Дике літо в Криму (уривок)

Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент). Купуйте книжку на сайті видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА.

Розділ 1. Хто на собі свій дім носить

У Наталоччиній душі звучали радісні оркестри: трам-пам-пам! Вона з батьками їде на море, як справжні туристи. Це означає, що житимуть вони в наметі на самому березі — на дикому березі, і то буде майже піратське життя з пригодами, небезпеками, таємницями та ще хтозна з якими несподіванками. (...)

Їхня Машка (автомобіль-легковичок вітчизняного виробництва) злегка "поцілувалася" з вантажівкою, і тепер у неї розбита фара й пом'яті ліві дверцята. Полагодити її вже не встигали, тому від омріяної, старанно спланованої автомобільної мандрівки довелося відмовитися. Батьки були майже в розпачі, і от тоді до них подзвонив татів приятель пан Богдан і запропонував:

— Ваше авто в ремонті? Не біда! Їдьте з нами! "Дикунами"! Я знаю розкішну улоговину в Криму за Алуштою, там і станемо табором.

Це звучало майже як пісня.

Тож Наталочка збиралася, а збираючись, наспівувала:

Їдьмо з нами, "дикунами"!

З "дикунами" за скарбами!

— Гай-гай, — супилася мама, — побачимо, якої ти на морі заспіваєш. Коли доведеться вогонь палити, та воду носити, та дрова збирати, та ще як сколопендра вкусить!

Наталочка тільки всміхнулася тихенько. Сколопендр вона не боялася. Тато пояснив їй, що то такі чорні повзучки, невеличкі й не страшні. Щоправда, кусючі. Але трошки небезпеки не завадить. З нею навіть цікавіше.

— І про які ото скарби ти виспівуєш? — спитала мама. — Дивися мені, не здумай нишпорити та що-небудь вишукувати. Від того самі неприємності. Не шукай їх на свою голову, вони самі тебе знайдуть. Чуєш, що я кажу?

— Ум-мгу, — відізвалася Наталочка, запихаючи в рюкзак складену вчетверо полотняну торбинку.

Торбинка їй украй потрібна. Про всяк випадок. Часом можна знайти щось несподіване, навіть коли його не шукаєш. Бо що роблять туристи? Копають! Обкопують рівчаками намети, щоб стікала дощова вода; загрібають шкуринки й огризки, бо в справжніх туристів не заведено засмічувати природу, цього вони собі не дозволяють. Тато навіть купив спеціальну лопатку. А копаючи день при дні, можна що-небудь і викопати. У тому Криму стільки давніх міст процвітало, стільки народів перейшло! Таври, скіфи, сармати, греки, алани, Боспорське царство, Хозарський каганат, генуезькі міста-фортеці, татарське ханство... Щось та від них залишилося, не самі лише кам'яні мури. Щось та знайдеться. У Наталочки передчуття. Їй аж запахло пригодами, хоча, може, то пах димом казанок, який мама дістала з антресолі.

Ще Наталочці потрібний ось цей блокнот із кольоровими рибками на палітурці. Вона ніколи не вела щоденників, але тепер вестиме. Записуватиме все, що траплятиметься з нею, — пригоди й туристські премудрості.

Фотоапарат також потрібний. Особливо в поході на Тай-Кобу. Пан Богдан сумнівається, чи здолає Наталочка важкий перехід. Але навіщо їхати, якщо не підніматися на вершину?

Шорти, кросівки, футболки, купальники, окуляри від сонця, кухлик для чаю.

— А мобільний навіщо? — це знову мама. — Він розрядиться. Відклади його.

— Добре, добре, — мовила Наталочка, ховаючи телефон у бічну кишеню рюкзака: подалі від маминих очей.

Мобільник теж украй потрібний. Його тільки недавно купили, вона ще ним не натішилася. Треба похвалитися ним Северинові. Бо — трам-пам-пам! — з ними їде Северин зі Львова та його батьки теж. Із Северином Наталочка познайомилася на Козацьких Могилах у Берестечку. О, то неабиякий хлопець! Високий, вродливий, розумний, сміливий, загартований у "Пласті" — сокіл, а не хлопець! Тепер і Наталочка набереться гарту, стане спритною, вмілою і, звичайно, по-справжньому подружиться із Северином, бо інакше в туристів не буває.

Її мрії рожеві, як фламінго. Її думки малюють пригоду за пригодою.

— Ох, уся хата догори дриґом, — нарікає мама.

У хаті, справді, розгардіяш. Речі зрушили зі звичного місця, намагаючись протовпитися до туристських рюкзаків. На столі, на стільцях, на підлозі, на дивані — безліч украй необхідних у мандрівці речей. Намет, що його тато позичив у добрих знайомих, рушники, спальники, мило, спідниці, кофтинки, ложки, миски, капелюшки, мамина косметика, плащі-дощовики... Мовби в хаті розпочалося велике переселення народів. (...)

Теленькнув Наталоччин мобільний у рюкзаку: прийшло SMS. Невже від Северина? Ні, з прихованого номера: "ШУКАЙ, ДЕ ТІНЬ КИПАРИ". "Що це? Від кого?"

— Тату, що таке "кипара"? — спитала Наталочка, ніби між іншим.

— Кипара? Не знаю, не чув такого слова.

— "Тінь кипари", — уточнила Наталочка.

— Може, кипариса?

— Може... Мабуть...

— Збирайся хутчіше та не мороч голову, а то запізнимося на поїзд, — сердито нагадала мама.

Наталочка заходилася складати речі, а її душа трепетала. Ось воно! Пригоди розпочинаються! Северин розбереться з тією кипарою чи, може, кипарисом. На те він пластун із багатьма відзнаками за різні вміння.

(...) Раптом задзвонив хатній телефон.

— Так... розумію. Звичайно, чекатимемо. Хай швидше одужує. До зустрічі, — казав тато, піднявши слухавку. — Це Северинів батько. У них захворіла бабуся, тому вони приїдуть пізніше.

— Як захворіла? Чому захворіла? — перепитала Наталочка.

Тато знизав плечима: зі старенькими таке трапляється.

Це було мов сніг на голову. Може, також відкласти поїздку?

Але речі нарешті сяк-так спаковані. А на вокзалі чекали пан Богдан та їхні спільні друзі — дядько Михайло з тіткою Тетяною.

Зітхнувши, Наталочка натягнула на себе лямки рюкзака. Тато підсадив рюкзак мамі, тоді вдягнув свій, пірнувши під нього, мов у печеру, — і, важко зігнувшись, вони рушили з дому.

Ворона, що сиділа на тополі біля будинку № 8, від подиву ледь не впала з гілки. З під'їзду вийшли три рюкзаки. Перший, найбільший, мав міцні ноги в татових черевиках, під другим ступали стрункі мамині ноги, а в третього, найменшого, ніжки були взуті в білі кросівки з рожевими шкарпетками. Подивившись на рюкзаки правим оком, ворона повернула голову, щоб подивитися ще й лівим, але й ліве бачило те саме: рюкзаки, похитуючись, крокували до метро.

— Кра! — озвалася ворона.

На її воронячій мові це означало, що можна сподіватися чого завгодно.

Розділ 2. Чи важка голка

Сонце! Гаряче, спекотне. Його й у Києві не бракувало, але тут — сліпуче, усепереможне сонце півдня!

А повітря! Сухе й тепле кримське повітря!

З ранкових поїздів, мов горох із мішка, висипали курортники та квапилися до автобусів і тролейбусів, щоб швидше дістатися до морського узбережжя. Руснаки зі своїми друзями теж попростували до тролейбусної зупинки. Тато пішов по квитки, а Наталочка роззиралася по сімферопольському привокзальному майдану. Недалеко від них зупинилося ще троє відпочивальників, і то були... о, ні! То був Антипко зі своїми батьками. Таки він: як завжди, модний та пихатий. Сторонній людині могло здатися, що то сім'я столичного крутелика їде на відпочинок. Але Наталочка знала, хто вони насправді. Під фірмовою бейсболкою в Антипка ховалися округлі, як у молодого бичка, ріжки. Антипко був чортиком. Ну, усе! Пропав відпочинок! З Антипком, як і із Северином, Наталочка познайомилася під час поїздки в Берестечко, і він шкодив їй усю дорогу. Та врешті зазнав програшу, за що неабияк розізлився на Наталочку. Тому краще не потрапляти Антипкові на очі. Краще йому й не знати, що Руснаки стоятимуть табором на дикому березі. Інакше він не проґавить нагоди помститися. Йому аж ріжки свербітимуть, щоб заподіяти капость.

Між Руснаками й Антипковою сім'єю сидів за розкладним столиком продавець сувенірів, і Наталочка сховалася за його широкою парасолею. Тепер їй було видно тільки Антипкові ноги.

— Дівчинко, відійди, якщо нічого не купуєш. Не заступай товар, — озвався до неї продавець сувенірів.

— Я купую. Я вибираю, — відповіла Наталочка, сама ж дивилася не на старі кримські фотографії, а на Антипкові кросівки.

Недоречно теленькнув мобільніш: прийшло SMS. Чи, бува, не від Северина? Вони переписувалися всю дорогу, обговорюючи незрозумілу "тінь кипари", і Северин застерігав її, щоб не довіряла невідомо чиєму повідомленню. Але тепер писав не він: "СОВА І МЕТЕЛИК НА КАМЕНІ". "Знову з прихованого номера. Що б це означало?"

Наталочка зиркнула на Антипка, але край парасолі закривав його руки. Він міг спокійнісінько відправити SMS, стоячи майже поруч із нею.

Продавець сувенірів знову просив відійти. Аби він не сердився, дівчинка купила перше-ліпше фото з гірським краєвидом, яке виявилося недешевим. Антипкова сім'я і далі стовбичила на тротуарі. Щоб виграти час, дівчинка попросила поміняти краєвид на фото молодої татарки. Довше стояти біля нервового продавця не випадало. Сховавшись за гуртом курортників, який саме надійшов, Наталочка перебралася за газетний кіоск на іншому боці тротуару. Хильцем, щоб її не видно крізь вітрини, обігнула кіоск і визирнула з-за нього. Бумц! З очей посипалися іскри.

— Це ти! — зойкнула Наталочка, бо лоб у лоб зіткнулася з Антипком.

— А це ти, — захихотів той.

Вони дивилися одне на одного, він — зухвало, Наталочка — розлючено.

— Чого стежиш за нами? — накинулася вона на Антипка.

— Я? За вами? Забагато честі! — пирхнув той.

— Ти підглядав з-за кіоска!

— Ти теж підглядала, ха-ха-ха!

Від злості Наталочка почервоніла:

— Слухай, ти! — прошипіла вона в нахабні Антипкові очі. — Хочеш нашкодити нам? Не вдасться!

— Не бійся, мала! — зареготав Антипко. — Мені не до справ. У нас відпустка. Їдемо на курорт. Але те, що я задумав, ще й як удасться!

— Ніколи у світі!

— Поб'ємося об заклад?

— Іди до дідька з твоїми закладами!

— До дідька — тобто до татуся? Я не спішу. Мої старі ще не зловили таксі.

— Тримайся від нас подалі!

— Ха-ха-ха!

Різко крутнувшись, Наталочка покрокувала геть. Краєм ока вона бачила, як Антипкова мати зупинила таксі. Інші водії теж поспинялися, мабуть, прийняли її вогненне волосся за червоний сигнал світлофора. Сімейка повантажилася в машину й поїхала, а Наталочка залишилася сповнена тривоги. Тільки Антипка їй бракувало! Тепер чекай капостей.

До Алуніти Руснаки дісталися під полудень. Потім пливли катером і висадилися в невеликому селищі.