Якщо таємницю довірити хоч одному, — вона перестає бути таємницею. От є така притча… У давні-давні часи до одного мудрого судді прийшов чоловік із скаргою на свого сусіду, що той зрадив таємницю, яку він йому довірив. Суддя подумав і сказав: "Якщо і є хтось тут винний, то ти сам". — "Чому?" — здивувався чоловік. "Ти не міг зберегти свою таємницю, розповів її сусідові. І хочеш, щоб сусіда зберіг твою таємницю краще, ніж ти сам". Якби ми, лікарі, не вміли берегти таємниць, нам не довіряли б хворі. Адже ніхто не хоче, щоб про подробиці його хвороби знали всі. А часто і про саму хворобу. Існує, синку, навіть таке поняття — лікарська таємниця. То одна із складових нашої лікарської честі… І ти ж мені теж не все говориш…
Після цих слів сподіватися, що мама щось розкаже, було вже зовсім неможливо.
Дениско зітхнув і змирився…
Він ніколи не прокидався вночі.
А тут прокинувся на мить. Йому снилося щось тривожне.
Крізь сон він глянув на мамине ліжко. Ліжко розстелене, але мами в ліжку нема… І, може, через те, що сон був тривожний, він не прокинувся остаточно. Просто закарбувалося в пам’яті — порожне мамине ліжко. Як епізод тривожного сну…
А коли він прокинувся вранці, то з подивом побачив, що мама спить.
Навіть у суботу й неділю, коли він прокидався, мама завжди вже була на ногах. Вперше він бачив, що мама вранці спить.
Вперше в житті.
Холодний страх здавив Денискові горло. Йому здалося, що мама… не дихає…
Дениско підхопився, кинувся… І тут же побачив — дихає… Дихає!
На столі лежала записка.
"Дениску! Любий! Не буди мене, будь ласка!
Я лягла спати на світанні. Сніданок під подушкою.
Снідай і біжи погуляй. Наша таємниця на сходах.
Цілую.
Мама".
Снідай!
Хто б це снідав, як на сходах таємниця!
Швидко натягнувши штани, накинувши наопашки сорочку, Дениско побіг до вихідних дверей.
На сходах чувся якийсь гамір.
Тремтячими руками Дениско одчинив двері і…
Якби Дениско не чекав "таємниці", не був підготовлений, він би не повірив, що то сходи їхнього будинку. Він би подумав, що просто ночував у гостях, у чужому домі. Сходи були невпізнанні. Ще вчора стіни, а також поручні і сітка ліфта були пофарбовані у темний брудно-зелений колір, сходи й площадки заляпані такою ж фарбою. Шибки вікон на сходах брудні, забризкані білилами, якими фарбували лутки, рами і підвіконня.
Тепер і стіни, і поручні, і сітка ліфта були ніжно-блакитні, сходи й вікна чисті-чистісінькі. Але цього мало — на стінах висіли картини: пейзажі у рамках під склом. Кругом були вазони з кімнатними рослинами. З маленьких вазончиків, прикріплених до стін, до поручнів, до сітки ліфта, звисали виткі рослини: китайський плющ та інші, назв яких Дениско не знав. На площадці стояли по кутках фігурні керамічні навіть не вазони, а квадратні вази, чи що, в яких росли пальми, фікуси і якісь незвичайні ліани з величезним лапатим листям — філодендрони (це Дениско вже потім дізнався, як вони називаються). І біля всіх дверей лежали однаковісінькі гарненькі барвисті килимки для ніг. Ну не сходи, а зимовий сад у якомусь палаці.
Малознайомі Денискові дяді й тьоті з верхніх поверхів, незважаючи на ранню пору, збуджено товклися на сходах і галасували.
— Ну ти диви!
— Це ж треба!
— Ну театр!
— От чудасія!
Десь унизу хтось тонко верескнув неприємним голосом:
— Самоуправство!.. Без дозволу!… За це ще й…
Але голос одразу затюкали.
— Та хіба на добрі справи дозвіл питають?!
— От звикли, звикли на все дозволу чекати! Розпорядження! Директиви!.. Одвикайте! Не ті часи!
— Ініціативу виявляти треба!
Спершу Дениско збіг униз.
У під’їзді було ще краще, ніж на сходах. Ще більше квітів і картин. А над поштовими скриньками прямо на стіні величезними червоними літерами було написано:
"Бажаєм щастя досягти!
Хай поштарі щодня нам з вами
Приносять радісні листи
І поздоровні телеграми!"
Потім Дениско побіг угору.
Найбільше людей зібралося на площадці третього поверху.
І тут Дениско завмер, вражений.
На третьому поверсі казка закінчувалася. Сходи, що вели на четвертий поверх, були брудні, заляпані, стіни зелені, як і до сьогоднішнього дня.
І різниця була така разюча, що аж подих перехоплювало — як можна було раніше так жити?..
На зеленій стіні, що межувала з ніжно-блакитною, був наклеєний аркушик паперу.
"Дорогі сусіди з вищих поверхів! Якщо ви хочете, щоб у вас було так само, як і в нас, звертайтеся у сьому квартиру. Є й фарба, і вазони, і естампи — все можна замовити за недорогу ціну. Порадьтеся, вирішуйте!"
Хтось уже потягся був до кнопки дзвінка. І тут Дениско вигукнув:
— Стривайте! Не дзвоніть!.. Будь ласка!..
— А що таке? — обернувся до нього кремезний дядечко.
— Вони сплять, мабуть… Вони всю ніч працювали… Я знаю… Бо моя мама теж…
— А-а… правильно… — погодився дядечко. — Мудра думка, дорогий товаришу. Подзвонимо пізніше.
Дениско ніколи не відчував себе таким дорослим… Йому дуже хотілося ще щось сказати, підкреслити, що й він причетний до цього казкового несподіваного дива на сходах, але нічого не придумав і лише сказав, наслідуючи діда Кирила:
— Отак!
— Правильно! — знову погодився кремезний дядечко.
Весь суботній день і весь суботній вечір мешканці верхніх поверхів працювали на сходах: мили, одчищали, фарбували… Вішали естампи (так, виявляється, називають оті кольорові картини під склом). То був такий веселий суботник, що любо глянути. Жарти, сміх, навіть пісні.
ї душею суботника була Зірчина бабуся Світлана Василівна. Вона керувала, причому так ненав’язливо, так обережно, що ніхто й не помічав, як вона керує. Кому тихенько підкаже. Кому жартівливо порадить, а в кого просто, сміючись, одбере валик з фарбою і сама почне фарбувати, показуючи, як треба. Не всі ж, ясна річ, уміють. А фарбувати, щоб не було ні плям, ні смуг — не така-то й проста штука.
Денискова мама теж брала участь у суботнику, хоч і не встигла як слід відпочити — це Дениско по очах бачив (він маму добре знав). Але на деяких поверхах своєї робочої сили не вистачало. Там уся сім’я на курорті, там хтось хворий, немічний. Доводилося допомагати. Дениско, звичайно, був поряд з мамою: підсобляв, подавав, що треба.
Мама захоплено вигукувала:
— Ну Світлана Василівна! От молодець! От придумала! От організувала!
Дениско не витримав і сказав:
— А нащо було влаштовувати оту таємницю? Не можна було просто сказати людям: "Давайте перефарбуємо сходи". А то дивись — у тебе які кола під очима від безсонної ночі. Вигадали таємницю — як діти.
— Ну що ти, синку! Спробуй умовити! У кожного ж свої плани на суботу. А тут усі побачили — і одразу засоромилися, що в нас така краса, а в них… Таємниця, синку, іноді дуже потрібна річ. Створює елемент несподіванки, як кажуть учені.
— Звичайно! — погодився Дениско. Що-що, а його агітувати за таємниці не треба.
Петро Кирилович, Зірчин дідусь, спеціально для суботника змайстрував пристрій для швидкісної механічної чистки кахля та плитки від засохлої олійної фарби. Це була оригінальна насадка на електро— дрель (замість свердла) з пухнастою сталевою щіткою. А оскільки будівельники позаляпували фарбою все, що тільки могли, й оскільки ніхто, крім Петра Кириловича, користуватися тим пристроєм не вмів, то його весь час гукали і він буквально бігав з поверху на поверх.
Кожного разу, пробігаючи повз Дениска, він привітно усміхався й підморгував йому. Після того епізоду з Піратом Петро Кирилович завжди приязно всміхався Денискові, але сьогодні його усмішка була особливою, — наче між ними існувала таємниця, дружня змова. А може, Денискові просто так здавалося. В усякому разі, він теж усміхався Петру Кириловичу у відповідь, а іноді дозволяв собі й підморгувати.
"От що за дивний закон такий існує,— думав Дениско, — коли людина дивиться на тебе з симпатією, приязно, то й тобі вона подобається. А коли хтось на тебе дивиться косо, з неприязню, то ніяких добрих почуттів викликати в тебе не може".
Піднявшись на шостий поверх, Дениско побачив Пірата.
Той стояв біля підвіконня і ліниво мазюкав по ньому щіткою — фарбував.
Нараз одчинилися двері однієї з квартир і з них вискочила на площадку дебела жінка в халаті, з бігудями на голові, які були недбало прикриті квітчастою хустиною.
— Васю! — сердито гримнула вона. — Я ж сказала, нової щітки не брати! От убоїще! На!
Вона вихопила з рук Пірата щітку, кинула йому іншу, майже лису, сама деревинка, розмахнулася й вліпила синові потиличника, так що той трохи не дзьобнув носом підвіконня. Дениско ще встиг подумати, що вже чув цей голос на сходах. То вона кричала: "Самоуправство! Без дозволу".
Мить — і двері за нею зачинилися.
Дениско завмер. Його ніколи не били батьки. І йому стало боляче, наче це йому дали потиличника.
Пірат Вася обернувся і тільки тепер побачив Дениска. В очах його спалахнула злість.
— Чого вирячився?! У-у! — Пірат Вася замахнувся щіткою на Дениска і… вдарив нею у вікно. З брязкотом посипалося розбите скло.
Пірат Вася зблід і втягнув голову в плечі.
Двері квартири розчахнулися — вигулькнула Піратова мама.
— Що?!
Пірат Вася втупився у підлогу.
— Це я! Я! — поспішливо вигукнув Дениско. — Ненароком!..
Дебела жінка перевела на нього сердитий погляд.
— Нічого! Нічого! Буває! Вставимо! — пролунав згори веселий голос.
Дениско звів очі.
На верхній площадці стояв Петро Кирилович.
— Вставимо! Не хвилюйтесь! — повторив він, з усмішкою дивлячись на Піратову маму. — Не помиляється той, хто нічого не робить.
Жінка скривилась.
— Я… я на лікарняному! У мене ОРЗ! Від нас працює мій син! — І, демонстративно шморгнувши носом, грюкнула дверима.
Якусь хвилю всі троє мовчали — і Дениско, і Петро Кирилович, і Пірат Вася.
Потім Пірат Вася, не підводячи голови, тихо сказав:
— Це я!..
— Я бачив! — промовив Петро Кирилович. — Але добре, що ти признався…
Денискові він не сказав нічого. Він тільки знов усміхнувся і підморгнув йому. І зник — побіг кудись нагору.
А Дениско побіг униз. Серце його співало. Чи може бути щось краще, ніж усвідомлення власного благородства?
13. ВТЕЧА
Вже тижнів три, як нема від тата листів. Татова геологічна експедиція на далекому Уралі. Дениско і мама хвилюються. Тато завжди намагався регулярно надсилати листи з "поля". Де б він не був.
Щоранку, поснідавши, Дениско передусім бере ключа й біжить униз до поштової скриньки.
От і сьогодні…
Замок металево скреготнув, скринька одчинилася.
О! Є!
Разом з газетами Дениско витягнув і листа.