Жив собі чоловік та жінка, і був у них хлопчик. Були вони бідні й жили в куцій старенькій хатинці. Вітер повіне, — то вона й гойдається — от-от перекинеться. Виліз батько з сином на хату, щоб полагодити верх, коли на трямку сидить Чорний Орел. Впіймав його батько та й каже:
— Стій же ти, вражий Орле, більш ти не будеш сюди літати та солому на моїй хаті кублити. — Тоді до хлопця: — На. подерж, сину, а я піду візьму ножа, та заріжемо.
Поліз він за ножем, а Орел і прохає хлопця:
— Пусти мене, хлопчику, ти ж бачиш, що не яка вже моя й шкода. Пусти!
А хлопчик і одказує:
— Я б радий тебе пустити, коли ж батько в мене сердитий: як розлютується, то щоб і мене не зарізав.
— Не бійсь, — каже Орел, — я до цього не допущу. Хлопчик і пустив його. Вертається батько та до хлопця:
— А Орла де дів?
— Пустив, — каже.
— Ах ти ж сякий-такий! — та до нього. Тоді Орел сів на дереві біля хати та й каже:
— Як маєш ти хлопця за мене бити, бери мене краще та заріж. Батько кинув хлопця та до Орла, а хлопець з хати та й ну тікати. Орел і собі знявся та й полетів. Летить та й гукає до хлопця:
— Біжи ж ти за мною!
Орел летить, а хлопець за ним біжить. Біг-біг, притомився. Бачить — не збігти йому за Орлом, — сів спочити.
Потім і думає: "Додому вже не вернуся, піду собі світ за очі".
Іде він та й іде. Бачить степ, а на степу пасуться отари та череди всякої худоби, а по ярах стоять калюжі молока, що капає з корів. Підійшов він до чабанів, поздоровкався та й питає:
— Чию це ви худобу пасете?
— Це худоба Чорного Орла, — одказують. Хлопець зрадів та й прохає:
— Розкажіть мені, як дійти до нього.
— Добре, — кажуть, — переночуй, а завтра ми тобі розкажемо.
Хлопець остався.
Бачить, а чабани ріжуть баранів, скотину б'ють на м'ясо.
— Нащо це ви? — питає.
— Будемо тебе шанувати.
— То навіщо ж такого багато?
— Це вже такий звичай у Чорного Орла: коли трапиться до нього гість, то нічого не жалує для нього. Так і нам наказав робити.
Повечеряли добре, полягали спати, а вранці повставали та й стали виряджати хлопця до Чорного Орла.
— Як підеш ти, — кажуть вони, — то не звертай з дороги, йди прямо та й прямо. Побачиш муровані стіни та залізну браму — там і живе Чорний Орел. Тільки так не пройти до нього: на його подвір'ї багато собак лютих, то щоб не розірвали. Ми зробимо так: обкладемо тебе м'ясом, а зверху обгорнемо в овечу шкуру. Собаки нападуть на тебе, обірвуть шкуру, похватають м'ясо, а ти тікай тоді мерщій в Орлів будинок. Та ще скажемо тобі от що: як підійдеш до залізної брами, то скажи — не забудь — "добридень!", а то брама не розчиниться.
- Степан Васильченко — Чарівна книжка
- Степан Васильченко — Отруйна квітка
- Степан Васильченко — Петруня
- Ще 73 твори →
Подякував хлопець чабанам та й пішов.
Іде він та й іде, з дороги не звертає, коли так: стоїть мурована стіна й залізна брама. Підійшов хлопець до брами та й промовляє:
— Добридень!
Залізна брама й розчинилася. Увійшов на подвір'я, а до нього так і кинулася сила собак. Порвали на ньому овечу шкуру, розхватали куски м'яса та й почали їсти. А хлопець тим часом мерщій побіг до будинку, став перед дверима та швиденько:
— Добридень!
Двері одчинилися, і він пішов у будинок.
А в будинкові — багато світлиць. Кожна прибрана хорошехороше, аж сяє. Обійшов він по всіх світлицях — нема нікого. Сів та й дожидає. Як стало смеркатись, надворі загула буря. Дерева шумлять, вікна бряжчать, будинок ходором ходить. Хряснули двері, одчинились — в світлицю влетів Чорний Орел. Сів він з розгону на стілець, крила зразу поспадали. Дивиться хлопець, а то вже не орел, то гарний-прегарний лицар молодий.
Побачив він хлопця та як зрадіє:
— А я ж думав, що ти вже й не знайдеш мене! Оставайся тепер жити в мене.
Живуть вони рік, живуть другий і більше. Хлопчик виріс уже, став великий. Тоді каже йому Чорний Орел:
— Давай побратаємось!
— Давай, — каже той.
Після того Орел взивав уже його Побратимом.
Раз і каже Чорний Орел:
— Побратиме мій любий! Так мені здається, що немов ти журишся в мене. Може, занудився, сидячи в будинкові. Поїдемо по степу погуляєм. Хіба ж коней у мене мало або зброї немає!
Посідлали вони коней й подалися в степ з вітром гуляти. Коли стоїть перед ними якесь кладовище. Побратим спинив коня, схилив голову та й зажурився.
— Чого, Побратиме мій, засмутився так? — питає Чорний Орел.
Побратим промовчав, тільки зітхнув тяжко.
Так і додому поїхали.
Поїхали вдруге в степ, і вдруге так само: як побачив Побратим кладовище, відразу спинився і став журитись. А Чорному Орлові знову не сказав ні слова. Поїхали втретє. Коли й за третім разом стало так, Чорний Орел став виказувати своєму Побратимові:
— Який же ти, мій Побратиме, та нещирий! Я тобі кажу всю правду, а ти од мене криєшся. Чому не скажеш, який на душі в тебе смуток? Може б, я поміг тобі, а не поміг, то хоч розважив би.
Тоді Побратим розказав йому все.
— Тільки, — каже, — побачу я оці могилки, то й зразу згадаю про свого батька та матір. Може, думаю, й вони десь повмирали. Тоді Чорний Орел і каже:
— Бачу я, що хочеш ти додому. Шкода мені за тобою, та нехай уже так і буде. їдь, коли хочеш, а я тебе так одарую. Що буде за чим жити й тобі, й твоїм батькам.
На другий день виряджає Чорний Орел свого Побратима в дорогу. Виніс йому малесеньку скринечку та й каже:
— Не одчиняй цієї скринечки, поки не дійдеш додому. А дома одчиниш та побачиш, яке добро там заховано. Тільки — ой глядигляди — дорогою не одчини, бо тоді загинемо і ти, і я. Попрощавсь Побратим з Чорним Орлом, взяв ту скринечку та й пішов.
Іде він степом та й думає: "Наобіцяв мені Чорний Орел всякого добра, а дав цю маленьку скринечку. І що б було тут такого дорогого?" І взяла його велика охота заглянути в ту скринечку. Сів він на шляху та й думає: "Прочиню ось я цю скринечку трішечки Та хоч в щілинку гляну, що там сховано".
Тільки прочинив він скринечку, як рине ж звідти скоту: овечки, корови, коні, одно за одним валом валять. Увесь степ, скільки оком скинути, захряс ними, а вони ще валять.
Сів Побратим та й плаче:
— Пропав же тепер і я, пропав і Побратим мій вірний. Коли йде Велетень великий-великий.
— Чого це ти плачеш, хлопче? — питає він Побратима.
— Та як же мені не плакати, коли я сам занапастив себе: випустив із скриньки скот, а сюди загнати не здолаю. Тепер загину сам, загине й той, хто подарував мені цю скриньку.
— А що даси, як я тобі увесь отой скот та знову в скриньку зажену? — каже Велетень.
— Що хоч, те й бери.
— Хочеш, щоб я тебе з'їв?
Побратим і думає: вже мені однаково — чи так, чи інакше погибати, то хай же хоч Чорний Орел останеться живий. Потім і каже:
— Добре, з'їси.
Глянув Велетень сюди-туди: край шляху росте дуб. Як не вирве він того дуба! Махнув раз, махнув два: повернув скот у скриньку. Лізуть, не потовпляться. Недовго пройшло, всіх до одного позагонив, потім зачинив скринечку й оддав Побратимові.
— Коли ж ти мене будеш їсти? — питається у Велетня Побратим.
— Приходь через два тижні.
— А де ж ти живеш?
— Отам і там, — розказав Велетень.
Тоді Побратим взяв тую скриньку та й пішов додому.
Прийшов він додому та як випустив скот із скриньки, то батьки його відразу й побагатіли. Пожив з ними два тижні, а потім попрощався й пішов од них.
Приходить до Велетня, а той саме спочиває по обіді.
— Ну, тепер їж мене! — каже Побратим. Велетень глянув на нього та й каже:
— Дуже ти в дорозі пилом припав. Піди викупайсь, тоді приходь.
Викупався Побратим, знову приходить.
— Викупався вже — їж! А Велетень знову:
— Піди, — каже, — краще викупайся. Пішов Побратим, викупався знову, вишарувався добре, приходить.
— Тепер добре вимився, — каже, — хоч якому панові то можна їсти.
А Велетень позіхнув та й каже:
— Та воно мені щось і їсти не хочеться. Загадаю я тобі одно діло. Як зробиш, то й зовсім на волю пущу.
— А що ж ти мені загадаєш? Велетень і каже:
— Lсть на світі дочка в Сонця, красуня Акулян; як через рік приведеш ти до мене ту красуню, тоді не буду тебе їсти.
— Добре, — каже, — піду.
Вийшов од нього та й пішов, куди очі бачать. Вийшов він на шлях та й журиться, де йому шукати тієї красуні Акулян. Дивиться — назустріч йому їде якийсь лицар. Кінь під ним
як сокіл, зброя сяє і сам молодий та хороший. Поздоровкався він до Побратима та й питає:
— Куди йдеш, чоловіче добрий? А Побратим:
— Питай ти мене, коли я й сам не знаю. — Потім і розказав йому, хто він і що йому треба зробити.
Послухав його Лицар, а далі й каже:
— Тяжко знайти ту красуню Акулян, і самому тобі ніколи її не добути. Потоваришуємо та вкупі поїдемо — я допоможу тобі. Глянув на нього Побратим та й каже:
— Як же мені потоваришувати з тобою, коли ти багатий, а я бідний, — ти будеш конем їхати, а мені не зійти з тобою пішому.
— Помиримося, — каже, — а як будеш мене слухатись, то й у тебе все буде.
Потоваришували.
Один конем їде, другий іде піший. Тоді перший сідає на коня, а той іде піший. Так і міняються. Дивляться — сидять пастухи. Лицар і каже:
— Зараз будеш мати і коня, й рушницю, та ще й одежу. В їх цього багато, то вони й жалкувати не будуть.
— Як же це буде? — питає Побратим. Лицар і каже:
— Я перекинусь в дорогого собаку та й буду бігти за тобою. Пастухи люблять добрих собак і будуть купувати в тебе. То ти й візьмеш за нього коня, рушницю й одежу. А як будеш вибирати коня, то роби так: стань оддалік та й клич з табуна: сюк-сюк-сюк… Який вийде до тебе, того й бери.
Так і зробили. Іде Побратим конем, а за ним біжить дорогою собака. Побачили пастухи того собаку, задивились.
— От, — кажуть, — коли б нам такого собаку! — Тоді й кажуть до Побратима: — Чи не продав би ти нам твого собаку?
— Продам, — каже.
— Що візьмеш?
— Дайте коня, та рушницю, та дайте у віщо одягтися. Пастухи зраділи:
— Бери скільки хочеш, бо такого добра в нас багато.
— Мені багато не треба, — каже.
Дали йому пастухи рушницю, дали одежу.
— А коня, — кажуть, — сам вибирай. Став Побратим проти табуна та й кличе: сюк-сюк-сюк… Дивиться: кульгає з табуна шкапа, погана-препогана. "Здохне вона тобі, щоб я її взяв", — подумав Побратим та й погнав її назад. Потім знову: сюк-сюк-сюк… Дивиться — знову та ж таки шкапа суне з табуна. Нічого робити, взяв її з собою, поїхав. А собака зостався в пастухів. Вночі, як пастухи спали, прийшли злодії, щоб покрасти коней. Собака почав гавкати та й розбудив пастухів. Тоді злодії повтікали.