Актриса

Післяопераційна палата, в ній п'ятеро. Молоденька студентка інституту фізкультури, операція в неї була неважка — апендицит, хоча й зблідла трохи, але тримається по-спортивному стійко і, здається, понад усе любить посміятися. Аби ж то було з ким, та ба! Не з дратівливою ж професорською дружиною, котра від усіх вимагає підвищеної уваги до своєї особи: так звикла. І не з заклопотаною робітницею-маляром, яку не стільки мучать поопераційні болі, як гризота за сина-одинака. "Ото Господь покарав! — скаржиться сусідкам, — напевне, загуляв. Доки була здорова, стежила, дорікала, лаяла, то він і тримався, мені на роботі допомагав, гроші додому приносив. А оце, чує моє серце, пустився берега… Бач, і не приходить, боїться на очі показатись!"

Ще лежить після тяжкої операції сива й строга вчителька, студентка її побоюється. Вчительку відвідують колеги, часто приходять з квітами школярі. Вчителька прискіпливо розпитує своїх учнів, що там без неї діється в класі, повчає: мають шануватися і не байдикувати, бо як вона повернеться — примусить негайно ж надолужувати все! Родичі її не відвідують, мабуть, учителька самотня. Здається, вона не вміє посміхатися, можливо, тому, що операція була складна, не якийсь там буденний апендицит — мучили болі, не дуже-то й усміхнешся. Поряд із учителькою лежить стара актриса-пенсіонерка. В розмови ніколи не втручається — майже зовсім глуха.

Коли актрису привезли після операції, що тривала понад три години, студентка здивовано скрикнула:

— Дивіться! Вона ж як… як лялька!

Відділу реанімації в цій лікарні не було, хворих з операційної привозили просто в цю палату — блідих, нерухохомих, декотрі ще спали глухим наркотичним сном. Над ними відразу ж застережливою вежею встановлювали крапельницю, чергові лікарі та медсестри часто зазирали до палати, прислухалися — як дихають їхні напівсонні чи й зовсім сонні безмовні пацієнтки.

Так само привезли на каталці й актрису, встановили крапельницю. Вона спала, але студентка мала рацію: актриса не була бліда. Свіжим рум'янцем жевріло її лице на білій подушці. Актриса ретельно затримувалася перед операцією.

— Вона хоче бути красивою навіть по смерті, бо ж ніхто не гарантований… — мовив у операційній хірург. І коли сестра хотіла протерти обличчя спиртом (актриса вже заснула від наркозу), він спинив її руку.

— Облиште. Нехай.

Отак вона й спала майже цілий день по операції — з ніжним рум'янцем на щоках, з професійно підведеними очима та бровами, і вуста ніби аж пломеніли. Лише чоло зблідло, зате над ним золотилися кучері — без єдиної сивої волосинки. Ніхто б не сказав, що вона вже така стара.

Надвечір до актриси прибігла її дочка, принесла цитрини ("Насилу дістала!"). Розпитала лікаря, як пройшла операція ("На роботі завал, не мала змоги досі прибігти!"). Ткнула трояк санітарці ("Ви ж тут доглядайте, прошу вас!"). Домовилася й з сусідками по палаті стежити, чи не буде мамі кепсько ("Бога ради, викликайте тоді лікаря!"). Пообіцяла взавтра прийти раніше ("Сім'я, клопіт, самі розумієте…") й побігла. Ще прийшов старий чоловік. Він довго стояв біля ліжка, дивився мовчки і з гіркотою, хмурячись під перехресними поглядами сусідок по палаті. Вийняв з портфеля білі гвоздики й розгублено озирнувся — не знав, куди їх подіти. Студентка послужливо взяла у нього з рук гвоздики, налила води в пляшку з-під кефіру й примостила гвоздики на тумбочці в актриси. Старий тихо подякував і пішов. А вона все ще спала.

— Спляча красуня, — засміялася дівчина, і сусідки погодилися з нею — справді, спляча красуня. — А знаєте, спершу мені було смішно, що вона так намазюкалася перед операцією, а тепер розумію. Добре зробила, хоч не лежить така жовта та страшна, як інші.

Але на актрису вже не звертали уваги. Професорська дружина звично застогнала й почала викликати лікаря, малярка вголос затужила за сином, що не приходить і, видать, таки загуляв, а вчителька заходилася відчитувати хлопчака, що саме приніс їй квіти, за нерозважливість.

Актриса спала без сновидінь, і то було добре. Останніми роками, коли через глухоту змушена була покинути сцену, її мучив сон, що періодично повторювався: вона на сцені, зал сповнений глядачів, що здивовано й глумливо дивляться на неї… І раптом вона розуміє, що вийшла на сцену розпатлана, незагримована, стара й потворна. І ховатися вже пізно, саме її репліка… Це буде жахливо! Прокидаючися, Актриса ще довго намагалася втишити перелякане серце, що ніяк не хотіло заспокоюватися.

У дні далекої юності до їхнього містечка завітала одна пересувна (тобто бездомна) новаторська театральна трупа, — тоді таких було немало, всі шукали нових форм: країна була ще зовсім молода, навіть молодша за майбутню актрису. Саме захворіла учасниця вистави, й режисер запросив милу, привабливу дівчинку (її мама здавала кутки акторам) побути на сцені під час вистави, підмінити хвору. Аби не зіпсувати виставу, режисер навіть познімав усі репліки, дівчині треба було тільки сміятися в певних місцях, сміятися — ото й усього. Вона й сміялася, та так природно і дзвінко, що привернула до себе увагу глядачів, затьмаривши щирістю та вродою інших акторів. То було несподіванкою для неї самої, про театр вона ніколи й гадки не мала. їй хотілося стати продавцем у найкращому магазині приватного крамаря Покотила, продавати парфуми, фільдеперсові панчохи та шовкові шарфи, — як приємно торкатися їх руками, таких тоненьких, невагомих, "газових", як тоді казали. Вона часто й подовгу простоювала біля прилавка, торкаючися несміливими руками всієї тієї розкоші, вдихаючи пахощі парфумів, доки її не відганяла гладка й сердита Покотилиха. А що — театр? Вона його досі й не бачила.

Вражений реакцією глядачів, до того ж і експансивний, режисер відразу запропонував дівчині вступити до його трупи. Вона спочатку розгубилася, а далі й погодилася. Місце продавця міцно посіла гладка Покотилова дружина, й не було надії, що колись звільнить, а якоїсь професії дівчина не мала. Мама готувала свою вродливу доню заміж, а для цього не потрібно ні освіти, ні професії. Але той, за кого мріяла віддати її мама, був дівчині осоружний, і вона вирішила втекти від одруження з нелюбом. Тому поїхала з театром.

Чи мала вона хист? Хтозна… Мабуть, хист їй замінила врода та юна безпосередність. Тому товариші любили Актрису. Навіть найзаздрісніші жінки не заздрили їй: вона обеззброювала їх власного безборонністю.

Ота театральна трупа, з якою Актриса покинула своє рідне містечко, втікаючи від нелюбого жениха, давно розпалася. Чи то не справдилися задуми експансивного режисера, чи просто розбіглися утомлені поневіряннями актори, — мабуть, те і те. Актриса виступала вже в другому чи третьому театрі, все такому ж молодому, бідному й голодному. І от якось перед початком вистави режисер не так наказав, як попросив:

— Слухай, мала, ти повинна виручити нас, бо інакше ми не протримаємось. Твій вихід тільки в фіналі, час у тебе є.

Він був уже немолодий, цей режисер, геть років за сорок, для Актриси майже дід, і вона не ображалася, коли він називав її "малою". Справді, була дуже тоненька й мініатюрна. Мала то й мала, інші також почали її так називати.

Режисер підвів її до завіси, знайшов дірочку, — то було неважко, стареньку завісу давно годилося б змінити, вона була значно старіша за театр, — і урочисто сказав:

— Другий ряд, дванадцяте місце. Там сидить той, котрий може нас порятувати. Головне, він театрал, і я знаю, що ти йому дуже подобаєшся. Тобі не відмовить. Ну, якщо відмовить, то й нікому іншому не пощастить. Ось поглянь на нього.

Актриса слухняно зазирнула в дірочку і побачила вільне місце.

— Там ніхто не сидить…

— Хіба? Ану, дай-но я зазирну. А й справді… Значить, чогось вийшов, бо я ж його щойно бачив. Одне слово, діждись, поки він знову сяде, й підійди до нього. Дрова й пшоно — він може нам дати, тоді ми живемо. Зрозуміла?

— Еге, — кивнула голівкою мала. Де було не зрозуміти, коли доводилося грати в холодному приміщенні, та й з голоду голова йшла обертом. Звісно, вона зробить усе можливе, щоб умовити можновладця-театрала порятувати їхній театрик. Не для себе ж, для всіх!

— Ти відразу нічого не проси, боронь боже, — напучував режисер. — Просто підведи мову до того, що від холоду актори хворіють, ну й підголодовують, тому доведеться, мовляв, театр закривати. Ти дипломатично, але так, щоб його пройняло. Він дядько симпатичний, хоча й підтоптаний. Постараєшся?

— Постараюся.

— Я з сусіднього місця зараз переведу глядача на інше, а ти, ніби нанароком, сядеш поруч. Та він сам перший до тебе заговорить. Ну, сміливіше, маленька!

Актриса легким, граційним кроком пройшла від входу в зал до передніх рядів. Одинадцяте місце вже було звільнене, на дванадцятому ж сидів той, від кого залежало — грати їм далі чи ні. Тільки одне її трохи спантеличило: він був не підтоптаний, а молодий і, здається, несимпатичний. Глядачі відразу впізнали Актрису, і вона з чарівною посмішкою сіла на звільнене місце. її сусід уважно дивився на сцену, а на неї ж зовсім не звертав уваги.

Мабуть, здогадався, чому я тут сіла, й не хоче давати нічого, подумала Актриса і тут побачила в залі режисера. Той перелякано дивився на неї, обличчя — стражденне, міміка — розпачлива.

Боїться, що в мене нічого не вийде, зрозуміла Актриса. Вона вирішила будь-що не відступити, поки не здолає цього збайдужілого театрала.

— Я бачу, ви любите театр, — півголосом, з найелегійнішою інтонацією звернулася вона до сусіда. — 3 такою увагою дивитеся!

— Умгу, люблю, — буркнув той невдоволено, бо вона заважала йому слухати: так, з усього видно, що то — твердий горішок.

— Добре дивитися в суконній тужурці, — меланхолійно зітхнула Актриса. — А як отій жінці з голими руками й декольте? Хіба ви не помічаєте, що вона аж посиніла?

— Не заважайте, — неввічливо буркнув у відповідь той, кого мала розворушити, але чомусь усе вийшло навпаки. Ну, нехай вже відмовить, але ж навіщо, бути таким хамом! І як до нього краще підступитися? Незабаром іти треба гримуватись та перевдягатись…

І знову побачила режисера. Він здалеку робив відчайдушні жести, навіть схопився за голову, очевидно, зневірився. Тоді Актриса зважилася піти у відкриту атаку.

— Вибачте, що заважаю, але я хочу, щоб ви зрозуміли, як то нам тут доводиться грати.