас звели з тою болгаркою, то нехай тепер хоч покажуть, де її знайти. Давай рішайся, бо без тебе все рівно цього ніхто не зможе підняти! Спробуй! Може якось вговориш її повернути борг, чи звернешся до їхньої поліції.

Я подумав і згодився. Жив у мені дух авантюризму. Та й світу хотілося побачити. Нову справу засвоїти, до чого в той час я дуже був схильним.

Поїхав.

В компанії двох супутників, на старому автомобілі "Волга", з двадцятьма доларами США, що десь знайшлися у шефа Віті.

– Більше немає. Все, що можу, – сказав Вітя.

Всі купюри були однодоларовими та зачовганими. Тоді це була велика рідкість, обмінників і вільного обігу іноземної валюти не було, здається, за валюту ще була стаття в кримінальному кодексі.

Я то, точно доларів у руках до цього ніколи не тримав і не бачив. Що за них можна було купити, малого поняття не мав. Знав тільки, що в нас вони ходять на чорному ринку та ціняться дуже високо.

Приблизно за одну-дві тисячі доларів у центрі Києва можна було придбати двокімнатну кооперативну квартиру. Державні квартири ще тільки починали приватизуватися. За відсутності спеціалізованих газет для оголошень, рідкі об'яви про продаж квартир вивішувалися на стінах будинку Укрсовпрофу (будинку профсоюзів). З цих об'яв я й дізнався про тодішню вартість квартир. Іншого місця для таких оголошень я не зустрічав.

Оскільки шеф призначив мене старшим у тій подорожі, то я розпорядився, з чим будемо їхати. Вирішив, щоб не було проблем на кордоні, не брати будь-яких речей, через які нас могли б завернути митники. Тільки трохи їжі, та все, що на нас надіте.

Одягнутися попросив всіх пристойно, щоб виглядати солідно. Сам вдягнув костюм, світлу сорочку, краватку. Цей одяг ще не раз послужить мені в дорозі – як добре, так і погано.

Взяв жінчину золоту каблучку, на всякий пожежний випадок, прихопив новий радіоприймач, який старанно забруднив, щоб митники не визнали за товар. Каблучку заховав у електробритву.

Вирішив взяти пристойну суму в українських тодішніх купоно-карбованцях, щоб закупити у нас, перед кордоном, пальне в дорогу, або щось вкрай необхідне, про яке згадаємо, спілкуючись у компанії до перетину кордону. Та ще, коли назад будемо повертатися, наші гроші теж будуть потрібні. Може заночувати десь прийдеться, або на кордоні стояти.

Їхати збиралися на день-два. Якихось важелів тиску на боржницю у нас не було, тож залишалося просто її вговорити повернути гроші. А там – як карта ляже.

Кордон пересікали поблизу Чернівців.

Виявилось, що пальне обмежувалось заливним баком автомобіля. Все, що більше цього, не дозволялося й могло бути підставою для того, щоб не пропустила митниця. Тож нового не купували. Поїхали, надіючись, що пального вистачить до місця призначення.

На кордоні стояла величезна черга з автобусів і легковиків. Люди ввійшли в смак наживи. Те, що купувалося в Румунії чи Болгарії, можна було втридорога продати в нас. Велика сила народу човникувала туди-сюди. Чекати треба було інколи декілька діб.

Вирішили їхати поза чергою.

– Стій! Куди преш? – вискочив прямо перед машиною чоловік у формі.

– Та ми не челноки! Ми в відрядження. Є ж вчорашня постанова, що у відрядження без черги, – вирішив я взяти на арапа митника, бо про таку постанову не чув. Надіявся, що й митники не впевнені, що все знають, адже нерозбериха в країні була сильна.

– Зараз я тобі покажу: і постанову, і відрядження! Бач, який розумник знайшовся! Діставай все на огляд!

Троє митників швидко перерили наш автомобіль, однак, на велике їх здивування не знайшли нічого такого, до чого б хоч якось можна було придертися й повернути нас назад. Сильно вони не нахабніли. Напевне, наш пристойний одяг теж справив своє враження. Мало хто в такому їздив.

Мій план вдався. Чекати в черзі не прийшлося.

В'їхали в Румунію. Її треба було пересікти майже з краю до краю, щоб потрапити до Болгарії. Мої супутники заявили, що дорогу знають добре, бо вже один раз нею подорожували.

На відміну від наших, дороги в Румунії були рівні та без вибоїн. Але швидко пересуватися по них не дають то отари овець, то підводи з кукурудзою чи снопами збіжжя, то велосипедисти. Запланованого перетину болгарського кордону ще завидна не вийшло, хоч зупинок майже не робили.

Один раз поїли з нашого невеликого запасу сала з хлібом, закусили яблуками, й далі в путь.

Добиралися по-темному.

Хлопці по черзі вели автомобіль, а я дрімав, заколисаний довгою їздою.

Аж раптом чую – сваряться. Розкриваю очі й бачу, що ми зупинилися прямо на в'їзді на величезний міст через Дунай.

– Куди ти заїхав? – питає Андрій водія. – Що не бачиш: збився з дороги? Це ж зовсім не та місцевість.

– Як то не та?.. Їхав, як і попереднього разу. Нічого не міняв. Скрізь прямо, – відповідає йому з запалом Костя.

– А міст де взявся?.. Його ж не повинно бути!

– Я звідки знаю... Може збудували недавно.

Вирішую вмішатися:

– Хлопці, такий міст, щоб побудувати, треба роки та роки. Однозначно! Ми збилися з дороги. Давайте назад!

– Який назад?.. Тут не має розвороту... Скрізь роздільна смуга та огорожа. Не поїдемо ж ми по зустрічці? Виходу немає, треба на міст, а там вже розберемося.

На мосту нас чекала несподіванка. Проїзд платний. Два долара.

Нічого не поробиш, прийшлося заплатити.

Красивий, освітлений міст проїхали. На виїзді знову перепалка. Назад їхати чи вперед?

– Назад не вийде, – кажу своїм супутникам – Знову треба буде два долара заплатити. Тільки вперед, поки не розберемося куди їхати!

Невеличке румунське містечко спало. Видно, рано лягають спати. Жодної людини на вулиці. Немає в кого спитати.

Коли виїхали з містечка, побачили заправку з написом великими латинськими літерами: "Peko". Біля неї декілька фур із далекобійниками. Підійшли, щоб дорогу показали на Болгарію. Довго старалися хоч щось їм розтлумачити. Вони нас не розуміють, а ми їх. Ніхто іноземної для спілкування не знає. Ледь вдалося добитися, куди нам треба. Нарешті переконливо всі разом показали один напрямок.

Оскільки варіантів не було, вирішили їхати за цим напрямом.

Дорога виявилась зовсім порожньою та неосвітленою. Весь час лісом. Чи може так здавалося... Ні одного автомобіля. Не видно жодного населеного пункту. Хоча може десь в темноті вони й були.

Їдемо кудись у темряву, не знаємо, туди їдемо чи не туди. Стало напряжно та тривожно. Спати зовсім перехотілося. А тут ще й паливо закінчується. Сидимо, наче на їжаках.

Коли ж, глядь: стоїть хтось на дорозі в світлі фар. Махає нам.

– Давайте, – кажу, – візьмемо, може хоч щось розкаже нам.

Зупинились. Підібрали якогось підозрілого смаглявого чоловіка.

Середина осені, а він в одній футболці й босий. Пробуємо заговорити з ним – нічого не виходить. Я трохи німецьку знаю, а хлопці англійську. Розпитуємо – не розуміє. Щось на своєму говорить, геть незрозумілому нам.

Я згадав назву заправки, хоча тепер думаю, що може то була не назва, а реклама.

– Во іст бензіна пеко? – питаю на суміші мов, яких знаю.

Дивно, але чую, розуміє. Показує на пальцях, що до "бензіна пеко" десять кілометрів.

Ми полегшено видихуємо. Бензину повинно хватити. Хоча лампочка вже давно засвітилася, вказує на те, що от-от зупинимось.

На спідометр не дивимось. Здається, що десять вже проїхали. Де ж те "бензіна пеко"?

Знову запитую. Показує п'ять пальців.

Здається, проїхали п'ять.

Питаю: "во іст пеко?" Показує три пальці.

Хлопці занервували:

– Та він нас дурить! Ніякого пеко тут немає! Не видно ні міста, ні села попереду. Просто хоче, щоб підвезли. Давай його викинемо звідси, щоб мозок нам не сушив!

Ледь вговорив Андрія з Костею, щоб залишили того чолов'ягу.

Дорога весь час йде круто вгору. Здається, ми виїхали на її гребінь і раптом внизу побачили море світла. Велике місто. Покотилися вниз і заглохли. Бензин закінчився. На холостому ходу в'їхали прямо на заправку й закричали від радості: "Ура! Пеко!"

На дорожньому вказівнику я прочитав: "Констанца" й згадав, що це великий румунський порт.

На великий жаль, заправка була закрита.