Усмішка Медузи

Видовжені профілі струнких мінаретів біля величавої, приземкуватої мечеті на тлі передсутінкового неба виглядали доволі екзотично. Далі за мечеттю просі прався невеликий зверху окраєць землі з будинками, що викликали у пам'яті невиразні спогади про Кавказ, а за ними виблискувало під останніми променями призахідного сонця широке погідне плесо Босфорської протоки.

Почуття неспокою, з яким Григір прилетів до Туреччини, не минало, і він дратувався власному станові, шукаючи виправдання цьому у перевтомі, колишніх невдачах, або й просто у непевності власного становища.

Він було трохи заспокоївся, коли місцеві письменники привели їх до цього ресторану, і зараз на певний час відволікся думками від довколишнього, занурюючи погляд у краєвид, що відкрився з ресторанного вікна.

Ні про що не думав, вдивлявся удалину, коли в голові забриніли слова мов би з якогось вірша чи пісні —

…я ніколи тебе не забуду, я ніколи тебе не полишу…

Григір силкувався збагнути, звідки і чому саме ці слова спливли раптом в його пам'яті, бо не було до кого йому зараз так озиватися і ніхто так не звертався до нього, то ж звідки такий настрій?

…ти приходиш до мене у шелесті вербового листя, у дзюрчанні струмка під вербами, у подихові вітру, у плескоті морських хвиль…

Чому Стамбул має наводити його на таку лірику, аж ніяк не давалося збагнути.

Хвилюватися, думаючи про Стамбул, він почав, власне, відколи йому запропонували поїхати до Туреччини.

Відтоді неспокій не полишав його, і Григір було подумав, що, може, йому не варто до Туреччини, а краще спочити десь у Карпатах чи на Волині. Але миттю відкинув цю думку. Отож поїхав.

Стамбула Григір ще зовсім не бачив, бо прилетів сполудня, а далі усе закрутилось вже поза його волею. Встиг лиш здивовано помітити, що довгою вулицею, де стояв їхній готель, ходить маленький трамвай зовсім старого зразка. Згодом йому пояснили, що трамвайну лінію з оцими старими вагончиками (такі ще недавно ходили по Львову) у Стамбулі зберегли зумисно як екзотичну згадку про старі часи.

У Туреччині було значно тепліше, ніж в Україні, але подих осені — все ж початок листопада — вчувався й тут, надвечір ставало прохолодніше.

Ресторан "Чапі" був затишний, невеличкий, повний великих вазонів із екзотичними кущами, що додавало приємності оку і особливої атмосфери.

Григір ув'язався в загальну розмову, тим більше, що тема була цікава — приїхали представники письменницьких організацій усіх країн Чорного моря, аби домовитись про двотижневий плавучий семінар, що мав би відбутися наступного року на кораблі із заходом у кілька портів різних чорноморських країн.

Усе починалося завтра, а сьогодні — вечеря, знайомства, спочинок.

Ресторан "Чапі" займав останній поверх зовні цілком непривабливого будинку в провулку, що відходив від великої вулиці Істіклал кадесі. З вікон особливо цікаво було дивитись на Стамбул.

— Вибачте, що вас турбую, — пролунав біля нього ззаду приглушений жіночий голос. — Чи правда, що ви з України?

Непевна англійська мова, дещо хрипкуватий голос. Він озирнувся. Біля нього стояла струнка жінка, вочевидь старшого віку, з уважними глибокими очима і якимось, мов різьбленим з каменю, обличчям, певне, колись дуже гарним.

Суворість виразу вуст і всієї гордовитої постави старшої пані скрашував вираз її очей. Темні, глибокі вони дивились зараз на Григора із запитанням, теплотою і стримуваною, а точніше переборюваною, ніяковістю.

— Так, — сказав Григір. — Так, я з України.

— Я теж, — сказала старша пані.

— Ви? Ви з України? — здивувався Григір. — А що ви тут робите?

— А ви говорите по-українськи? — промовила пані трохи натужно по-українськи, переходячи з англійської.

— Та звичайно ж, — зрадів Григір. — Але … ви … ви що тут робите?..

— Я тут живу. Я вже тут близько п'ятдесяти років. У цьому ресторані я граю на фортепіані вже сорок років. Крім того, я ще викладаю музику…

… музикою звучать у мені всі вигини твою тіла, кохана, небесним світлом озивається кожен дотик до тебе, запах твоєї шкіри, смак сонячних вуст, дотик язиків поймає мене, блискавкою пронизуючи усе моє єство, сплетіння наших тіл — море єднання, я входжу в тебе вперше і завжди, назавжди, хочу розчинитись в тобі, зникнути і народитись знову в одній з тобою істоті, твоя рука на моїм волоссі, очі, в яких я втонув з дитинства, усмішка, в якій промовляє твоє серце, запах вербового листя, надвечір'я під плакучими вербами, тих кілька днів, відколи ми уперше прийшли туди, відколи стало відомо, що мене забирають до війська, воєдино, в один вечір, одну ніч, один день, в якій ми пливемо незупинно, пливемо назустріч одне одному, в якій тонемо і виринаємо, знову бачачи одне одного, вже не очима, а усім, що в нас є, чим ми є, що ми є, все це з нами, все це — ми, кохана, вже немає "я" і "ти", є лиш "ми", я іду на війну, але вона скоро закінчиться, я повернусь, і ми назавжди будемо разом, будемо ми — одна істота з двох тіл, і в нас буде багато дітей, все це теж будемо ми, ми будемо, будемо, будемо…

— Одну хвилинку, — сказала жінка. — Я зараз повернусь.

Вона поважно і непоспішно відійшла кудись углибину зали. Григір дивився їй услід, і розумів, що чекає її повернення, йому хочеться розмовляти з нею. З її незнайомого обличчя променилось щось невловно привабливе, приємне, і далебі знайоме.

— Я запитала у господаря ресторану дозволу посидіти біля вашого столу кілька хвилин, якщо ви не заперечуєте.

— Так, звичайно, будь ласка!

Григір сидів скраю загального столу, біля вікна. Він трохи підсунувся, і жінка поставила біля нього стільця, якого принесла з собою.

— А як ви опинились тут, у Стамбулі? — спитав Григір.

— Ми приїхали сюди із Одеси у тридцять дев'ятому році. Мені вже було вісімнадцять. Тому добре розмовляю по-російськи, важче по-українськи, але як бачите… Справа в тім, що мій батько — турок, а мама українка. Батько приїхав з Туреччини в Україну на заробітки перед революцією, потім зустрів мою маму, вони одружились, народилась я. А вже коли в повітрі знову запахло війною, батько подався до Туреччини, бо мав турецьке громадянство. Забрав туди й нас із мамою.

— І ви не побоялись Туреччини? — не втримався Григір.

— Боялися, але що було робити! Та ж і добре, що виїхали! Війна-бо скільки лиха принесла Україні! Невідомо, що би з нами сталося.

В голові у Григора пролетіло: революція, Махно, Мишко-япончик, Остап Бендер, у якого тато був "турецькопідданий". І ось воно й правда — турок в Одесі одружився і вивіз родину до Туреччини. Ось чому в неї таке дивне обличчя, вона ж наполовину турчанка, а мама у неї, можна сказати, Роксолана…

— О восьмій годині я. починаю роботу, — сказала жінка, подивившись на годинник. — Є ще кілька хвилин.

— Я, власне, письменник — сказав Григір. — Пишу книжки українською мовою.

Те, що він промовив, звучало якось по-дурному. Хотів сказати щось інше, розповісти про себе, та не знаходив слів.

— Мене звуть Григір…

— Дуже приємно, — сказала жінка і підвелась. — Я вже повинна йти до праці. Рада була вас побачити. Мене звуть Лідія. А по-турецьки Лейла.

Вона віднесла стілець і подалась до фортепіана у кінці залу. Григір, усе ще не отямлюючись від несподіваної зустрічі, розповідав своїм колегам за столом, хто така Лідія.

В залі зазвучала музика, і одразу ж трохи стих шум ресторанного товариства, усі прислухались, що тут звучить.

Лідія сиділа за фортепіаном. Так само гордовито, тепер одягнувши великі окуляри з брунатною оправою, і уважно вдивлялась у ноти.

З перших звуків Григір стрепенувся, вчувши знайому мелодію, і вже не відривав очей від піаністки, коли враз зазвучав її глибокий, трохи хрипкуватий, але ще доволі добрий голос. Вона співала.

— Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці, Бо на вечорницях дівки-чарівниці…

Григір відчув, що йому підступає клубок до горла, а на очі навертаються сльози. Боже, який ти сентиментальний! Треба ж! Українська народна пісня, знана, загалом проста… Але зараз для Григора вона звучала не лише як відголосся його батьківщини, а як щось глибоко рідне, щось, до чого він утаємничувався зараз, причащався, що раптом осягав із цією піснею таке, чого досі не знав. Власне не розумів свого стану і зараз, але йшло до нього інше знання, інші почуття, незнайомі і незрозумілі. Адже він щойно, кілька годин тому, вилетів з Києва, ніякої ностальгії й бути не може.

Григір з дитинства добре знав цю пісню. Її дуже любив батько, якого теж звали Григір. Власне від батька і почув її колись уперше. Але ніяк і ніколи вона його особливо не зворушувала. Хіба що ім'я — Гриць — Григір, але ж це так просто…

А зараз йому хотілося плакати від цієї пісні, від голосу Лідії, від чогось незрозумілого українсько-турецького, від чогось такого, що вже мучило його, не маючи змоги прорватись у свідомість…

…засинаю, обіймаючи подушку, повторюю твоє ім'я, чудове, надзвичайне ім'я, звуки якого, вимовлені мною, звучать у мені музикою нашого єднання, озиваються у всьому тілі тисячами дрібних іскорок, що витворюють раптом ціле багаття солодкої знемоги, в якому я опалююсь, сповнена тобою, завжди, назавжди сповнена тобою і тільки тобою, хоч тебе немає поруч, але ти в мені, ти живеш в мені, ти поїхав на війну і я щоденно молюсь, аби Бог зберіг тобі життя, аби ти повернувся, аби я знову бачила тебе, аби прийшла знову та хвилина, коли можемо бути разом, щоби ніколи не розлучатися, більше ніколи, ніколи, бо ж відколи померла мама, я лишилась тільки з сестрою вдома, вона має своє життя, а я, поза щоденною домашньою працею, поза городом і садом, поза усім тим, що дає мені хоч якусь змогу протриматися цей такий нелегкий час, чую в собі музику твого тіла, яке зливається з моїм у найвищому щасті, чекаю вечора, коли врешті можу одійти від буденності, і лишитись сама у своїй кімнаті, зануритись у насолоду спогаду про тебе, у журну, щемливу насолоду думати про тебе, коли тебе немає, у спогади про ті часи, коли ми були ще дітьми, потім підлітками, ходили до школи, коли я ще дивилась на тебе, кількома роками старшого, як на дорослого і далекого від мене юнака, і коли раптом одного дня ми побачили одне одного інакше, спалахнуло яскраве сонце у тому надвечір'ї, і сонцем цим були твої очі, твій погляд, звернений до мене, твої слова, які не говорили нічого, але означали все, і відтоді я думала тільки про тебе, снила тобою, мріяла про тебе, тремтіла від думки про дотик, про тепло руки, про щось більше боялась і думати, було досить знати, що ти е, дивишся на мене, запрошуєш на прогулянку, бачиш, і твій погляд сповнює мене щасливим безмежжям, бо попереду життя, ми ходили нашим маленьким Кременцем в околицях невисокої гори Бони, це стало улюбленим місцем, ми знаходили віддалені куточки, прихищені від людського ока, сідали, як на тому поваленому дереві, яке знайшли випадково у заростях плакучих верб, і говорили, говорили про все, ти вперше поцілував мене саме там, і тепер я приходжу на ті місця з тугою, бо тебе немає поруч, але щаслива спогадом того, що ми були тут разом, що знайшли тут одне одного, що будемо ще тут разом, потім, коли батьки твої переїхали до Луцька, ти часто приїжджав, це ж бо недалеко, але ж це інше місто, хоч теж Волинь, але кілометри відстані між нами, і відтак зустрічі стали нещоденними, але ти був біля мене кожного тижня, ти був зі мною кожного тижня, ми вже говорили про одруження, про майбутнє, аж коли серед цієї дурної війни не прийшов і твій час, тебе покликали до війська під прапор російського царя, це було чуже і дурне, але існував такий закон, ти мав їхати кудись геть, ти вже був саме того віку, коли кличуть до війська, скінчив гімназію, готувався вчитися далі, адже був блискучим учнем, хоч твої погляди вели тебе у підпільні гуртки, у читання заборонених царським урядом книжок, які кликали до незалежності України, до свідомості нації, до самоповаги і віри в наше минуле і в прийдешнє української держави, ти вчив мене усього цього, ти був моїм вчителем і провідником, я виростала разом з тобою, біля тебе, при тобі, я знала значно більше за ровесниць, переказувала й іншим те, чого навчилась від тебе, аж тут тебе спіймали в гімназії на останньому році навчання з підпільною газетою, і тебе мали виключити з гімназії, і твої батьки вирішили через це податись до Луцька, бо там неподалік у селі жив твій дід, у Луцьку була українська гімназія, батьки домовились, комусь заплатили і ти просто пішов з гімназії, тебе не потягли до поліції, а ти просто переїхав до іншого міста, це була біда, трагедія для нас обох, але не було на це ради, так було треба, всі чекали закінчення війни, але твій час прийшов, а війна ще не кінчалась, і ти приїхав перед військом, перед відходом своїм, на кілька днів до мене у Кременець, і ми пішли під гору Бону, де наші верби, і я не могла стримати сліз, відчуття розлуки вбивало мене, і ти цілував мене, обіймав чимдалі палкіше, і я вже не могла, не хотіла пручатись нічому, хотіла твоїх обіймів, хотіла твого тіла, віддалась правді свого бажання, своєї любові до тебе, ще не знаючи, що таке пристрасть, не спроможна ще осягнути того, що мало статися, хотіла лиш бути з тобою якомога ближче, залишити в собі найбільший спогад про тебе, залишити в тобі найбільший спогад про себе, й тепла осінь йшла нам назустріч, я бачила шатро з гілля плакучої верби, що вже починало подаватися жовтому кольору, я бачила його просто над головою, в той час руки твої пестили мене, вага твого тіла, незнана досі, лягала на мене важкою приємністю, вуста твої не відривались від моїх, я ледь стримала зойк, коли біль пронизав моє тіло, гострий, хоч і очікуваний, але однак несподіваний, змішуючись раптом з дивовижним відчуттям солодко-болісного наповнення чимось стороннім, незнаним, дивним, входило в моє тіло, в єство нове буття, розкриваючи сутність моєї жіночності, лякаючи і ваблячи водночас, але я знала, що це ти, я здогадувалась, що ти дістаєш приємність від цього, мовчала і терпіла перші миті вщерть заповнена твоїм великим сильним м'язом, твоєю чоловічою пружністю, твоїм єством, яке починало поволі рухатися в мені, біль і незручність того, що відбувалось зі мною, поволі відступали, подаючись місцем новим відчуттям, за якими стояла зростаюча хвиля розкоші, в якусь мить я вже обвилась навколо тебе руками й ногами, перетворилась на виноградну лозу, яка навесні обвиває усіма своїми пагонами стовбур дерева поруч, хотіла би мати ще багато рук і ніг, аби обхопити геть усього, аби мати можливість пестити тебе водночас скрізь, почала несподівано для себе рухатись з тобою, назустріч твоїм рухам, забула вже про біль, почуваючи тільки щасливу наповненість тобою, твій м'яз, здавалось, вже пронизував усе моє тіло, ми ставали однією істотою, я чула, як твої руки пестять мене у щасливих судомах, як тіло твоє звивається на моєму, піддане моїм пестощам, моєму єству, хотіла, аби це продовжувалось ще й ще, ще, аж коли викотилась зсередини мене могутня хвиля, бурею заломила мене і понесла у такий вир насолоди, що я застогнала, вже не тямлячи себе, тіло моє судомна вигиналось і рвалось до тебе, в тебе, на тебе, намагаючись якомога глибше забрати тебе, розчинити в собі назавжди, і ти теж застогнав, підводячи голову вгору, напинаючи шию у скрайньому вигині назад, я на мить розплющила очі, і побачила твоє обличчя, викривлене у щасливому, несамохітньому вискалі, у блаженстві й радощах, і це було щастя — почувати і бачити тебе щасливим, але це було надто швидко, це сталось доволі швидко, отямившись ми дивились одне на одного іншими очима, ми дивились і бачили інших людей одне в одному, які щойно стали в багатократ ближчими, найближчими, ми знову хотіли одне одного, ми хотіли бути разом, і ми були ще і ще, і ще, усі ці дні, доки не прийшла пора їхати до Луцька, а назавтра — на війну, й ти поїхав, і я думала, нехай буде дитина, він повернеться, ми одружимося, але я знатиму, що частка його завжди зі мною, але біда бідою, ти поїхав, я ридала і ти ледь стримувався від сліз, але вірив, і я вірила, і чекала, чекала, чекаю і досі, вже минув рік, майже рік, я не завагітніла, не народила тобі сина, і щодня, лягаючи спати, переживаю знову і знову ті дні, сповнена тобою, твоїм іменем, твоїм тілом, твоїм могутнім, пружним м'язом, твоєю пристрастю, твоїм коханням, обіймаючи подушку, шепочу твоє Ім'я, як молитву, яку повторюю безперестанку, і щастя виповнює мене знову, ти моя молитва, Григоре, ти — моя церква, а я ~ твоя дзвіниця, з якої волає до тебе голос нашого кохання…

Час у Стамбулі летів швидко.