Татари сплять, сьогодні в них байрам.
Високий дуб, по-українськи — нелинь.
Святе письмо, по-їхньому — Коран.
Чого я тут? Ще й, кажуть, Богу слава,
що я жива, що в мене муж паша.
А я— Маруся. Я— із Богуслава.
У мене є непродана душа.
О, як він любить, як він мене палить!
Як він мене цілує уночі!
Каблучки нанизав по дві на кожен палець.
Браслети на руках, на шиї дукачі.
І я ходжу, володарка темниці.
Скриплять у тиші двері за дверми.
Блищать очима слуги темнолиці,
мені у ноги стелять килими.
Ох, килими, барвисті килимочки!
Фонтан, кальян і сльози на зорі.
Носила я і плахту, і віночки, —
ну, як мені, чи гарно у чадрі?
І меч, і правда — цноти не жіночі.
Люблю чадру — і чорна, і густа.
Коли татарам брешуть мої очі,
ніхто не бачить, як тремтять вуста.
Мого лиця не видно під чадрою.
А то б я їм здавалася чудною, —
чого я зблідла і куди іду.
Чого дивлюся в море, у тумани.
Чого, як тінь, блукаю уночі.
… Бряжчать мені невільницькі кайдани.
А я шукаю сховані ключі.