Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва.
Пролог
Я часто бачу один і той самий сон: мене проти волі заводять на корабель, ведуть до каюти й залишають саму. Сідаючи у велике крісло, я намагаюсь заспокоїтися, але навіть браслет з бісеру — подарунок матері, який я перебирала пальцями у важкі моменти життя, не рятує. Я ще сильніше хвилююся і попри те, що ми досі в порту, мене вже хитає, ніби у відкритому морі. Нудить. Перед очима все пливе. Визираю через крихітне віконце і розумію: ми все ж відчалили.
Стоячи у застиглому стані, бачу, як мій рідний берег поволі віддаляється. Зникають сади, в яких я гуляла з раннього дитинства, вілли, де ми з сім'єю гостювали, й порт з кораблями, названими на мою честь.
Ось і усе. Кінець. Чується прощальний крик мартинів. Мій рідний Аквамарин залишився там… У сизому тумані, у минулому. Назавжди.
Розділ 1
З початку листопада погода в домінії Гласієм, найхолоднішій частині королівства Еніфія, різко змінювалась: якщо в кінці жовтня сніг випадав не кожен день і зазвичай сипав неспішно, скоріше припорошуючи усе навколо, то вже у перших числах останнього місяця осені вирували такі люті хурделиці, що за ніч сад перетворювався на білу хмару, з якої стирчали гілки й крони дерев, а кущі та лави ледь виднілися з-під снігу.
Після пробудження я, як завжди, вийшла на балкон, щоб крізь скло, розписане мереживом з інею, помилуватися красою саду. Мені відкрився знайомий вид, який завжди покращував настрій. За ніч сніг, ніби пух, обліпив густі ялинові гілки. Їхній колір завжди здавався мені не просто зеленим, а сплавом бірюзового та малахітового. Серед сліпучої білизни свіжого снігу вабили око червоні ягоди гостролисту та калини, покриті діамантовим пилом, що виблискував та переливався на сонці не гірше за мої прикраси. Стрункі ряди кипарисів нагадували засніжені гори, а кульки самшиту вздовж алеї — посипані цукровою пудрою пончики.
Вдоволено всміхаючись, я покинула балкон і перейшла до рутини: побувала у купальні, поснідала, годинку почитала. Відклавши роман, дістала із шухляди бісер та нитки, щоб почати плести нову прикрасу. Це мало бути широке кольє, яке б закривало декольте і завдяки витонченому візерунку створювало ефект вуалі. Бісер я любила з раннього дитинства, і коли підросла, мама подарувала мені велику коробку з чарівними скляними кульками двадцяти відтінків. Вона привезла їх із домінії Скла, де виготовляли усі наявні вироби зі скла й прозорого каміння, а також кришталь і дзеркала. Виплітаючи свої перші браслети, я й уявити не могла, що саме бісер стане тією павутинкою, яка триматиме мене за минуле.
У вікно гучно застукали сніжинки. Я підвела очі й задивилась, як вони відбиваються від скла і лягають рівним шаром на зовнішнє підвіконня. Вкотре зринули спогади про мій перший приїзд сюди: юна фейка, втомлена пошуком кращої долі, нарешті виборола її та переступила поріг цього палацу в надії віднайти в ньому щастя — на неї чекав шлюб із вродливим аристократом, якого вона до цього бачила лише один раз. Це було вісімдесят років тому, але дорога до позолочених дверей повз гостролисти з червоними ягідками, засипані снігом, закарбувалися в пам'яті назавжди.
Палац із першого погляду вразив своєю пишністю. Окрім фасаду з елегантними колонами й ліпниною, він мав велетенський каскад із мармурових сходів неймовірної краси, а по всій території двору, серед пишного вічнозеленого саду, стояли скульптури, що нагадували гостей в очікуванні балу.
Я мимоволі опустила очі на портрет на столі. У срібній рамці, поцяткованій перлами й квітами із самоцвітів, ця картина повсякчас нагадувала про найщасливіші роки мого життя з коханим чоловіком, який загинув у поєдинку десять років тому. Для аристократа виступи на арені вважалися благородною справою, а перемога завжди означала зміцнення авторитету серед знаті. Я відмовляла його від участі, та й він сам передчував лихе, але пішов, бо звик приймати виклики без страху й сумнівів. Меч його супротивника пройшов крізь груди й, разом з оваціями глядачів, забрав життя мого Велтара.
Хоча час відчутно притупив біль, портрет досі залишався на столі. Вісімдесят років шлюбу — мало за фейськими мірками, однак для мене вони відчувались як кілька століть, хоч і промайнули швидше за мить.
Одружувалась я не кохаючи. Обрала його, щоб урятувати себе і стерти клеймо вигнаниці, якої всі цуралися. Проте дуже швидко відчула те, про що шепочуться юні фейки, заглядаючись на верховних правителів та герцогів. Відколи зрозуміла, що маю почуття до чоловіка, кожен мій день з ним відчувався святом — насиченим, яскравим, повним приємних несподіванок. Чуйний, уважний, завжди усміхнений і лагідний, але водночас із твердим характером та амбіціями, Велтар заповнив собою мій час та простір, і я почувалась щасливою, як ніколи.
Його поважали, з ним рахувались, і я, завдяки йому, поступово увійшла до світського кола домінії Гласієм. Мене приймали з обережністю. Ще б пак! Мій батько Варакс разом зі своїм рідним братом та ще одним союзником почав Велику війну проти верховних правителів Лісітеї. Вони програли її. Саме це йому й не могла пробачити знать. Точніше мені. Хоч я й не була причетна безпосередньо, однак донька того, хто зазнав поразки й чию домінію закрили магією, щоб покарати, стала тою, з якою не хотіли мати справ.
З Велтаром ми подорожували Еніфією та іншими королівствами, бували на полюванні, де він показував, як приручити сокола, й одного разу подарував мені яструбицю, яку я назвала Луррою, давши їй частину свого імені, бо швидко відчула з нею особливий зв'язок. Цього птаха важко приручити — він відчуває чужий страх і ніколи не підкориться тому, хто хоча б трохи боїться. Я ж звикла не боятись нікого й нічого, хай то буде монстр чи підступна особа, яких траплялось чимало. Причому останніх набагато більше, ніж перших.
Чоловіка захоплювала моя безстрашність. Подарувавши яструбицю, він із захватом спостерігав за притравкою і щоразу хвалив так, наче у мене з руки їв дракон, а не птах. Я обожнювала Лурру і кожен раз, тренуючи її, милувалася, ніби бачила вперше, настільки величною була її гордовита досконала краса. Велтар вважав, що ми з нею схожі: обидві хижі, горді, самодостатні, але водночас вірні, прив'язані до того, хто дійсно нас любить. Я згадувала його слова повсякчас, виходячи з яструбицею в двір або у поле, де вона особливо любила бувати.
Моє плетіння з бісеру теж захоплювало чоловіка. Усе, що бачила навколо, я намагалася відтворити із кришталевих намистин. І щоразу чула щирі слова захвату. Справжнього, непідробного. Я вдягала ці прикраси на бали й часто отримувала компліменти, але лише в очах Велтара бачила щирість. За роки шлюбу я сплела найкращі прикраси у моєму житті. Відколи чоловіка не стало, тільки плела і розплітала, бо мені нічого не подобалося.
У двері постукали. Почувши мій дозвіл увійти, служниця повідомила про візит гості, чим здивувала, бо я сьогодні не планувала світських прийомів — утомилася від тупості й обмеженості аристократок. Хоч як старанно не обирай оточення, все одно чіплялися всі підряд, щоб зайвий раз побувати в моєму палаці, який на всю домінію славився своєю пишністю. Ще їх манила оранжерея.
Я й не проти показати, якби ці гості розповідали щось цікаве. Але ж з їхніх пащек вилітало стільки нісенітниць, що голова пухла швидше за тісто на пиріг. Якось я не витримала і заткнула трьох фейок корками від пляшок. Довго тоді про мене говорили у світських колах! Навіть якийсь час не запрошували на раути. "Велика" втрата, що й казати. Якби я переймалася думкою кожного, досі б жила на самоті у Вейрерії.
— Привіт, люба, — пролунав веселий голос моєї подруги Керіс. — Як у тебе справи?
Коли я одружилася, вона теж переїхала до Еніфії та оселилася в палаці у місті Акуллор, столиці домінії Гласієм. Я ж жила далеченько від нього, проте поруч шумів ліс чарівної краси, який подобався мені більше, ніж метушливі містяни. Але хіба для заможних фейрі існує відстань, коли є швидкі карети та еліксири для переміщення у просторі?
Візит Керіс миттю покращив мій настрій, ностальгія розсіялася.
— Привіт, Керіс, — усміхнулась у відповідь я і запросила на софу. — Усе добре. Принеси нам чаю, — наказала я служниці, яка мовчки кивнула і зникла в коридорі.
— Новини є? — обережно запитала подруга. — Щодо того ж питання.
Я зітхнула:
— Зі мною Моракс бачитися не хоче.
Фейка співчутливо погладила мою руку, її чарівні зелені очі дивились зі щирим жалем:
— Мені дійсно прикро. Але знаю, ти не облишиш це просто так.
— Звісно, ні. Зроблю все, аби поговорити з ним.
Я замовкла, бо не знала, що саме сказати ще: плану не було, я тикалася як сліпе кошеня та, крім впертості, не мала нічогісінько.
— А у мене є хороша новина: ми з Алерайо через кілька місяців одружимося, — обличчя Керіс засяяло. — Уже обговорювали, кого запросимо на весілля.
— Дійсно, хороша новина, — всміхнулась я і, зрозумівши, що слова прозвучали нещиро, одразу ж додала: — Ти знаєш мою думку. Люблю тебе страшенно і бажаю найкращого. Тому не припиню повторювати: не поспішай зі шлюбом.
— Ми вже два роки у стосунках, — заперечила вона. — Я справді кохаю його, і це взаємно. Так, у нього є темна сторона, але в кого її немає?
Насправді настільки темну, як в Алерайо, ще треба було пошукати. Син фейки, яка походила з нижчої знаті, та заможного впливового маркіза, наречений Керіс мав лиху славу: його боялися і зайвий раз не сперечалися навіть під час світської бесіди. Злопам'ятний, підступний та з гнучким розумом маркіз мав у своїх руках багато влади й впливу. Усюди снували його нишпорки та головорізи. Ніхто не наважувався говорити цього вголос, але я точно знала: ті, хто переходили дорогу Алерайо і його сім'ї, або загадково зникали, або втрачали все. Подейкували, що навіть сам верховний правитель Гласієму дружив з Алерайо. Усі двері домінії були відкриті для маркіза. Він, здавалося, міг купити кожного. А кого не вдавалося, того брав хитрістю.