Рваний роман
Андрієві, моєму онукові, добровольцеві-воякові, який з 2014 року збройно, разом з побратимами, боронить Незалежність України, в мирному проголошенні якої брав участь його дід, автор книги, Живим і полеглим захисникам рідної землі, які зберегли дух і звитягу предків, свою державу, їхнім матерям, тим хто допомагав і допомагає ЗСУ, присвячую.
Автор
І. СОКИРА НЕАДЕРТАЛЬЦЯ,
ТРИ ВІЙНИ І ЖОРНА ДІДА РОМАНА
* * *
Смартфон заступниці директора обласного історико-краєзнавчого музею коротко, ніжно теленькнув. З його віконця визирнула і озвалася її пряма зверхниця Оксана Григорівна.
Ларисо Авдіївно! Назавтра зафрахтуйте музейний бусик, сформуйте чоловічу команду. Старшим буде Тарас, завідуючий відділом давньої історії. У селі Макарове треба забрати жорна. Вони таки варті бути експонатом нашого музею.
* * *
"ЧУДНО ПАХНЄТ БЬОЗ"
Сидіти б Роману Михайловичу в його літа на печі та їсти калачі. Чи смикати з озера, що під боком, — карасики, окунці, а то й вугрика підчепити. Серйозний чоловік, добрий господар, колишній колгоспний передовик, механізатор широкого профілю, сільський "професор". Захопився ж при незалежній Україні хто зна чим, геть несерйозним, не чоловічим. "Старе череп'я, на черепках звихнулося..."
Жарт Лілії Адамівни, його дружини, недоречний, на тому й сама здитиніла.
А коли те почалося?.. Ще молодим, Роман переорював колгоспне картоплище під озимину, на тому натурку, неподалік "панської комори". Коли проходив паралельну загінку, на скибі попередньої вбачив якусь річ. Зупинив трактор, підняв, обшкріб від землі, ахнув: кам'яна сокира, якій тисячі літ! Таку він бачив у підручнику історії ще в школі. Але, яка філігранна робота напівдикої людини! Її власник, у волохатій шкурі якогось звіра, гейби вихопився з сивого туману віків, чи то на мить
розступилася земна твердь, аби він адресно кинув оцю загадку якраз перед допитливим і чуттєвим до невідомого хлопцем, і щез, мов тінь. Дізнавайся, мовляв, хто я, як без вашої техніки, заліза, з твердючого каменю витесав цю зброю, продірявив її для руків'я, відшліфував, що і як робив нею.
Дариця так заякорила інтерес Романа, що він загасив мотор, дістав з-під сидіння ломик і добру годину копирсався в різних місцях городища, де й раніше траплялися різні знахідки. Знайшов дві старовинні монети, загострене крем'яне вістря і криву, ніби загнуту, крем'яну зазубрену пластину. Виявилось, що монети римські, інше було кінцем стріли, а третє — частиною крем'яного серпа. Викладач історії, якому Роман показав знахідки, розповів про технологію виробу сокири, потім і сам Роман прочитав про це в газетній публікації. Однак і тепер не впевнений, що секрет розкрито.
Через рік в село заявились незнайомі люди, показали голові сільради папір. Він, нібито, дозволяв їм шукати на тому груді місце старовинного заселення. Рили три місяці. Що знайшли — ніхто не знає. Написав тоді Роман Бортник лист до обласної газети. Журналістка приїхала. В газеті з'явилась куца інформація: чогось сенсаційного, вартого уваги для науки, мовляв, не накопали. На другий день копачі згорнули все і щезли. Зоставили купи землі, ями. А редакція і голова сільради отримали сердиті листи із Львівського інституту археології: ті археологи є чорними, то злодії і археологічні пірати.
Поволеньки, вже з серйозних років, у сімейному осідку Бортників, чоловіча половина почала відвойовувати у жіночої її предковічне право на комору. Там, на підлозі, полицях, поличках, в кутках, на стінах стояли, висіли, лежали цілі, тріснуті, щербаті горщики, горнятка, чавуни, миски, ринка, праски, котелок, ложки, ножі, металеве і кам'яне гарматні ядра, патефон, кужка косаря, рубель, кавалерійська труба гелікон, дерев'яна олійниця, прялка, крентак, сукач, безмін... Окремо — атрибути війни, експонати майбутнього музею, — дірява каска, гільзи від патронів, зіржавілий ствол гвинтівки, навіть із затвором, пушка1 від радянського снаряда, на якій сусід Микита клепав косу замість бабки[I] [II], баклажка солдатська прострелена. Частину хліва зайняли розібраний віз на дерев'яних колесах, дерев'яна борона, хомут, вужисько, ціп, жлукто, ступа, віялка ручна, навіть старовинне рало... Кросна, цю ткацьку хатню фабрику, довелось розібрати, — габарити ж які! Багато односельців навіть раді були позбутись мотлоху, який лише місце займав. Певне, не все й він гріб, — сам експерт.
Ціле багатство у жерстяній банці з-під американської тушонки часів війни! Майже третина — зібрані, знайдені, подаровані, придбані монети різних країн. В картонній коробочці три купки старих паперових грошей чужих держав, України. Міжнародний банкір! Ех, освіти потрібної брак! Кожен експонат майбутнього музею — то історія. А тут він — початкуючий студент істфаку.
Лілію Антонівну зварабив інший випадок. За рік перед російською війною проти нас, з Луганська, на похорон своєї матері прибула її єдина дочка Ліза. Хату продала, дещо з начиння спалила. Перед від'їздом зайшла до Бортників. Недалеко ж, сусіди. Якраз білопінно кипіли сади. Біля ганку розпишнився, п'янив пахощами старий бузковий кущ.
— Ох, как чудно пахнєт бьоз, — вдихнула на повні груди Ліза. — Вот я.
— Який, у чорта, бьоз, Лізо? Бузок. По-нашому, сільському, без. Калічиш мову.
— Ну, знаю. Сірєнь, ілі без, бузок. Нє всьо лі равно?
— Якби "всьо равно", то в хату б лазили через вікно. Була така цариця Катерина друга. Повія, кат України. Казала: "Щоб нам зберегти імперію, треба насамперед, і найголовніше, — знищити українську мову". Ти допомагаєш тому. Забути рідну мову — все одно, що матір свою забути. Та московська мовна інфекція для нас, ніби туберкульоз. Підхопити легко, а позбутися тяжко.
Ліза манірно закопилила тонкі губи:
— А матєрі я нє забила. Вот жє прієхала.
— Ще б то — на похорон не приїхати! Може, швидше, аби хату продати?
— Романе! — застережно кинула Лілія Адамівна. — Втихомирся...
— Що ти мене смикаєш, — невдоволено зиркнув він на дружину. — Ти не уявляєш яка то страшна зброя в руках ворога. Скільки існує московія, стільки прагне вбити нашу мову. Без неї нема ні нації, ні держави. Ще до революції перепис показав, що і мова, і населення Донеччини були переважно українськими. А більшовики голодоморами знелюднили цей край, завезли туди ешелони москалів, кримінального елементу, заманили різними принадами молодих з усього Союзу на будови комунізму, душили нашу мову де і як могли. Розцвіли блатняк, п'янство, суржик. Навіть у нас за навчання московською вчителям платили більше. Ти, Лізо, побула там якихось два роки, а вже обмоскалилась. Мабуть, ти не чула — два великих патріоти-відчайдухи у різний час і в різних місцях, — в Каневі і на Хрещатику, на знак протесту проти удушення комуністичною Москвою нашої мови спалили себе. Тепер у нас своя держава, рідна мова. А ти. У якій ти ролі?
То вже було закруто.
— Романе! Прикуси язика! Ліза в гості зайшла, а ти її перевиховувати взявся.
Роман Михайлович і сам відчув, що його трохи занесло, попустився.
— Ти, мабуть, перед від'їздом попрощатись зайшла, а я тебе он як вітаю. Але то справедливо, ображайся чи ні.
— Чула, што ви вот такоє собіраєтє, — спала і в неї нота напруги. — Вот прінєсла, смотрітє. Жаль сжігать. Как новоє. А тянуть домой — зачєм оно там мнє? Дадітє пару грівєнь — добрє, а нєт — бєрітє на пам'ять про маму. Всьо такі сосєдямі билі.
— Ліліє! Поглянь, які ладунки принесла Ліза. То по твоїй частині.
У згортку — біла суконна серм'яга, оторочена низом червоним узором, з китицями, хустка-салясуха, гарно вишита полотняна блузка, черевики на високих підборах з підківками, плетеними шнурівками з жовтими кутасиками на кінцях із тоненьких шкіряних смужок, райдужна крайка. Навіть не помітно, що речі ношені, бо куди було ходити сільській жінці? Ну, на весілля, чи хрестини. До церкви влітку йшли босими, лише перед входом у храм взувались.
— Гріх таке викидати, — визначила господиня. — Модницею була твоя мама. Беремо, Романе.
Роман Михайлович мовчки відрахував три сотні, простягнув Лізі. Та полічила, сховала в гаманець.
— Досвіданья.
На душі Романа Михайловича стало якось квасно: виросло ж дівча тут, мати-вдова всю себе викладала, аби на фермі, як вона, гноївки не місило.
ДВІ ГОЛОВИ НА ОДНІЙ ШИЇ
Роман Михайлович обтинав секатором зайві гілки придорожнього винограду, коли навпроти зупинився чорної барви лімузин. Через віконце висунулась чубата голова Олега Волянюка. Працювали колись разом. Молодший. Угруз в бізнес. То в Польщу, то в Німеччину, то в Прибалтику мотається. "Євробляхами"[III] приторговує. Майстерню має, в райцентрі магазинчик. Фазенду двоповерхову в селі звів, на Світязі щось.
— Привіт мічурінцям! Давно не бачив. В політику ветеран труда вдарився?
— Яка то політика? Історія.
— Однаково воно. Фігня. З вашою головою можна й вигіднішим зайнятись. Вона мені б згодилась. Закручую одну справу. Подумайте.
— Наші голови на одній шиї не вживуться.
— Міркуйте. От, скільки вам платять?
— За що? — не второпав Роман Михайлович.
— Ну, за те, чим займаєтесь...
— Олеже! — щиро зареготав мічурінець з його наївності. — Працюю за майбутній аванс. Колись, думаю, мені заплатять.
— Хто? Який дурень?..
— Може, навіть твої діти, онуки чи правнуки. Якщо мірятимуть людину не лише доларом.
— Гм. Не врубаюсь в тему. Про що ви?
— Знаєш, — ніби знічев'я, самосміховно пояснює Роман Михайлович. — Ото я збираю якісь там черепки, старе причиндалля. Може, в тебе є щось таке для музею і для книжки про село? Все одно викинеш, не шкодуй.
— Та що там шкодувати. Дайте згадаю. Десь на горищі у стрипках[IV] валявся котелок мідний. Казала баба, що з царської армії мій прадід прийшов з ним. Праска на вугіллі є. Може, ще щось.
— Як того родича кликали?
— О! Задалеко взяли. Не знаю.
Роман Михайлович відчув, що за щось зачепився.
— А ти б хотів, аби ти, твої діти, правнуки знали своїх предків: хто вони, як жили, вдягались, що тут відбувалось, про тебе і село?
— Ну, таке скажете, — ображено кинув Олег.