Роман-балада
Світло тонкими цівками стікало її волоссям. Пестило округлі кутики плечей, ховалося, забігаючи поміж горбики грудей. Він прикипів очима до цієї картинки, ніби бачить її вперше. Прозору і чарівну. Вперше... Коли ж було оте "вперше"?
Вона розвернулася до нього й відповіла, що й сама уже не пам'ятає їхню першу зустріч. Вони вміли читати думки одне одного. Часто розмовляли, навіть якщо знаходились на неймовірно далекій відстані. Хоча відстань поміж ними ніколи не мала суттєвого значення: час і простір розмивалися у потоці ріки, яка текла перед їхніми очима, грала хвилями, дзюркотіла, перегукувалася нотами різних тональностей, розливалася барвами.
"Все ж, здається, я пригадую час, коли отак почула твій голос, — промовила вона, — це були дивні звуки, спочатку тонкі й легкі, як повітря, а далі такі голосисті, як біг оцих хвиль. Ті звуки линули з невідомости і я сама уже тягнулася до них, бо відчувала, що мушу їх зрозуміти. Тоді вони ставали яснішими й чіткішими, сплітались у вінок, і вже чутно було інтервали, а згодом — цілі гармонії, котрі перетворювались у слова. Це було таке блаженство! — усміхнулася. — Відтоді я знала, що завжди буду вирізняти музику твого голосу, бо вона співзвучна моїм вібраціям".
"Тому так легко подала мені руку?", — питав і одночасно відповідав він.
"Так, — погодилась вона. — Це була реакція на звук твого голосу...".
"Слова пам'ятаєш?".
"Ми йдемо цією дорогою разом".
1
Високий чоловік у білому вбранні прямував до храму. Він завжди ходив пішки, бо ця дорога поміж густих олеандрів, котрі захлиналися цвітом, додавала сил і натхнення. Позаду нього йшли два раби, несучи в руках глиняні таблички і прилади. Завжди брав додому все, що використовував у своїй роботі. Інколи у прохолоді ночі сідав на просторій терасі свого будинку й дивився в небо. Грало небо! Як воно завжди грало! Навіть тоді, коли нічне світило заливало тьмяним сяйвом найсміливіший блиск найвідважнішої й найпрекраснішої із зірок: Інанни. Щоночі, щомиті те небо мало свої звуки й неповторні мелодії. Він любив слухати його, а розшифровуючи пізніше ноти, й читати їхні оповідки.
Минулої ночі не спав, бо чекала на нього велика подія: затемнення Місяця. Перепочив аж під ранок і ось тепер, коли Сонце палахкотіло на вершині неба, крокував із розрахунками до храму.
Цієї пори небагато люду снувало вулицями, тому впало в очі стовпище народу у віддаленому від дороги пальмовому гайку. Вони розглядали щось під однією з пальм. Хтось навіть нагнувся до того чогось, але воно з неймовірною швидкістю й відвагою кинулося на сміливця.
Чоловік звернув з дороги, вирішивши підійти ближче. Забачивши бритоголового жерця, натовп розступився, даючи йому дорогу. Той пройшов і
побачив під деревом замурзану, обірвану й перелякану істоту. Важко дихаючи й час від часу вишкірюючи зуби, вона зиркала на всіх довкола. Великими зеленими очиськами розкидала різкі стріли у простір, даючи зрозуміти, що боляче вжалить того, хто насмілиться торкнутися її. Це було дівча років десятьох чи трохи старше. Люди з натовпу запитували, звідки могло з'явитися оце дивне й дике створіння у місті, мабуть, забрело звідкись уночі, лякаючись затемнення й шукаючи прихистку. А тепер, удень, зрозуміло, що це середовище для неї небезпечніше, аніж оте, що лякало темрявою і звичайним природним явищем.
— Воно може бути хворим і небезпечним, — сказав хтось із натовпу.
— Варто якось вивести її з міста або, в крайньому разі знищити, — сказав інший.
— Це людина. Така, як і ви, — подав голос учений чоловік. — Я потурбуюся про неї.
Хтось пхикнув у натовпі, інший радив викликати спочатку гарнізон озброєних вояків, а тоді вже турбуватися дикунами.
Жрець, не звертаючи уваги на репліки, наблизився до дівчати. Своїми великими очиськами вона пильно оглядала його й не відомо було, чи вона готувалась кинутися, щоб захистити себе, а чи якось зрозуміла його добрі наміри.
Він упевнено простягнув руку.
— Підведися. Я допоможу тобі й не завдам шкоди.
Дівча продовжувало важко дихати й уважно споглядати чоловіка, але в погляді тому помалу зароджувалась надія і ще щось, добре йому знайоме.
Ще якусь хвилю стріляла очима то на відкриту гладку долоню з довгими тонкими пальцями, то на гладке, добре виголене, обличчя. Але дихання її затихало.
— Ти ж знаєш, що не заподію тобі зла.
Поглядом застиг на її глибоких зіницях. Тонка, нікому не видима нить почала випливати з темних озер і несміливо, невпевнено рухатись до його очей. Тієї миті, коли тремтлива хвиля теплом торкнулася його, вона простягнула руку.
Натовп знову мовчки розступився і вони попрямували до дороги.
Ступили ногами на широкі й теплі кам'яні плити, зупинились. Від дівчати смерділо і його вірні слуги з неприхованою огидою вертіли носами. До обсерваторії йти не було сенсу: є речі важливіші. Розрахунки й уточнення завжди можуть зачекати, бо числа незмінні в плині часу. Числа завжди вірні, завжди готові служити. А людська довіра — це завжди щось таке, що накладає відповідальність. Людська довіра не може чекати. Зрештою, він сам подав їй руку. А вона, на диво, не пручалася. Знав, коли простягав руку, що не кинеться на нього. Звідки він це знав? Уже понад сорок років живе на світі, вивчив багато наук, сам створює науку, за його кресленнями будують храми, він читає найзаповітніші і наймудріші оповідки неба, вміє пояснити багато явищ. А ось пояснити, звідки знає інколи те, що не має ніяких пояснень, ані формул, ані розрахунків, ні креслень та символів, не знає. То що ж він тоді знає?
Знає, що має повертатися додому й дати раду оцьому створінню, котре тепер саме одчайдушно вчепилося в його руку. Так цупко тримаються за пальці маленькі пташки, яких годує з рук.
Глянув униз: волосся дівчати мало сіро-буре забарвлення і скидалося на розбите й покинуте гніздо якогось великого птаха. Підвела голову, відчуваючи його погляд, і їхні очі знову зустрілися. Усміхнувся.
— Підемо до мого дому, там нагодую тебе, а потім вирішимо, що робити. Ти, мабуть, не на жарт голодна?
Дівчинка швидко та дрібно замахала головою, не змінюючи виразу обличчя. Отже, все-таки розуміє його.
Невдовзі зайшли в будинок, і він наказав служницям нагодувати дівча. Брудну і смердючу, її не наважувалися садити за стіл, тому провели у внутрішній дворик і посадили на циновку. Принесли ячмінні паляниці, молоко й сир. Дівча накинулось на їжу так, наче не мало й крихти в роті багато днів. Чоловік мовчки спостерігав за нею.
— Як ти потрапила до міста? — спитав, як тільки вона допила молоко і смачно потягнула рукавом по губах.
— Через головні ворота, — відповіла.
— Але ж вони зачиняються на ніч...
— Не зачиняються зате вдень. Я пройшла разом із вівцями...
— Де твої батьки?
— Не знаю. Я росла з бабцею, але вона померла.
— Ось воно що... І що ти шукала в місті?
— Їжі, — врізала по ньому зеленуватими променями.
— Що ж, тепер ти сита і можеш йти. Мій слуга проведе тебе в належне й безпечне місце.
Махнув рукою служці, той став в очікуванні позаду дівчати. Вона невпевнено підвелася й пішла слідом за слугою. У високому отворі дверей ще раз озирнулася.
Чоловік повернувся до своєї спочивальні. До храму сьогодні не піде, зі своїми нічними спостереженнями почне розбиратися вдома. Гукнув свого писаря і взявся до роботи. Помежи розрахунками перед очима поставали її очі, блищали тим магічним сяйвом, що й місяць уночі перед затемненням. Такі неймовірно великі очі мала одна богиня, покровителька їхнього міста. Чому він відпустив її? Але ж дав слово.
Насувався вечір, пора було прийняти трапезу і піти сьогодні на спочинок раніше. Завтра його чекають у храмі. Відпустив писаря й зійшов на перший поверх, де знаходилася простора світлиця, кухня та їдальня. Служниці забігали туди-сюди, зносячи до столу пшеничні паляниці, пшоняну кашу в горщику, червоне виноградне вино і кілька грушок. Жрець вечеряв скромно, зате дбав про багатий сніданок.
Після вечері відвідав кімнату з вівтарем, приніс свої славлення богам. Повернув у внутрішній дворик вклонитися могилам. Місяць палахкотів, заливаючи простір тьмяним сяйвом. Довго тримав голову задертою до неба, дякуючи подумки за всі ті відомості, що зміг роздобути сьогодні. Числа вміли розповідати багато, а може, не лише багато, а й усе. Усе, що є на цьому, земному, світі та світі небесному, тримали закарбованим у своїх позначках. І коли людина починала складати їх докупи — вони відкривалися.
Кущі тамариску уздовж стіни ніжно виблискували, ніби хтось притрусив їх срібним пилом, змішаним із ледь помітною рожевою фарбою. Замилувався. Перед очима з'явилася постать його дружини, яка з такою любов'ю висаджувала уздовж стін оці священні рослини. Для оберега, казала. Тепер і вона поміж них...
Розвернувся й направився всередину дому, та зненацька до його вух долетіло тихе шарудіння з протилежного кутка двору. Озирнувся різко й побачив, що віття одного з кущів ледь похитнулося. Сьогодні безвітряно, подумав, і що за звірина та й як влізла до його двору? Гукнув свого вірного раба. Той постав перед ним зі смолоскипом у руках.
— Освітлення нам не потрібне, але може згодитися вогонь, — сказав і кивнув рукою в напрямку кутка. Зупинились неподалік. Шкірою відчував живу істоту, здається, навіть чув її збуджене дихання. Знову не міг пояснити чому, але знав, хто це.
— І що ти там шукаєш?
Мовчання.
— Довго збираєшся там сидіти? Я можу й зачекати. Але раз уже тут, то навіщо гаяти час? Все одно тебе витягнуть.
Віття кущів знову зарухалося, зашаруділо і звідти показалася уже знайома голова зі скуйовдженим волоссям. Дівча стало перед ними, похнюпившись.
— Чому ти тут?
— Я... вирішила, — несміливо пролепетала.
Жрець аж напнувся від несподіваної відповіді. Чогось подібного не чекав від цієї дикунки.
— Що ти вирішила? — іронічно спитав.
— Ви ж сказали, що нагодуєте мене і я вирішу...
— А, он воно що... Ти вирішила залишитись тут. Але я не даю прихистку безпритульним. Це зробить храм. Можеш не боятися тутешніх людей, вони цікаві, та не заподіють тобі зла. Навпаки, ти потрапиш у храм, де будеш почуватися дуже добре.
— Я не хочу до храму...
Ще одна несподіванка.
— А це чому? — уже сміявся жрець.
— Там мене змусять злягатися з чоловіками.
Жрець усе більше дивувався таким відповідям, але це вже його забавляло.
— То є священний шлюб! — мовив ніби грізно.
— Я не хочу шлюбів...
— Хмм...