Джури і Кудлатик (уривок)

Цап відбувайло

Барвінок був страшенно знічений. Я теж почувався не набагато краще.

Ми з Барвінком — козацькі вовки. Наші ноги можуть наздогнати будь-якого звіра, а ікла — розтрощити будь-яку кістку. Нам під силу без передиху доставити важливе повідомлення від моря аж до самого Переяслава чи навіть до Києва, відчувати татарів на відстані кількох польотів стріли або непоміченими розгулювати поміж шатрами їхніх аулів.

І ось тепер дожилися до того, що соромно козакам в очі глянути.

Ну, посудіть самі: ще навесні ми з Барвінком та іншими козацькими вовками тільки те й робили, що снували степом та виявляли сліди збройних татарських ватаг — чамбулів, які чатували на козаків ледь не в кожній улоговині чи переліску. А щойно знаходили — негайно давали знати Швайці чи Грицикові. І тоді стріли зі свистом прошивали сухе повітря, а степ аж дзвенів від ударів мерехтливих шабель. Щедро лилася кров, і степові хижаки сповзалися, збігалися, зліталися на безперервні учти.

Та після того, як кілька тижнів тому наші козаки здобули Очаків, а заодно дали добрячого прочухана і туркам у їхньому Синопі, все змінилося. Татарів наче трясця вхопила. Ми, вовчики діда Кудьми, скрадалися попереду козацького війська, відбігали від нього далеко вбік, винюшкували ледь не кожну западинку — проте ними й близько не пахло. Хіба що сліди дводенної давнини свідчили, що татари тут таки водилися і їх було чимало. Та, схоже, вони якимось чином довідувалися про наближення козацького війська і тікали світ за очі.

— Ну й життя пішло, — скаржився черкаський сотник Колотнеча, роздивляючись неясні вже сліди татарських коней. — Навіть почубитися ні з ким. Може, вовчики, ви все ж таки знайдете нам бодай хирлявенького татарчика?

Замість відповіді Барвінок і я лишень винувато крутили хвостами. Ну що ми могли вдіяти?

Вже другий тиждень неспішно підіймалася вгору по Дніпру нескінченна козацька валка. Над нею нависали хмари важкої куряви. Її здіймали не так козацькі вози, як незліченні табуни коней, череди корів та отари овець. Свого часу їх забрали татарські нападники, і тепер вони поверталися в рідні краї. Князь Глинський наказав гнати їх попаски. Я саме пробігав повз нього, коли він казав Колотнечі:

— Треба, щоб за Тясмин чи Сулу повернулася вгодована худоба, а не якісь кістяки.

— Та звісно, князю, так і буде, — пообіцяв той.

А ще з нами було чимало поранених козаків. Вони лежали на возах, щедро устелених сіном. Вози ті час від часу гуцикали на вибоїнах, поранені морщилися від болю, а іноді й стогнали здушеними голосами. І саме через них військо часто зупинялося то в затишній улоговині, то під лісом чи біля пологого спуску до Дніпра. І тоді здорові козаки перестеляли траву чи змивали водою куряву з облич своїх безпомічних побратимів. А під вечір до неба здіймалося безліч вогнищ, над якими булькотіли величезні казани. І тоді навіть ми з Барвінком не витримували і трималися якомога ближче до них.

Одним із поранених був Санько. Він провіщав майбутнє, однак, на диво, саме йому не пощастило на рівному місці. Це трапилося за чотири доби після того, як козаки вирушили з переможеного Очакова. Ми з Барвінком винюшили тоді в одному переліску зо дві сотні ще неляканих татарів. Вони тихцем скрадалися за нами в надії поживитися бодай якоюсь гарбою з козацької валки. Цю новину ми передали Швайці, що їхав із сотнею воронівців. Козаки непомітно обійшли татарів і вдарили їм у спину так, що від тих лиш пір'я полетіло. Все ж кількаро з них, відстрілюючись через плече, вирвалися у степ. На жаль, одна зі стріл вп'ялася Санькові глибоко в груди, і тепер він лежав на устеленому м'якою травою возі й картав себе за необережність.

— Треба було простежити, куди летить та стріла, — скаржився він Грицикові, що ні на крок не відходив від побратима. — Та, як на зло, в око залетіла клята мошкара, і я, мов дитя, заходився кліпати. От і докліпався…

— Нічого, з ким не буває, — заспокоював його Грицик. — Головне, що ти живий. Тільки шкода, що тепер я мушу їхати до дядька Рашита без тебе… — він поклав руку на тугі сакви, де, як усі знали, лежав викуп за Фузу, Рашитову доньку. — Чи, може, мені краще дочекатися, коли ти одужаєш?

— Та ні. Їдь уже без мене, — болісно всміхнувся Санько. — А я, коли стану на ноги, обов'язково навідаюся до вас.

Ми з Барвінком теж кожної вільної миті провідували Санька. Найчастіше це вдавалося тоді, коли козацтво зупинялося на перепочинок. Проте сидіти біля хворого випадало недовго, бо за якусь хвилину з-поміж возів лунало загрозливе бекання і перед очі всього табору з'являвся бруднющий, аж рудий, цап Відбувайло.

Це був неабиякий цап. Він очолював одну з найбільших отар, що тяглися за возами. Та щойно заходжувалися розпрягати коней, Відбувайло покидав своїх овець напризволяще і квапився до табору, щоб випробувати на комусь свої важкі кручені роги.

Спочатку він націлився на нас із Барвінком. Звичайно, нам нічого не вартувало в одну мить перегризти нахабі горлянку. Проте ми добре пам'ятали, що Відбувайло вважався козацькою власністю, як і всі оті коні, вівці та корови. А власність своїх друзів чіпати не годилося. Тому як тільки Відбувайло з'являвся в таборі, ми з Барвінком вважали за краще податися в кущі і звідтіля стежити, що ж буде далі.

А далі Відбувайло чомусь обрав Демка Манюню. Ми з Барвінком на власні очі бачили, як це почалося. Демко йшов собі з довбнею на плечі і мугикав якусь пісеньку. Він був у доброму гуморі, бо за якийсь тиждень-другий сподівався побачити своїх рідних. І тут на нього, як вихор, налетів Відбувайло. Він гупнув Демка своїми розкішними рогами нижче спини і переможно мекекнув.

З несподіванки Демко плигонув у повітря не згірше дрохви. А тоді сторопіло закліпав очима на Відбувайла і спитав:

— Ти чого? Здурів чи що?!

Та замість відповіді Відбувайло ще раз мекекнув, трохи відступив і знову націлився рогами на Демка.

Цього разу Манюня був готовий до нападу. Він застережливо виставив наперед свою величезну долоню, і Відбувайло буцнувся об неї, наче об глуху стіну. Стіна відкинула його з такою силою, що цап укрився ратицями. Проте це його не збентежило. Навпаки, Відбувайло ніби чекав на щось подібне, бо миттю схопився на рівні, збуджено мекекнув і знову наставив роги на Манюню.

— Відчепися, — сказав трохи розгублений Демко, коли Відбувайло кинувся на нього втретє.

За цим двобоєм стежило спочатку п'ять-шість козаків. На їхній гучний регіт збіглася чи не половина табору, і тепер усі підбадьорювали рогатого відчайдуха, що намірявся подолати найсильнішого з козаків.

Цього сміху Демко витримати не зміг. Коли Відбувайло накинувся на нього чи не вшосте, він однією рукою згріб нападника, наче капосне кошеня, і замахнувся, щоб швиргонути його подалі. На те глядачі в один голос закричали, що не годиться такому здоровилі ображати маленького.

— Та хіба не бачите — він же причепився, мов той реп'ях, — розгублено пояснював Манюня.

— А ти бери приклад з наших вовчиків, — порадив Грицик, що потішався разом з іншими. — Вони могли б умить лишити від нього роги та ратиці, але вирішили за краще виглядати з кущів, аніж губити невинну душу.

Демко обережно поставив цапа на всі чотири ратиці і невпевнено озирнувся.

— Та якби ж я знав, куди ховатися, — поскаржився він. — За кущами, бач, не поміщуся, а на дерево вже не видерусь.

— А ти залізь на воза, — порадили йому з гурту.

І Демко дослухався до тієї поради. Він розвернувся до возів і загупав своїми ножиськами так, що аж земля задвигтіла. І доки він туди дістався, Відбувайло встиг ще двічі буцнути його в одне місце.

Коли козацька валка знову зупинилася на перепочинок, Манюня вирішив за краще не злазити з воза.

Відбувайло якусь часину покрутився довкола нього, тоді розчаровано мекекнув і почав чіплятися до мого Грицика. Проте той не захотів ні боротися з цапом, ні втікати від нього. Він просто притулився спиною до найближчого дерева і став чекати, доки Відбувайло розженеться як слід. А за мить до зіткнення ступнув убік, і цап з усієї сили вгатився у стовбур.

Якусь хвилину він ошелешено трусив бородою, а далі розлючено мекекнув щось схоже на: "ну я ж тобі за це…" і приготувався до нового розгону. Проте Грицик не став чекати, доки цап опиниться біля нього. Він заступив собою найближчого козака і враженим голосом, наче побачив якусь дивовижу, вигукнув:

— Мицику, поглянь, що робиться!

— Де? — запитав козак і закрутив навсібіч головою.

— Та за твоєю спиною, де ж іще, — сказав Грицик. Водночас краєм ока він стежив за Відбувайлом, що саме набирав розгін. — Он за тим кущем, біля берестка. О, тепер воно перебігло під ожину. Бачиш?

— Та щось не ба… — почав Мицик. Однак докінчити не встиг, бо Грицик відскочив убік і цап щосили бухнув Мицика туди, куди й Манюню. З несподіванки Мицик зойкнув, мов наполоханий заєць, тоді образився і взявся воювати з настирливим нахабою. Зрештою, скінчилося тим, що Відбувайло і його загнав на воза.

За цією сутичкою спостерігав увесь табір. Козаки навіть забули про казани з кулішем. Від реготу вони хапалися за животи, згиналися удвоє, а дехто навіть падав на землю і в захваті качався по ній, наче мале цуценя. Звідусіль долинало:

— Ой, не можу!

— Та перестаньте, бо живіт мені лусне!

— Тікай, Мицику, бо Відбувайло зараз на воза вискочить!

— Хлопці, а чи не здається вам, що за якийсь тиждень ми всі переберемося на вози?

А от князя Глинського цап не чіпав. Навіть більше — коли староста черкаський спішувався, Відбувайло супроводжував його з таким виглядом, ніби теж був з княжого роду.

Затим знову брався за своє.

За такими веселими розвагами козаки й не зчулися, як дісталися до наймілкішого в цих місцях Переволочнянського Броду. Тут військо розділилося надвоє. Черкасці збиралися й далі рухатися понад Дніпром, а переяславці мали перебиратися через нього на свій бік.

Цілий день тривав розподіл майна, отар, табунів. Найбільше суперечок сталося через отару, в якій верховодив Відбувайло. І черкасці, і переяславці намагалися перехопити його собі, аби дорога була веселішою. Зрештою переяславці порадилися, і Грицик оголосив черкасцям:

— Можете брати це диво з собою. Бо невідомо, що буде, коли йому заманеться буцикатися під час переправи.