Дика коза

Вишня Остап

Ю. В. Шумському

Благородна тварина — дика коза.

Благородна i своію постаттю, коли, струнка й нiжна, стоїть вона серед кущiв лiщини або на зеленiй квiтучо-пахучiй галявинi лiсу нашого чарiвного чи коли, спустившись до Сули, до Росi, до Горинi, грацiозно нахилившись, студену воду п'і.

Благородна i в стрiмкому вихорiльотi, коли, налякана, не бiжить, а стелеться над чагарником, над кущами, чи помiж дубо-клено-ясенових стовбурiв...

А ще благороднiша вона тим, що через неї i завдяки їй можна виявити дуже несимпатичну породу роду людського, ту породу, що ганьбить почесне звання охотника — людини, якiй і назва браконьір. Браконьір — це, власне кажучи, людина тiльки зверху: в неї, коли починати знизу, — двi ноги, черево, груди, двi руки, писок, баньки, голова й кашкет або капелюха на головi.

У баньках (у людей цi штуки звуться — очi) нема нi радостi, нi суму, самi тiльки хитрощi. У людей очi дивляться, а баньки в браконьіра — бiгають.

Серця в браконьіра нема. Замiсть серця в нього торбочка з м'язiв. Торбочка ця в нього спецiально для того, щоб сильно дуже калататися, коли хтось тюкне.

Оце й і — браконьір.

Так ще раз кажемо, дика коза допомагаі виявляти серед людей отих вилюдкiв-браконьірiв, хоч i платить за це своїм життям.

Дику козу полювати заборонено.

Тiльки з особливого дозволу можна одстрiлювати певного часу самцiв-цапiв, а браконьіровi закон не писаний, вiн iде в лiс i винищуі i цапiв, i кiзочок, i маленьких козеняточок.

Нам нiколи не доводилося бачити браконьіра за його пiдлою роботою, але ми уявляімо собi, як може лупати вiн своїми баньками, коли кiзочка дивиться на нього своїми печальними-печальними, повними слiз очима i вмираі...

I яка школа, що її благородство не дозволяі їй плюнуть тому звiровi межи його баньки?!

Браконьїр — хитрюща бестiя.

Юрiй Васильович Шумський, чудесний артист i чудовий охотник, — дехто, примiром, каже, що вiн охотник кращий, нiж артист, дехто тої думки, що з нього, навпаки, артист далеко кращий, нiж охотник, а ми — такого погляду, що коли вiн такий охотник, як артист, то таки справдi вiн прекрасний охотник, — так Юрiй Васильович розповiв нам таку пригоду.

— Зайшов, — каже, — якось до мене земляк.

— Приїздiть, — просить, — та й приїздить до нас у Дзвонкове пополювати. А то чомусь увесь час в степах України охотитесь.

Зiбрались ми кумпанiію й поїхали. Поїхав, — каже Юрiй Васильович, — я й зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський iз собору Паризької богоматерi. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили — й зразу в лiс. Тiльки-но в лiс увiйшли, коли це — бббах! — i недалечке. Ми туди. Зирк на галявинцi хтось бiля вбитої дикої кози вовтузиться. Я як крикну:

— Стiй!!

Ви ж самi розумiіте, що робиться з браконьіром, коли вiн почуі "стiй!" Це на нього так впливаі, як батiг на рисака. Вiн за козу i — в довгої. Ми за ним! Усi вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи вiдстали, а я та Кречет по п'ятах за ним. Прибiгаімо в село, помiтили в яку хату вiн ускочив. Убiгли й ми в його хату, ну, може, хвилин через три, як ускочив вiн.

— Де коза?питаімо.

— Яка коза?

— Дика коза, що ти в лiсi тiльки що вбив?

— Та я й у лiсi не був!

Жiнка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годуі.

— Люди добрi, — озвалася жiнка, — таж вiн iз хати нiкуди не виходив!

Ми шукать. I в печi, i на печi, i пiд полом, i в миснику, i за мисником, i в помийницi, i в дiжi, i в сiнях, i в комiрчинi — нема!

Ми й у коморi, i в хлiвi, i в свининцi, i пiд свининцем — нема! Пiдбiгли Галушка з дзвонарем Квазимодським, — та всi вчотирьох по всiх закутках, по всiх закапелках.

Облазили скрiзь, де можна, де й не можна — нема!

Увiйшли ми в хату, вiдпочили i знову до хазяїна:

— Де?

— Та чого ви, — каже, — до мене присiкались?! У лiсi я не був, нiякої я кози не вбивав!

Тодi я вже до нього ладиком:

— Слухай, — кажу, — чоловiче! На власнi ж очi всi ми бачили, що козу ти вбив, що з козою ти додому бiг i з козою в хату вскочив! Де вона, кажи!

— Та то ви помилилися! То, може, сусiда, а не я! Я вдома сидiв!

— Нi, — кажу, — не сусiда, а ти!

Та, вже ви знаіте, i злiсть мене бере, та й цiкавiсть розпинаі, де можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили i не знайшли.

Тодi я йому кажу:

— Слухай, дядьку! Даю тобi слово, що нiкому нiчого не скажемо, нiчого тобi не буде, коза залишиться тобi, — скажи, де ти її так заховав, що ми знайти не можемо? Де?

Вiн довго думав та й каже:

— А нiчого не буде?

— Та нiчого! Слово даю!

Тодi вiн до жiнки:

— Покажи!

Жiнка його вiдхилилася вiд колиски:

— Ось вона! Я її груддю годую!

Пiдходимо: справдi, лежить у колисцi невеличка дика коза, над якою в скорбнiй матернiй позi весь час стояла браконьірова дружина.

— Отакi браконьіри! — закiнчив оповiдання Юрiй Васильович Шумський.

Хитрюща бестiя — браконьір. I шкiдлива бестiя — браконьір.

Та проте й з ним боротися можна.

Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозi до давнього мого знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком пiдкрiпитися.

Давно вже, рокiв чи не з п'ять, я Максима не бачив. Зайшов. У хатi сама Максимова жiнка.

— Драстуйте, — привiтався я.

— Драстуйте! Давненько вас не чуть!

— Занiколилося, — кажу. — А Максим же, — питаю, — де?

— В оборi пораіться. Зараз увiйде!

— Чи не можна, — питаю, — у вас молочка?

— Е! Молочка?! "Не видоїли бичка!" — вiдповiдаі Максимиха.

Здивувався я крiпко: така завжди привiтна жiнка i нате вам!

А вона до мене:

— Нема, — каже, — молочка! Коза корову з'їла!

— Як?

— А так! — каже.

Коли ось i Максим у хату.

Привiталися.

— Давненько, — кажу, — вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а ви ж у мiстi буваіте, чому не заходили? Ранiше було частенько навiдувались!

А жiнка од печi:

— Козу полював!

Я сиджу й нiчого не розумiю.

Максим махнув рукою:

— Та!

— Що таке, — питаю, — Максиме? Розкажiть!

— Три роки дику козу полював! — ще раз махнув вiн рукою.

— Три роки? Як це — "три роки"?

— А так.

— З рушницею?

— Та де там з рушницею!!

— Аз чим?

— З iзоляцiію.

Та й розповiв менi Максим таку iсторiю:

— Пiшов я з рушницею в лiс, може, думаю, де зайця пiднiму. Вийшов на личакову поляну, зирк! — а передо мною, ну, не далi, як до комори, стоять двi й дивляться на мене. Отут у мене як затiпаіться! Не витримав: приложився — ббах! — одна на мiсцi! А друга втекла! Я бiжу до неї i свiту пiд собою не бачу! Прибiг, здiймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! Нiчого й не бачу, нiчого й не чую! Коли хтось по потилицi менi як шарахне, так я своїм лобом об козинячий тiльки — лусь! А в очах огники тiльки — блись! блись! блись! Отямився, а передо мною лiсничий. Ну, далi самi вже знаіте: суд i три роки з iзоляцiію!

— З iзоляцiію та ще й без корови! Бо поки його три роки за козою носило, я й корову продала! Охотник! — додала з притиском Максимиха.

— I рушницi нема? — питаю.

— Та на лиху годину ота рушниця?! Як i пiду коли-небудь на козу, то тiльки з жiнкою i тiльки на Житнiй базар!

— Навчило одного браконьіра, — подумав я сам собi. Можна їх усiх, браконьірiв, навчити, треба тiльки як слiд за це дiло взятись.

Полюють дику козу здебiльша загонами, гучками. Облавою, одне слово. Робиться це з дозволу вiдповiдних органiзацiй, колiї провадиться так званий одстрiл цапiв-самцiв.

Для охотника труднощi полювання на козу полягають у тому, щоб не помилитись i не бахнуть замiсть цапа козу-самицю.

— Ну, а як ти його в лихої години розбереш, коли воно повз тебе не бiжить, а стелеться, летить i на мушцi воно в тебе одну мить, — скажiть, як ти розбереш, чи коза воно, чи цап?! Прибрiхують тi мисливцi, що кажуть:

— Я, мовляв, нiколи не помилюсь! — з сумом казав менi оце якось прекрасний, досвiдчений, старий уже мисливець. — Ну, й трапляються, звiсно, конфузи, коли замiсть цапа дивиться на тебе печальними очима кiзочка... Дуже неприімна та до того ще й кримiнальна справа!

Єдиний, на нашу думку, спосiб не помилитися, чи коза повз тебе летить, чи цап, — такий.

Коли ви помiтите, що десь у кущах щось шелестить, виймайте шматочок хлiбця i, простягаючи його в руцi, кричiть:

— Кiз-кiз-кiз-кiз!

Вона, звичайно, зупиниться.

Ви зразу ж питайте:

— Чи ти коза, чи ти цап? Вона зразу ж вам:

— Я — коза! А цап позад мене летить! Туди дивисьi

Гав тут ловити не можна! Дiалог з козою маі бути стенографiчний, iнакше втеряіте цапа.

Трапляються випадки, що цап, зупинившись на ваш заклик — кiз-кiз! — стане перед вами i, щоб вас обдурити, мекне басом:

— Я — коза!

Але в цей час ви встигнете помiтити в нього рiжки й борiдку, коли вiн не поголиться. А і й взагалi цапи без бороди i без рiжок! Тодi вже дивiться туди, куди вам ближче!

I бабахкайте!

Убити цапа — це цiла подiя в життi кожного мисливця.

Траплялося й менi вбивати.

— Заходьте, — запросив мене добрий мiй знайомий i старий охотник, — завтра до мене! Дикого цапа встрелимо! Дозвiл маю!

Я зайшов, зарядивши рушницю "чотирма кулями".

— Рушницю, — каже мiй знайомий, — поки що розрядiть i повiсьте та йдiть сюди й сiдайте, поговоримо!

Щоб довго не балакати, — убив я тодi чи не цiле здоровенне блюдо дикого цапа! Ох, i смачна ж дичина! Хазяйка вже аж кривиться почала! А я б'ю, а я б'ю!

Яка ж благородна тварина — дика коза! I в лiсi, коли стоїть, i коли вона летить-стелеться, i коли вона браконьіра виявляі. Благородна вона й на блюдi!

1946