Я конче вирішив його вбити, цього капосного короля. Спочатку я довго вагався. Мій марксистський світогляд говорив, що особа в історії — ніщо, а індивідуальний терор — безглуздя. Але коли захорів тов. Ленін і я пригадав, що це є до певної міри наслідок есерівської отруєної кулі, коли фашистський наймит Конраді в Лозані убив по-злодіяцькому, ззаду, тов. Воровського[142 — Фашистський наймит Конраді в Лозані убив по-злодіяцькому, ззаду, тов. Воровського — йдеться про смерть повноважного представника РСФРР та УСРР, заподіяну колишнім офіцером-білогвардійцем Морісом Конраді (1896—?) 10 травня 1923 р. в Лозанні. До Італії Вацлав Воровський (1871-1923) прибув на міжнародні переговори з питань Близького Сходу та підписання конвенції про режим судноплавства в контрольованих Туреччиною чорноморських протоках. У 1923 р. в Харкові вийшла збірка літературознавчих праць Воровського "Русская интеллигенция и русская литература". Вважався також провідним марксистським критиком літератури.], коли монархісти в Болгарії своїми бандитськими наскоками змусили виїхати звідти наше радянське посольство — терпець мені увірвавсь.
Треба помститися. Це — раз.
А по-друге: хіба особа, видатна особа, не є той організаційний центр, круг котрого купчаться певні клясові сили? Той конденсатор, звідки йдуть проводи на слухняну периферію, слухняну тому, що в тім конденсаторі-особі втілено авторитет цієї клясової групи? Гай-гай! Авторитарність ще така сильна, така глибока. Багато, багато комуністів, як захорів тов. Ленін, розгублено плакали: що ж ми робитимемо без нього? Цей королик, що я маю його неодмінно вбити, ніякий геній, ніякий талант. Це сіра, звичайна людина. Але круг нього купчаться наші гетьманці[143 — Гетьманці — учасники збройних формувань під загальним командуванням Павла Скоропадського (1873-1945), гетьмана Української Держави (29.4.1918 — 14.12.1918).], монархісти всіх кольорів, оргеші[144 — Оргеші — члени однієї з перших фашистських організацій Німеччини (головним чином у Баварії), що виникла в 1918 р. як союз самооборони. Від 1919 р. на чолі організації став доктор Ешерих. Звідси й назва "Оргеш" — організація Ешериха. Офіційно заборонена в 1921 р.], фашисти[145 — Фашисти — представники політичної течії, що виникла на основі новітніх філософсько-політичних поглядів на державу як найвищу цінність та ствердження пріоритетів держави й нації (класу) над інтересами особистості. Прихід фашистів до влади зумовив постання тоталітарних режимів у низці країн Європи. Назва походить від слова "fascio" (італійською — зв'язка) — назви дружин, створених Б. Муссоліні в 1919 р.], всяке контрреволюційне сміття. Він — осередок їхнього мерзотного павутиння.
Пірвати його — і всі липучі нитки розвіються, переплутаються. Доведеться плести наново.
Так. Я вже наваживсь.
Мій акт буде актом дезорганізації ворожого стану.
Хоч на деякий час. Це — ніби на пиві бачимо налички "Баварія", "Тригорне". Я зірву наличку, хай підшукують іншу. Поки то зазнайомлять із нею маси. Адже масам треба прапора, щоб маяв десь поперед колони. Нема прапора — за ким іти?
Я забув повідомити, де такі думки снувалися в моїй запальній голові.
Напівтемна "Bier-Halle"[146 — Bier-Halle — пивна зала (нім.).] близько королівського палацу. Туди ходили пиячити різні челядники. Там я міг довідатися про всякі королівські звички, щоб винайти слушний момент для атентату.
Вже не вперше спускався я в цей закислий льох. І не один метр пива вихилив із льокаями[147 — Льокай — лакей.] з королівських покоїв... Може, ви не знаєте, як це пити пиво метрами? Напевно ні, бо метрична система ще в нас за новину. Так от, бачите, кельнер несе вам кружку пива, а під нею кружалко, сантиметр заввишки. Кричите:
— Ще кружку!
Наливає ще, а на стіл кладе друге кружалко.
— Годі. Рахунок?
Подивився:
— П'ять кружалків — п'ять кружок. Що це ви сьогодні мало п'єте?
— Мало? К чорту з вашими кружалками, крамарі дріб'язкові, катеринщики! Давай доброго кухля. Покажу, як колись наші прадіди-запоріжці гуляли.
Та й гульнув же! Показав — на свою голову, бодай не згадувати... А винен був отой стариганчик — фельдшер із королівської амбулаторії. Сам би я не пив, — його хтів укачати. Довгий на язик був лисий німець, як уп'ється. Ото й сьогодні верзе й верзе:
— Що ви думаєте: я таки простий собі фельдшер? Ні, мій любий! Моє ім'я знатиме всесвіт. Незабаром мій афарбіт уквітчає мені чоло лаврами великої слави. Вже десять років я працюю в хемічній лабораторії королівського університету й мої досвіди мають неодмінний успіх. Ось бачите!
Він витаскав із кишені невеличкого слоїчка з якоюсь жовтявою рідиною, а з другої — маленький електрифікатор.
Але відразу знов ісховав: до нас наближався кельнер, несучи два великих глиняних чоботи з пивом. Ставлячи на стіл, пояснив:
— Тут по десять літрів у кожному. Колись наші бурші[148 — Бурш — член студентської корпорації в Німеччині.] випивали на заклад. Ого, кажу: це як за часів Петра Першого на асамблеях "кубок білого орла" фігурував? Ох, і п'янюга цей імператор пранцюватий був! Та й ці рейтарські чоботи саме на його ногу прийшлися б. Бач, здоровецькі!
— Ану-бо, мій славетний винахідцю, за ваш афарбіт, чи як там його, хоч і не знаю, кому й нащо він придатний?
— О!— аж підскочив учений фельдшер, — нащо він придатний! Нащо він придатний! Юначе, юначе! Тільки ваша юність рятує вас від мого презирства й зневаги. Чи ви читали колись "Невидимого" Велса, цю чудесну казку? Її нема, цієї казки. Вона стала дійсністю, як стають дійсністю всі казки наших прадідів, перетворені в реальне життя могутньою силою сучасної науки. Незграбні цяцьки колишні — катапульти перед сучасними броневиками. Так і "Наутилюс" Жюля Верна — дитяча іграшка перед нашими підводними човнами. Цепеліни змусили почервоніти від сорому примітивні мрії давніх фантастів. А я, я — королівський фельдшер, викину на смітник мізерну Велсову макулатуру, — його "Невидимого". Я реальними зроблю стародавні казки про шапку-невидимку. Ось вона тут, у цьому слоїчку.
І він витяг знов із кишені свої препарати.
— Слухайте, — пошепки продовжував німець, нахиляючись до мене, — тільки вам, мій любий друже, я розповім уперше свою велику тайну, що криється в цих препаратах. Я її сам ще не до кінця розгадав, але вже близько, близько...
Божевільні вогники блискали в його старечих очах. Ясне діло, мені трапився маніяк. То що ж: може, і він знадобиться?
— Пиймо!
Ох, брати мої, товариші! Мабуть, і запоріжці такими кухлями не бавилися. Аж у в очах замакітрилось...
А німець розповідав далі:
— Коли намастити щось оцим киснем і відразу пустити електричний ток із цієї машинки — матимемо реакцію, що перетворює ту речовину, робить її прозорою, як чисте шкло. Ви Велса пам'ятаєте? Ви розумієте, чому це так? Вона після реакції не відбиває променів спектру, але пропускає їх крізь себе. Мій афарбіт робить речі невидимими. І ви питаєте, нащо це може знадобитися?
— О, вже розумію, — заперечив я, — коли б знаття, яка штука сидить у вашій кишені, ми б не брали цих рейтарських чобіт. Хай би давали кружалки, а ви б їх потім наафарбітовували. Так дешево можна пиячити.
Німець розсердився, взявся був за капелюх і півником наскочив на мене:
— Я працюю не для цих кружалків. Коли моя практика обмежувалася досі клізмами для покоївок їх величностей, так це не значить, що я повік не переступлю цього становища. Ерліх[149 — Ерліх Пауль (1854-1915) — німецький лікар та бактеріолог. У 1908 р. разом із 1. Мечниковим став лауреатом Нобелівської премії в галузі фізіології та медицини за роботи з імунології.] уславився аж 606-им своїм препаратом, а далі був іще кращий — 914-й. Я їх маю за ці десять років теж кількасот. І я досягну свого, чуєте ви, молодий неймовіро?! Ось Айнштайн[150 — Айнштайн Альберт (1879-1955) — відомий учений, сформулював теорію відносності, працював у галузі ядерної фізики і термодинаміки. Лауреат Нобелівської премії з фізики 1921 р.] усю фізику догори ногами ставить своєю теорією. Рушиться думка про незмінність елементів. А я порушу цілий вигляд їхній. Я здійсню казки Шехеразади і ввійду невидимий у палац Аладина...
Несподівано думка майнула:
— А що, — кажу, — ви мені цього револьвера не зробите невидимим?
Німець підозріло глянув:
— Нащо вам невидимий револьвер?
— Та ні на що... Хочу вас перевірити та й годі.
— Перевірити, Хомо невірний! Перста в мою рану вкласти хочете? А що як я вам докажу?
— Докажіть, ану докажіть, — під'южував я, тим часом не забуваючи ковтати з мого чобота.
У льосі за димом і парою ледве можна було розглянути навіть сусідні столики. Але гамір уже вщухав: було запізно й кельнери загасили частину лямпочок.
Наш куток здавався якимось кабінетом середньовічного альхемика. Поставивши собі на коліна довжелезного чобота й умостившися глибше в драному фотелі, я поволі ссав кислувате пиво. А навпроти лисий німець у довгому ляпсердаці порався коло мого револьвера. Машинка дзижчала, шипіла, розкидаючи синенькі іскри, німець лаявся і знов починав мастити револьвер жовтявою рідиною із слоїчка, муркочучи щось у козлячу борідку.
Мені здавалося, що він десь далеко, і я в якусь щілинку дивлюся на його поранку. А думка снувала мрії. Ото б, справді, мені таку "шапку-невидимку". А гей! І Петлюру[151 — Петлюра Симон (1879-1926) — один із керівників уряду УНР. голова Директорії з лютого 1919. До революції — відомий журналіст, літературний критик та публіцист.] б укопав з усіма його прісними, і всіх кандидатів колишніх, сучасних і майбутніх на царів та гетьманів, і фашистським штабам переполоху наробив би, і жандарям спокою б не дав... Ех, ловко було б! Та тільки бреше старий мізкокрут, порепана клізма німецька...
Ліниво думки перекочувалися. Ліниво пиво ссалося. Ліниво очі дивилися...
Аж гульк! Що таке? Чи справді револьвера немає? Чи я осліп?
Ні ж бо! Я бачу. Ось німців афарбіт під самим носом у мене стирчить. Під самісіньким носом. Аж солодко й трохи моторошно мені. Го-го! Так, це мені знадобиться. Це знадобиться.
Користуючись тим, що новочасний альхемік за своїми маніпуляціями не забув прикладатися і вже з денця висьорбував, задравши чобота мало не попід стелю; я у той мент, як він устромив туди свою лису голову, притьмом схопив слоїчка й машинку й чкурнув через задні двері "біргалки"[152 — Біргалка — похідне від Bier-Halle, так іронічно називали пивнички, де за невеликі гроші можна було перекусити й випити.].
Вихором примчав я на свою мансарду десь у глухому кварталі.