(З минулого)
Крізь мереживо прозорих фіранок було видно сонну вулицю й самотні ліхтарі на ній. Хвилинами марудну тишу ночі тривожили пронизливі викрики сирен на Дніпрі і тоді в моїй затишній кімнаті згинці переходили з кутка в куток якісь чудернацькі тіні й крадькома зазирали через мою, низько схилену над писальним столом, голову і читали ще не викінчені римовані думи, які бісерними рядками стелилися на маленьких аркушиках сірого паперу...
Я надзвичайно любив свою затишну кімнату, бо в ній міг бути тим, яким є завжди і в дійсності. В ній я промовляв до себе найреволюційніші промови, укладав найскладніші плани державних переворотів і мріяв величними здвигами приспаних сил маси, коли вона визволяється з ланцюгів самовпевненого культурництва і зруйнує не тільки державні університети з їх заскорузлими й безглуздими професорами, але й знищить непорушні доми розпусти, в яких поважані батьки "почесних" родин користуються продажним коханням "безчесних" доньок бруків Великого Міста...
Я не є настільки самовпевненим, як є самовпевнені в своїх твердженнях наші "патріоти", а тому гаразд знав, що в моїх думках досить було крайньої суб'єктивності, але хвилинами мені здавалося, що так думають і мріють цілі мільйони гноблених, і це заставляло мене складати якісь дивні, мені самому незрозумілі пісні, які я часто списував на маленьких аркушиках сірого паперу й пересилав до редакції одного часопису, де вони завжди друкувалися на першій сторінці зі спеціальними заставками і кінцівками якогось, невідомого мені, маляра...
Не знаю, через що саме той маляр малював такі химерні сплетіння людських м'язів, коли в моїх піснях усе було таким ясним і таким одвертим:
Розділимо тони в півтони, Розкидаєм зло барикад...
Ніяких страшних символів, ніяких вимислових алегорій і нічого того, що є в картинах "найславнішого" буржуазного маляра, які він понамальовував по спеціальному замовленню для окраси публічної читальні "Національного Дому".
Та, власне кажучи, то мене так цікавило, як і літературно-еротичний тижневик "Шлюбні вісті", який вважався найпопулярнішим виданням в столиці молодої держави і якого без огиди не міг взяти в руки.
Далеко більше цікавила мене моя власна кореспонденція. Двічі на день, рано і вечором, почтальйон приносив мені пачку різноманітних листів, серед яких було багато листів цілком невідомих мені людей, які хвалили мої пісні і радили писати — хто "по-новому", а хто "по-старому", а були й такі, що погрожували "особистою розправою"...
Перед тим, як мав сісти до стола й написати про "зло барикад", я довго ходив з кутка в куток, ганяючи тіні і думаючи про анонім. Це був перший "політичний" анонім і він не міг мене не схвилювати. Я писав свою нову пісню, а в мовчазній тиші глухої ночі моє вухо чутливо ловило неохайно написане на маленькому клаптикові жовтого паперу непрошене:
"М. Г. Изъ достовЬрныхъ источниковь мнЬ стало извЬстно, что васъ въ ближайшемъ врЬемени должны арестовать и лишить всякой свободы дЬйствій. Зная васъ какъ порядочного чЬловЬка и симпатичного поэта, не могущаго принести вреда созданію Великой, Единой и Неделимой Украинской Державы, а также не могущаго поколебать прочнаго положенія нашего Ясновельможного Пана Гетьмана, — считалъ необходимымъ предупредить Васъ, дабы Вы имЬли возможность избежать ожидающей васъ не— пріятности. Съ совершеннымъ почтеніемь, ВашъДоброжелателъ".
— І хто б це такий міг бути?—виринала в мізкові запитуюча думка. Але слідом за нею виникала друга, спокійна і розсудлива, яка переконливо запевняла:
—Дурниця яка! Чи варто надавати значіння таким речам, як анонім? Передовсім аноніми ніколи не пишуться порядними людьми, а поза тим, вони завжди брехливі!..
Змагаючись з думами, виводив останній рядок своєї нової пісні, а вухо ловило обережні шелести тіней і далекі кроки невідомих людей, що йшли на світло моєї затишної кімнати...
Кроки чим далі, тим стають яснішими і нарешті крізь мереживо фіранок побачив трьох мужчин і одну женщину, які раптово зупинилися проти мого вікна.
Зрозумів і відчув якийсь незвиклий спокій у душі. Встав, засвітив свічку, спалив на ній неохайно написаного аноніма, потім закурив папіроску і став чекати.
Через хвилину почувся дзвінок до сторожихи. Дзвонили настирливо, нахабно і рішуче. Один мужчина підійшов аж до самого мого вікна і став на сторожі. Коли через декілька хвилин сторожиха відчинила їм надвірні двері і вони стали спотикатися по східцях в напрямку моєї кімнати, я сам вийшов їм назустріч, тримаючи в руках свічку.
—Руки вгору!—крикнув високий чорний вусатий мужчина, що був попереду інших.
— Не бійтеся! — сказав я. — Прошу до хати!..
Високий мужчина направив на мене цівку браунінга і, не повертаючи назад себе голови, промовив:
— Вперед!..
Миттю з-за його плечей вискочив присадкуватий і товстий, як монастирський економ, білявий жандарм і маленька чорнява женщина, яка нагадувала собою партійну товаришку. Стали коло мене і так разом увійшли в кімнату.
—Чому ж ви того добродія не кличете?—сказав я до високого мужчини, кивнувши головою за вікно.
— Не ваше діло! — відрубав він мені. — Сідайте і сидіть собі тихо... Будемо трусити вас...
Мені робилося весело. Стільки часу все сам і сам, а тут такий несподіваний випадок. Я голосно засміявся й спитав:
— Ви, напевне, щось дуже коштовне загубили, коли шукаєте в таку пору?..
— Прошу бути тихо! — буркнув сердито вусач, відчиняючи шухлядку в писальному столі.
—О,з великою приємністю! Тільки дозвольте мені закурити...
—А де ж ваші папіроски?
—Там, в шухлядці...
Вусач витяг коробку з папіросами і, мовчки, став пакувати у свої кишені. Напакувавши повну кишеню, він закурив одну папіроску сам, а решту посунув до мене.
— Можете курити,—сказав згідливо.
Я зазирнув у коробку. З цілої сотні папіросок, з яких я викурив не більше десятка, зосталося всього дві папіроски. Я взяв одну і всміхнувся:
— Дивно! Ви перший раз у цій кімнаті, а почуваєте себе як удома...
Вусач презирливо пирхнув і відповів:
—Я скрізь однаковий...
Пройшовся по кімнаті, розглядаючи стіни і чогось всміхаючись. Перед портретом Шевченка зупинився на хвилинку, скривився гірко і махнув рукою:
— Куди не піди і всюди оцей.
Сплюнув і повернувся до мене:
—Революціонер, значицця?..
— А хіба ж я знаю?..
— Начинайте!.. — нервово крикнув він до своїх товаришів.
Присадкуватий поліз до шафи з книжками, а женщина стала нишпорити по всіх кутках і викидати на середину кімнати все, що звертало її увагу і здавалося підозрілим. Вусач старанно перетрушував yd мої папери й раз за разом злосливо позирав у мій бік...
—Так є... так є...—цідив крізь зуби.—Він самий, голубчик...
—Знайшли щось, може?—спитався я його наївним голосом.
— Так, так... знайшов... еге-ж... —шипів він, складаючи на купу всі мої папери, листи, фотографії й записні книжки.
— Що ви хочете робити?
— Потім побачите!
— Бачите, мені цікаво було б знати це зараз, бо тоді я знав би, як маю ставитись до цього.
Вусач поклав на кучу останню записну книжку й промовив:
— Як хочете, так і ставтеся, а зараз одягайтеся і підем!..
—Куди?
—Потім побачите!
— Я мушу знати зараз, бо треба ж щось з помешканням зробити...
— Воно вам більше не потрібне!..
— Як то так?!.
—А так... Одягайтеся!.. Як хочете, то беріть і постіль з собою...
— Так ви мене арештовуєте, чи що?!. — з робленим здивуванням скрикнув я, удаючи страшно схвильованого.
Це, як видно, йому припало до сподоби і він цілком іншим, майже співчуваючим тоном вимовив:
—Що ж робити?.. Наказ такий!.. Надто неспокійний чоловік був з вас!..
— Чому був, а не є?..
—Тому, що вас тепер замкнуть і всяким таким штучкам годі вже виявлятися!..
— Ви думаєте?..
— Цілком певно!.. Одягайтеся!..
Через хвилину я вже був одягнутий. Загорнув у ковдру свою подушку, а вони забрали мої папери і ми вийшли в спокій ночі. Зараз же підійшов і той, що вартував біля мого вікна. Він був з карабіном і сердитий, бо одягнутий був легко, а осіння ніч була вже холодна...
* * *
Йшли вулицею, як мертвою... Вусатий попереду, я за ним, а всі інші за мною. Ніде нікого, тільки ліхтарі блимають та наші тіні танцюють по звучних тротуарах. На розі двох якихось вулиць стрінули трьох у сірому, в залізних "черепахах" і з карабінами в руках. Всі три йшли поруч і голосно шкрябали своїми чобітьми, що здалеку здавалося, начебто волокли важкі кайдани.
— О, це певна охорона!—сказав я вголос.
—Так!—промовив вусатий.—Вона вас також стерегтиме.
Порівнявшись з нами, вони всі три враз зупинилися і взяли карабіни напоготову.
—Кто ідьот?—спитався один ламаною московською мовою.
— Свої! З арештованим!—голосно сказав вусатий.
—Куда?—спиталась "черепаха".
—До криміналу!..
—А, криміналь!.. Карашо, карашо!..
Пішли далі. Ми звернули в якийсь провулок і вийшли на широку вулицю, яка рівною биндою ліхтарів тяглася ген-ген в пітьму тихої осінньої ночі і зникала десь за містом в чорній смузі сонних лісів.
Небо над нашими головами було глибоке, темно-синє, а зорі яскраві й лагідні. Зовсім не здавалося мені, що я позбавлений волі і йду під вартою до криміналу, а чулося в душі щось таке ніжне, лагідне і щире, як оті зорі, і мені хотілося говорити з людьми, дивитися в їх очі й викликати в їх серцях таку ж саму чулість.
— Ви жонатий?—спитався я вусатого.
— Жонатий!.. Бодай її чорт узяв!.. — сердито буркнув він.
— Чого ж то так? — зніяковів я.
— Зволоч моя жінка!.. Ледащо!.. Все їй гулі, а діла не любить...
Я замовк...
Стали йти передмістям. Низенькі, симпатичні домочки, похилі паркани, шепочучі осінні сади навколо і сухе листя на вузеньких хідниках. Щось мінорне бриніло в повітрі й обгортало собою мою душу. "Скоріше б уже і до свого місця!"—думав я про себе, йдучи за вусатим.
Раптом на тлі визоряного неба, серед густих садів, вималювалися контури чогось великого, грандіозного й страшного. Догадався, що це й є той славнозвісний кримінал, про який стільки створено самих дивовижних легенд і про який ще й досі переказують самі несотворенні речі.
За високими мурованими стінами величезний, чорний, в декілька поверхів будинок-тюрма. Підійшли до залізної брами, коло якої стояло двоє вартових в "черепахах", і зупинилися. Вусатий показав їм якісь папери і став стукати в браму.
— Кто там?—почувся з-за брами хрипкий голос.
— Свої! Арештованого привели! — гукнув вусатий.
Задзвеніли ключі, забряжчали ланцюги, заскрипіли заіржавлені замки, і брама відчинилася.