Скринька з секретом

Всеволод Нестайко

Сторінка 12 з 18

То я так… Хоча й не завадило б, — усміхнувся дід Кирило. — От не люблять гласності лихі люди! Найзручніше їм — тишком-нишком. Ну, а тепер… Кіноекспедиція "Хліб" триває. Поїдемо зараз на хлібозавод. Треба зустрітися з одним… "хліборобом". Лови, Дениску, таксі.

У дирекції хлібозаводу пахло свіжою здобою.

Вони зайшли в приймальню, і дід Кирило підшкандибав до столика, за яким сиділа секретарка в окулярах.

— Добрий день! — привітався дід Кирило. — Юрій Виталійович у себе? Мене записали на прийом. По телефону. Гнатюк.

Секретарка зазирнула у якісь папери.

— А-а, так-так. Є. Почекайте. У нього люди.

"Юрій Віталійович… Знайоме ім’я", — подумав Дениско, розглядаючи приймальню. І раптом погляд його вшнипився в табличку на дверях кабінету:

"Заступник директора

Івашенко Ю. В.".

Денискові перехопило подих.

Точно! Ігор же казав навіть: "Тато — заступник директора хлібозаводу".

Невже?..

Він зиркнув на діда Кирила. Але дід Кирило дивився на секретарку.

В цей час двері кабінету відчинилися, вийшло троє дядечків у білих халатах. І секретарка сказала:

— Будь ласка, заходьте!

Кабінет був великий, з гарними блискучими полірованими меблями.

З-за великого письмового столу підвівся й вийшов їм назустріч високий огрядний чоловік, теж у білому халаті.

— Здрастуйте, здрастуйте. Слухаю вас.

Голос його був м’який і приємний.

— Здрастуйте, Юрію Віталійовичу!.. Гнатюк Кирило Стратонович. Хлібороб. На пенсії.

— Дуже приємно. Сідайте. Що вас привело? — Юрій Віталійович усміхнувся просто-таки медово.

— Скарги привели. На жаль. Незадоволені покупці нового району, що до них у магазин регулярно завозять несвіжий хліб.

— Регулярно? Не може бути! Я перевірю! Я запишу! Обов’язково! — Юрій Віталійович зобразив на своєму випещеному обличчі справедливе обурення. — Але ви розумієте, — зам’явся він. — Економіка є економіка. І частину нереалізованих залишків учорашньої випічки треба кудись дівати. Ми, звичайно, стараємось, намагаємось, але… Це ваш онук?

— Асистент.

— Ха-ха-ха, — дзвінко розсміявся Юрій Віталійович. — І в мене вдома такий асистент. Гарний хлопчик. — Він погладив м’якою долонею Дениска по голові.

"Невже це він, той, що кинув матір напризволяще?" — з подивом думав Дениско.

— А от я читав про нові сорти хліба. "Дарницький", "Московський", які довго не черствіють…

— Освоюємо, освоюємо! — перебив діда Кирила Юрій Віталійович.

— А за кордоном, та й у нас в деяких містах, випускають хлібопродукцію у поліетиленовій плівці. Теж дуже зручно.

— Ну, для цього потрібні спеціальні лінії. В перспективі, правда, думаємо, але…

Дід Кирило несподівано підняв кіноапарат, приклав до ока і, вже стрекочучи, сказав:

— Трошки поверніться, будь ласка. Щоб очі було видно…

— Ой, що ви!.. Це для телебачення?.. Чого ж ви не попередили?.. Мені ще до відпустки дзвонили, що збираються… — Юрій Віталійович одкинув голову назад, явно позуючи.

— Ні, я не для телебачення… Я — для вашої мами. Щоб показати. Щоб в очі вам подивилась. Не бачила дуже давно. Не пам’ятає, як ви виглядаєте… А зараз у лікарні старенька… Треба поспішити…

Дениско ніколи в житті не бачив, щоб так швидко, так блискавично мінялися люди. Тільки-но був пещений, самовпевнений, самовдоволений красень. І враз зробився жалюгідний переляканий нікчема з слинявими губами.

— Та що… та я… та ви… — белькотів Юрій Віталійович, метушливо хитаючи з боку в бік головою, наче намагаючись сховати її кудись.

Денискові навіть стало жаль його.

— Для чого?.. Для чого?.. При дитині?.. — Юрій Віталійович не знав, куди подіти свої руки. Він безладно метляв ними, то щось виймаючи з кишень, то знову засовуючи назад.

— Для мого це навіть корисно, а от про свого ви не подумали. — голос у діда Кирила був холодний і жорстокий.

— Ай!.. Вчора мені мій таке влаштував!..

Здавалося, ще мить — і він заплаче.

І тут на письмовому столі задзвонив телефон. Юрій Віталійович кинувся до нього так, як кидається потопаючий до рятівного круга.

— Алло!.. Слухаю!.. Так-так… Так… Так…

Дід Кирило взяв Дениска за плече:

— Ходімо!

Вони мовчки вийшли з кабінету. Потім мовчки — на вулицю. І тільки тут дід Кирило сказав:

— Усі злочини на світі починаються з поганого ставлення до матері. Якби злочинці любили своїх матерів, вони б ніколи не стали злочинцями. Хоча б тому, щоб не засмучувати маму. Бо яка ж мама хоче, щоб її діти були злочинцями…

Більше дід Кирило не сказав нічого.

І тоді, як вони ловили таксі, і тоді, як їхали у таксі додому.

Мовчав і Дениско.

Кортіло йому спитати, звідки дізнався дід Кирило про бабусю Івашенко і чи пов’язано це із запискою Зірки (пов’язано, авжеж пов’язано, не може бути не пов’язано). Але так і не спитав. Не наважився. Надто серйозний, мовчазний і задуманий був дід Кирило.

Перш ніж зайти у ліфт, дід Кирило по-дорослому потиснув Денискові руку і сказав:

— Спасибі тобі! Ти мені допоміг. Серйозно. Без тебе я й таксі не впіймав би… Піду відпочину. А то трохи втомився. Кіноекспедиція закінчена. Бувай!

16. ДИВО ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Той день був незвичайний. Їм ставили телефон!

У Дениска ще ніколи в житті не було особистого телефону. Там, на старій квартирі, телефон був лише у сусідів, через площадку. І коли щось термінове, то мама просила, вибачалася, але частіше бігала на вулицю, до таксофона.

Апарати купували заздалегідь.

І він, червоний, з білим наборним диском, з крученим білим шнуром, три дні стояв на тумбочці у коридорі мовчазний і таємничий. Дениско раз у раз знімав трубку, крутив пальцем диск і слухав. Але у трубці була німотна тиша.

І от прийшли "телефоністи". Вони були так вражені красою на сходах, що спершу розгубилися. На кожному поверсі розподільчі коробки, з яких треба вести у квартири телефонний шнур.

"Телефоністи" довго ходили, примірялися, чухали потилиці. Потім пообгортали кінці драбини ганчірками і, приставляючи до стін, дуже пильнували, щоб не подряпати. І електродреллю орудували так, як дитячий зубний лікар бормашиною.

Дениско подумав, що, мабуть, одна добра справа тягне за собою іншу. Якби на сходах було брудно, як раніше, "телефоністи", може, не стали б церемонитися і насвинячили б так само, як і будівельники.

Телефон ожив.

Коли Дениско зняв трубку, він озвався довгим привітним гудком.

Тремтячою рукою Дениско набрав номер.

Щось клацнуло, і почувся знайомий мамин голос:

— Я слухаю.

— Мамо! Мамочко! Це я! Дзвоню з нашого телефону. Уже поставили, підключили. Чуєш?

— Чую. Тільки не кричи так. А то у мене вуха позакладало. Як ти там? Поснідав? Усе в порядку?

— В порядку.

— Ну, добре. Який наш номер? — Дениско сказав. — Я тобі потім подзвоню. Коли звільнюся. Бувай! — І в трубці залунали короткі гудки.

Ще позавчора, як принесли апарат, мама поклала на тумбочці, біля телефону, довгастенький червоний записничок з літерами на зрізаних східчиками сторінках — телефонну книгу. Деякі сторінки були чисті-чистісінькі. А на деяких записані номери телефонів, — де густо, де по одному, по два.

Дениско взяв телефонну книгу і став гортати. Йому не терпілося кому-небудь подзвонити. Авжеж. Мати телефон, який щойно поставили, і не дзвонити — це, вибачте, просто дурниця.

Але несподівано подзвонив він по номеру, якого у телефонній книзі не було.

Дениско навіть не помітив, як рука його механічно набрала номер Івашенків.

— Алльо! — почувся голос Ігоря.

Дениско поспішливо, наче боячись, що Ігор пізнає його подих, поклав трубку. А що він міг сказати?.. Звичайно, йому цікаво, як відбулася в Ігоря розмова з бабусею у лікарні, і як доїхав він тоді без грошей додому, і що тоді "влаштував" батькам… Та хіба про такі речі розпитують, та ще по телефону?..

І тут Дениско раптом згадав, що сьогодні ж четвер. Сьогодні він мав дзвонити депутату. Правда, ще нема шістнадцяти годин, тобто чотирьох дня. Без двадцяти чотири. Навіть не сподіваючись, що хтось візьме трубку, Дениско набрав номер. Ну, чого не набрати, як телефон під рукою?

І раптом почувся голос депутата:

— Я слухаю.

Дениско так розгубився, що не одразу відповів.

— Я слухаю, — повторив депутат.

— Здрастуйте. Це я — Денис Мироненко. Хочу подякувати за адресу Івашенків. Дякую. Ви так швидко…

— А-а… Дениско? Мироненко?.. Добрий день! Добрий день!.. Ну, як там справи?

— Та все начебто гаразд… Знайшов того хлопця. І з бабусею начебто…

— Ну, молодець! Молодець!.. Як щось буде треба — дзвони…

— До побачення!

Коли він уже поклав трубку, то раптом подумав, що голос депутата був наче знайомий. І інтонації знайомі…

І враз телефон задзвонив сам. Та так несподівано й дзвінко, що Дениско аж підскочив.

"Мама!" — він схопив трубку.

— Алло!.. Слухаю! Це ти?

— Даруйте… Здрастуйте!.. А це хто? — почувся хриплуватий голос.

— Д-дениско, — розгубився хлопець.

— Дениско?! Тю!.. Сусіда?! Здоров! А це дід Кирило. Не впізнав? І я тебе не впізнав одразу… Оце ж поставили нам, вважай, телефон щойно. А у квартирі нікого. Моя вчителька, як завжди, бігає по господарству. Ну і я… Ніколи ж того телефону, вважай, у житті не мав… — голос у діда Кирила був якийсь по-дитячому винуватий. — Сиджу ж оце і дзвоню… Вибачаюсь… По отих номерах, що близько до нашого. По сусідах, значить. Знайомлюся таким макаром із сусідами. Бо я ж, як ти знаєш, не дуже "виїзний". А з сусідами знатися треба. Сусідів не знають тільки погані люди. Дзвоню, вибачаюсь, пояснюю, хто я такий, — люди не ображаються, розуміють. Уже кілька номерів записав. А це, значить, твій… Записую… Дуже приємно. Отак! Щось я вже набалакав тобі сорок бочок арештантів. То телефон винен. Диво цивілізації. Сиджу один… Ти запиши наш номер. Може, колись подзвониш. Диктую…

Дениско записав.

— Ну добре… Дзвони. Заходь. Вибачай, що потурбував. Я всім так кажу… До побачення.

Дениско поклав трубку і подивився на телефон.

Диво цивілізації!

Слово "цивілізація" було складне, але Дениско вже знав його.

Якось питав тата, і той йому пояснив: цивілізація — це те все, чого досягають люди і в науці, й у культурі — це і машини, і будинки, і метро, і радіо, і кіно, і телебачення… І телефон, звичайно. Бо таки справжнє диво. Сидить мама на протилежному кінці міста у своїй лікарні, куди їхати трьома видами транспорту, а він говорить з нею так, наче вона у сусідній кімнаті.

Телефон задзвонив знЬву.

І знову Дениско здригнувся.

12 13 14 15 16 17 18