Вступ
Дуже хочеться романа написати. Давай спробуємо.
І
Чудового червневого ранку на одній із затишних улиць тихого приморського міста, улиць, залитих п'янкими пахощами квітучої білої акації, біля брами невеличкого білого будинку, стояв у задумливій позі середніх літ мужчина і пильно дивився вдалечінь.
Чоловіче лице його мало правильні риси і не палахкотіло ніякою енергією, рудувате волосся його не могло спадати на його високе, круте чоло, бо волосся його було і рудувате і рідкувате. Прямий, нещодавно висяканий, його ніс нікого не вражав своїми ніздрями, бо ніздрів було тільки дві, і то були звичайні собі ніздрі, що і не роздувались, і не западали.
Тільки губи його, не зовсім товсті, і не так щоб уже дуже й тонкі, вражали кожного, хто кидав погляд на нашого героя, бо одна губа була верхня, а друга губа була нижня.
Біля нього стояла чарівна дівчинка, років семивосьми, чудесне білокучеряве дитя, голубооке й ніжне. Такими бувають ангели, доки вони не злітають на землю в район атлантичної хартії.
Дівчинка повними любові очима дивилася на мужчину й ніби запитливо чогось чекала.
Нарешті вона сказала:
— Тат! Чи скоро вже? Мем так хвилюється! Мужчина погладив чарівну дівчинку по білокучерявій її голівці, і відповів з такою глибокою ніжністю, що зразу було видно, що за цю чарівну дівчинку він ні одного пенса аліментів не платив.
— Дитя моє! — промовив він. — Скажи нашій любій Мем, що як тільки кеб під'їде, ми зараз же виїдемо! Проси нашу дорогу Мем не хвилюватися й не крутити мені шариків!
Дівчинка з глибокою відданістю подивилася на Тат'а:
— Єс, Тат! Я скажу Мем, щоб не крутила вам шариків!
— Іди, дитя моє! — сказав мужчина, продовжуючи дивитись в далечінь вулиці, напоєну п'янкими пахощами квітучої білої акації.
— Гмгм! — прогумкав Тат.
І не встиг він прогумкати, як ізза рогу вискочив кеб, запряжений парою непаристих і нерисистих коней.
Коні мчали малокровним галопом, а на козлах стояв немолодий уже тубілець, держачи в лівій руці віжки, а правою "поливаючи" вільним кінцем віжок пару непаристих і нерисистих коней, які, як потім виявилося, були обидва жіночої статі, і, коли вірити енергійним вигукам немолодого вже тубільця, одну з них звали Душа, а другу Мать.
Проти будинку, де стояв у задумливій позі середніх літ мужчина, після енергійного наказу тубільця на козлах:
— ТррррІ Душа й Мать! Трррр! Кеб став.
З двору вийшла Мем, ведучи за руку ніжноголубооке й білокучеряве чарівне дитя, а за ними гарновида покоївка, прописана як племінниця, міс Пріська, з кошиком, повним тарані, свіжих огірків, паляниці, варених яєць, пшеничної віскі, полуниць і тому подібних пудингів.
- Остап Вишня — Сом
- Остап Вишня — У ніч під новий рік
- Остап Вишня — Вишневи усмішки реконструктивні
- Ще 107 творів →
Тат, Мем і чарівне дитя поїхали в гідроорнітологічну подоріж на Обіточенську косу, що врізається в Азовське море біля міста Ногайського.
Світило сонце… Плескалось море…
Минали години й дні 1926 року нашої ери…
ІІ
В цім розділі Таткові слід би було помріяти про Ногайські степи, про ногайців, про місто Ногайське, взагалі вдатися в старовинну історію, або в історичну старовину, але Тат'ові якраз схотілося їсти, через те він попрохав зупинити кеба, виліз із нього із своїми супутниками, — разіслав на травиці над морем пледрядно.
А після трапези почали купатися, так що екскурси в далеку старовину довелось облишити…
Поїхали далі.
Так ото, купаючись та закусюючи, чи закусюючи та купаючись, і доїхали наші подорожники аж до міста Ногайського, звідки, як уже було сказано, врізається Обіточенська коса в Азовське море.
Тут Тат'ові слід би було помріяти про те, що таке Обіточенська коса, звідки вона взялася, її географічне і всякі інші положення, її економічне і всякі інші значення.
Але Тат'а з Мем і з донькою покликали вечеряти хазяї, де вони зупинилися, і мріяти було йому ніколи. Після вечері полягали спати…
III
На ранок Тат, Мем і чарівна дівчинка поїхали на Обіточенську косу.
Там вони прибилися до рибальського куреня, познайомилися з симпатичними рибалками, з їхнім життям і роботою.
Про рибальське життя на Обіточенській косі чимало можна б було цікавого занотувати, та Тат'ові не було коли це робити, бо він або юшку їв, або купався в нечисленних лагунах і затоках, рибалив з рибалками помагаючи їм витягати сіті, вечорами стріляв бакланів, розшукував чайчині гнізда і т. ін.
Мем увесь час пляжилася й купалася, а чарівне дитя купалося, пляжилося й ловило метелики.
І Мем, і чарівне дитя у вільний од пляжу час, їли юшку, їли рибу, їли яєчню і інші подібні пудинги, та так їли, що викликали у рибалок неабияке здивовання:
— Дивись! Вроді як дома, а їсть, як за себе кидає! І дитьонок теж!
Після вечері завжди довго точилися дискусії на тему: "Що краще, чи Обіточенська коса, чи обіточенська юшка?"
Перевага була завжди на боці обіточенської юшки.
Після юшки лягали спати: Мем і чарівна дівчинка в курені, а Тат з рибалками біля куреня, на запашному сіні.
І кожної ночі над ногайським степом, над Обіточенською косою, над Азовським морем аж до ранкової зорі не гасли зорі.
IV
Одної ночі, коли все населення рибальського куреня, перетравлюючи юшку, дихало спокійно й рівномірно, — над Обіточенською косою, над її лагунами й затоками залунав дзвінко — страшний, заливчастий регіт:
— Хахахаха! Хахахаха!
Мем і чарізна дівчинка вискочили з куреня, припали, тремтячи до Тат'а:
— Чув?
— Що? — спросоння промимрив Тат.
— Дикий регіт чув?
— Ніякого реготу я не чув! То вам з юшки! — одказав Тат.
Аж тут знову заливчастодике:
— Хахахаха! Хахахаха!
Тат, бувши людиною антирелігійною і абсолютно без ніяких забобонів, перехрестився:
— Свят! Свят! Свят! А воно знову:
— Хахахаха!
Мем і чарівна дівчинка тремтіли.
Тат не тремтів, бо з дитинства був людиною небоязкою й хороброю, чому доказом в надзвичайних випадках були його зуби: вони мужньо цокотіли…
Тат миттю перекотився до найближчого рибалки, сіпнув його за смокінг і спокійно процокотів:
— Сер Данило! Сатана! Регоче!
Сер Данило лупнув очима й промовив:
— Га?!
— Регоче! Отак: "Хахахаха!" Сатана!
Сер Данило почухав те місце, що свербіло, ліг на другий бік, натяг дужче капелюху, засунув ліву ногу глибше в сіно і позіхнув:
— Чачачайка! Чайкареготун! І заснув.
Тат пояснив Мем і чарівній дівчинці, в чім справа, і всі заснули тихим сном, не вважаючи на те, що колинеколи над лагунами й затоками лунало дзвінкотаємниче:
— Хахахаха!
V
Так і жили Тат, Мем і чарівна дівчинка в рибальському курені над затоками й лагунами Обіточенської коси. Одного чудового ранку…
Треба вам знати, що там усе чудове: і небо, і вода, і лагуни, і затоки, і ранки, і вечори, і сонце, і риба, і юшка.
Отже, хай вас не ірітує те, що часто в нашім романі траплятимуться слова: чудовий, чудова, чудове…
Так от, значить:
Одного чудового ранку, коли на чудовому синьому небі з'явилося чудове золоте сонце, Тат, Мем і чарівна дівчинка сіли на чудового човна і попливли чудовими затоками вздовж чудової Обіточенської коси.
Повітря було чудовоп'янке, вода була чудовопрозора, а бризки з весел, падаючи в чудову воду, нагадували чудовосліпучі діаманти.
Тат орудував веслами, чарівна дівчинка, схилившись із човна, опускала в воду ручку і, заливаючись срібномалиновим сміхом, хлюпалася водичкою, а Мем, вдивляючись примруженими очима у блакитну далечінь, наспівувала чудовим голосом чудової пісеньки з якоїсь чудової італійської опери:
Ти ж мене, я ж тебе підманула, Ти ж мене, я ж тебе підвела, Ти ж мені, я ж тобі, молодому Прочуханки дала…
І в оцей саме момент чарівна дівчинка скрикнула:
— Тат! Мем! Гусятка! Аж двоє!
Справді, ліворуч од човна, в лагуні плавала пара буруватосіруватих пухнатих пташок, дуже подібних на малих гусенят, тільки дзьобики в них були не лопаточкою, а гостренькі.
— Упіймать! — лягла в лівому кутку лагуни Тат'ова резолюція.
Човен миттю завернув у лагуну. Тат, кинувши весла, махонули через борт і, не розрахувавши ні глибини, ні своїх можливостів щодо плавби, зразу ж пішли сокирою на дно.
Виприснувши на сонце, вони тільки встигли вимовити:
— Фррр! Рят!
І знову пішли вглиб.
Удруге вони викинули на поверхню вже тільки праву руку, але здогадлива Мем сунула їм у руку весло, вони вхопилися, вистромили з води голову й підтяглися до човна, видерлися за допомогою Мем у човен і сказали:
— Фррр!
І почали вдавати з себе факіра, що випиває в цирку одинадцять цеберок води, а потім фонтани пускає. Вифонтанившись, Тат промовили:
— Треба обережніше! Утоплена людина навряд чи зможе впіймати оті гусенята! Давай нагонити їх на мілину!
Коли Тат, Мем і чарівна дівчинка і веслами, і колективною кишою (а, кишакиша!) нагнали ті гусенятка на мілину, Тат знову вискочив із човна і почав їх ловити, вистрибуючи з ковбань, як Сірко з дерті.
Нарешті одно гусеня викинуло з себе щось біле й крикнуло:
— Киги!
— Здаюсь! — мовляв. За ним і друге…
Гусенята урочисто, під буряні аплодисменти чарівної дівчинки, було посаджено в човна, і Тат, витираючи піт і тяжко дихаючи, скомандував:
— Підганяй до берега! Полежимо!
Полежали, одсапались і повезли гусята до куреня. З ранкової тоні вже повернулись й рибалки і варили чудову юшку.
— Що воно за пташенята? — запитав Тат у сера Давида. Сер Давид довго дивився на пташенят, довго думав і нарешті пояснив:
— Це не йначе, як якасьто птиця! Я їх тут усіх знаю!
— А що вони їдять?
Сер Давид дивився на пташенят ще довше, ще довше думав і нарешті пояснив:
— Годуються! Я їхні звички всі тут знаю!
Чарівна дівчинка, граючись із пташенятами, взяла бичкарибку за хвостика й дратує ним гусятко. А воно як підстрибне та:
— Хоп!
І проковтнуло бичка.
Так і було виявлено, що саме їдять ці любі, пухнатенькі пташеняточка.
Виявлено заразом і друге, а саме: ці любі, пухнатенькі пташеняточка можуть проковтнути кожне штук по п'ятнадцять бичків на снідання, а, приміром, за годину ще п'ятнадцять і т. д., тоді як Тат'ові досить було десятка бичків, щоб бути не голодному аж до обіду.
А воно знаєте: "Як гукнеш, так і одгукується".
Пташенятка "гукали" неймовірною кількістю бичків, а одгукувались ще більшою кількістю, але вже не бичків.
У всякому разі, доки гусенят було довезено з обіточенської коси до приморського міста, — вони поїли дві величезних банки бичків, а від одгукування на тачанці не було де всім, — і Тат'ові, і Мем, і чарівній дівчинці, і тубільцеві сидіти…
Тубілець, цьвохкаючи батогом, скептично кидав:
— Ну, пташки!? З парою телиць було б легше! І не поздихають!
Усі мовчали, знаючи, що не кому іншому, а тубільцеві доведеться мити тачанку.
— І куди ви їх везете? — суворо запитував тубілець.
— В Зоопарк! Дуже дорогі й дуже рідкісні пташки!
— Видатьвидать! — рипів тубілець. — Рідкостні! Ріденьким тачанку зничтожили!
А чудове сонце привітно світить, а чудове море в березі хлюпочеться і співає пісні колискової… Дрімається.
VI
Тат, Мем і чарівна дівчинка повернулись з гідроорнітологічної подорожі, що так щасливо закінчилася надбанням двох невідомого гатунку пташок, які в родинному оточенні звалися гусятками.
Гусятка призвичаїлися, були дуже милі, сильно дуже кигикали, якщо Тат запізнювався з моря з бичками, а Тат тільки те й робив, що сидів з вудкою на морі, тягав бички й носив для милих гусяток, у яких апетит збільшувався разом із їхнім зростом у геометричній прогресії.
У хлів, де жили милі гусятка, можна було ввійти тільки в противогазі, бо чудесні пташки пахкотіли і не резедою, і не жасміном, і не фіялкою, — а якимись такими пахощами слонячого кладовища в Індії, помноженими на запахи буряного смерчу, що промчався по полях зрошення якогось величезного міста.
Герць пташиних пахощів із запахом білої акації кінчився ганебним і поспішним відступом акації аж за чотири квартали, — а в котеджі Тат'а, Мем, чарівної дівчинки й місцевих пожильців пташина еманація панувала безроздільно й міцно.
— Що робити? — гвіздком сиділо в Тат'овій голові, бо все населення, що оточувало його котедж, не говорило, а сичало.
Тат ударив телеграму в столицю професоровіорнітологові А., відомому вченому, що завідував науковою частиною зоологічного саду:
— "Упіймав двох невідомих птахів Обіточеській косі тчк Що робити тчк Задихаємось тчк".
Через три дні надійшла відповідь:
— "Всяку ціну збережи зпт привези столичний зоосад тчк Зарані імені наукової частини Зоосаду сердечно дякую тчк Вважай задихаєтесь користь орнітології тчк Професорорнітолог А".
— Бачиш, — сказав Тат похмурій Мем, — задихаємось, виходить, ми не задарма, а на користь орнітології.