Ще один великий німий (дитинство Миколи Лукаша)

ЩЕ ОДИН ВЕЛИКИЙ НІМИЙ

– Микольцю, агов! Біжи-но мерщій до вареників!

Ані згуку у відповідь.

– З вишеньками, Микільцюню, твої улюблені!

Покликала Лукашика свого меншого сина й утерла сльозу.

Чому?

Адже малого не треба було довго чекати, він завжди був десь біля хати, а не тинявся бозна-де.

Ось він вже й лопотить і всміхається до мами.

Вилазить на високого ослона, бере вареничка. Прокушує спершу обережненько. Цмулить вишневий сік, а тоді вже надкушує – не кожна доросла люди­на так поважно їсть. Але Микольця завжди дивував старших кмітливістю.

То чому ж мама, щоразу плаче, кличучи його?

Біда була в тому, що від народження він не гово­рив. Белькотав щось незрозуміле, а хоч би слово од нього яке почули – ніколи такого не було.

Часом батьків брав переляк – а чи чує він їх? Бо, бувало, граючись сам із собою, так захоплювався, що весь світ навколо наче переставав існувати.

Ба, ні, таки чує – особливо, коли гукають до вареничків.

Яка ж дитина їх не хоче? Коли, окрім них, ласощів не дуже й багато – війна, так звана громадянська, ще не скінчилася, а горя нового од неї чимало. Ото ласощів лише й стільки, скільки вигадає мама. Ну, медові пряники ще та бублички.

Однак, бувало, що й цим його не докличешся. Піде мама тоді шукати – ну, де ж воно?

А воно сидить за хатою та за хмарами стежить, як вони гуляють небом та клубочаться.

Отак мама стане за рогом. Дивиться на наймен­шенького свого та й журиться: і що там у нього в голові таке важливе, що й до варення його не докли­чешся?

Це ж лише подумати: варення зі свіжою піночкою, яка вся належить малечі.

Це ж дух од нього по всій вулиці такий, що ах.

Усі діточки ласують а Микольця сидить собі, в, небо дивиться та на хмарах ворожить.

Лише дядько Дми­тро, мамин брат, захи­щав малого.

– А навіщо оце бага­то балакати? Зараз за язик нова влада, знаєш, що може зробити? То ми краще почитаємо щось зі старих книжок.

Він садовив на коліно Микольцю й розгортав товсту "Енеїду", шукаючи там такого, що було б малому зрозуміліше.

– Та що ти йому ото читаєш, як воно не тямить і простої мови, – сердився щоразу батько.

– Ба, ні, – не погоджувався Дмитро, – проста мова, може, йому й нецікава. А от художнє слово більшу силу має, то, може, й на малого якось подіє...

Батько би сперечався, однак із подивом дивився, як його малий зачудовано зирить на літери, водить пальчиком по рядках, наче щось там тямить.

Насправді Микольці дуже дивними видавалися ті візерунки літер у книжці – рядки, неначе на славних тутешніх кролевецьких рушниках, лише дрібніші.

А вже над ним гудів лагідний дядьків голос, який часто збивався на сміх.

– Ото такому дитину вчити, – сміялася мама, – хіба йому таке можна?

– Та він однаково нічого не тямить, – заспокоював тато, – занадто малий він ще до того.

Щоб не сказати: занадто невдатний...

– Нічого, може він щось із цього тямить. Так чи інак, а однак треба весь час говорити з ним, – напо­лягав дядько Дмитро.

– І обов'язково з книжок?

– А з чого ж іще? Адже мудрішого, кажу вам, над книжки нічого немає.

І дядько лагідно й уперто читав далі, муркочучи незнайомими словами.

Доки тато не помітив, що дитя водить пальчиком тими рядками, наче намагаючись вколупнути їх.

– Ти диви, – дивувався він, – ще, гляди, читати навчиться раніше, ніж говорити.

– Дав би Бог, – зітхала мати.

Хлопчині, правда, найбільше подобалося бути в центрі уваги, яку створював ніжний дядьків голос – він то воркотів голубом, то шепотів, неначе бджоли у вулику. То раптом впинявся – це завжди перед тим, як засміятися.

– О, люди жили, – утирав сльозу радості він.

Тому Микольця нетерпляче ждав, доки прийде дядько й принесе якусь нову книжку.

Де ждав? Та за хатою, там була біла стіна, тому й сонця більше – відбите нею тепло приваблювало туди більше комашні. Особливо жуки полюбляли це місце, а хто ж іще їх погріє?

– Микольцю, біжи, мама чарунок із медом принес­ла... – гукала мати, дивуючись. Де це він тепер захо­вався?

Непогано ховатися за кропивою, бо як вона терпко пахне...

Або на очеретах – страх любить дивитись, як во­ни ворушаться та з вітром розмовляють, одкидаючи в небо рясний золотавий пилок. А й справді – що на цім світі є цікавішого за очерети?

– Ну й нехай собі дивиться на ті очерети, – завжди захищав малого дядько Дмитро, – якщо йому цікаво, то це вже недарма. Може, він з ними розмовляє?

Дядько навмисне не сказав: може, він од них мови навчиться. Бо хто його знає, звідкіля вона береться?

Оно малий Микольця заслухався пташок.

А може, мова в людей і од них узялася? Може, лю­ди тільки од них починають вчитися справжній мо­ві – бо так гарно, як пташки, жоден співак, бодай і найкращий, утнути не зможе.

Отак слухати, слухати, як пташки тьохкають, – то, може, од тих співів і рід людський покращиться? З отого щебету, що орнаментом ховався в плетиві візерунків вишневого гілля?

– Микольцю, а мама з торгу цукерок принесла!..

Та де там.

Які цукерки. Коли оно сонце в цеберко залізло і з водичкою грається?

Оце мати побачить та й заплаче.

Адже думала: краще би він з дітьми грався. А не з водичкою.

Бо гурт малечі не завжди приймав Микольцю до забав – адже там треба було перегукуватися, верещати, сміятися – а цього малий геть не вмів. Та й дітвора вдалася у військову пору якась наче лютіша, чомусь раз-не-раз хтось із її мовчазного сина покпить.

А він потерпить-потерпить, а тоді слізоньки розітре. Та й бігом за хату, заховається – а там уже до нього й метелики прилетіли, та граються, та перекидаються в повітрі, що враз усі нещастя кудись одлітають.

Ось біжить він до мами, хоче показати, який-но метелик до нього на пальчика сів, прилетів дружи­ти. Тільки мама не чує його радості – доки вона озир­нулася до малого, а метелик вже й чкурнув у небо...

– Нічого, – думає собі малий, – я їй зараз нового метелика підманю.

Із чужими капосними дітьми як гратися? То краще вже з метеликами.

Бо, бувало, не лише сусідські, але й хтось зі своїх підколе малого за німкуватість. Отоді хоч у поле біжи.

А там кругом полба росте – дика пшениця. Чи дике жито?

Однаково – горобчикам рай. І хоч вони не так гар­но співають, як інші наші птахи, однак дуже спритно вміють орудувати з тими зернятками – отак розженеть­ся добряче в повітрі, а тоді дзьобиком і лапками зльоту й наскоче на стеблину, пригне її до землі, притис­не – і вже тоді спокійно клює. Отак цей дикий пташи­ний народ віртуозно здобуває собі харчі.

Миколка, зробивши таке важливе відкриття, щоси­ли біжить до мами, щоби поділитися новиною, – од­нак на півдорозі пригадав, що не знає, як це зробити, не вміючи говорити.

Сів та й заплакав.

Довго б він плакав, коли раптом почув незвичай­ний, нетутешній гамір.

Шляхом котилася валка строкатих критих возів, надто схожих на метеликів – розцяцькованих кольо­ровими латками. Поруч ішли такі ж люди, маючи на собі багацько різнобарвної одяганки.

Несподівано од них пролунала дивовижна пісня – спершу од гітар, потім од жінок, далі від чоловіків, а тоді вже й підхопила малеча, на возах сидячи – мовою нечуваною ли­нули слова, густою, барвистою, як і увесь цей люд, привабли­вою стільки ж, як і незрозумілою.

Пісня вступала в Кролевець, вітаючи місцевих городян, а слідом за нею і весела гамірна ватага.

Микольця обхопив мамині ноги, притиснувся. Йому теж хотілося підспівати, однак із вуст злетіли лише непевні звуки.

Мама погладила його по голівці й сказала:

– Цигани йдуть. О,тепер почнеться...

І почалося.

Микольця з подивом спостерігав, як занедбаний пустир на пагорбі хутко перетворювався на чарівне місто, – розчистивши і спаливши непотріб, строкаті люди понапинали там такі ж строкаті намети й ша­тра, чоловіки хутко викопали й замостили криницю, жінки запалали багаття, – і такий же строкатий дух од нетутешніх кулішів полинув над Кролевцем.

Але не це вабило туди Микольцю. А величезна кількість дітвори. А ще дуже цікаві ігри тамтешньої малечі, яка була здатна гратися, здавалося, цілоденно.

А ще те, що вони не цуралися Миколки, а навпаки, наче навмисне здалеку щосили заохочували малого до забав.

– О, а ти казала, що він ні на що не здатен, – смі­явся до сестри дядько Дмитро, – диви, який з нього гарний циган виходить.

У відповідь мама лише гірко зітхала.

– Ти 6 краще, – казала до старшого брата, – зі своїми дітьми бавився. Оно в тебе їх повна хата.

– Та вони й самі собі ради дадуть, – одсміювався той, – а Микольці хто книжок почитає? Може, ти? Чи Олексій?

Де там! За хатньою морокою лише книжок їм не вистачало.

А головне, що з них усіх лише дядько Дмитро мав середню освіту. Ще й яку! Закінчив колись гімназію.

– Чи, може, цигани йому прочитають, га? – сміявся він.

– Не знаю, чи цигани, – супився батько Олексій, – але він, оно, читати навчиться раніше, ніж говорити.

Сказав і засумнівався. Дитині скоро три роки, а воно ні пари з вуст.

А мати своєї:

– Коли він навчиться читати, то як ми про це взнаємо? Уголос читати не зможе, хто ж знатиме, що він славний читака?

І пішло, й поїхало.

Та Миколка цього вже не чув, він біг стежкою, ноги самі несли його.

За хату? В поле? На річку?

Та де там – мав тепер інше спостерігати – цигансь­кий табір. О, де життя. Строкате, гамірне.

Ачхи-дри, ачхи-дри,

Гарно жити у шатрі!

Співають собі, грають.

А головна музика для Микольці – циганська кузня.

Тут молотки вистукують певні мелодії, і ще здале­ку можна здогадатися, що кують майстри – підкову чи косу, – кожна річ вимагала особливого візерунку, особливого орнаменту ударів. Якому підспівували, сопіли міхи та шипіло влад розпечене вугілля.

Кожна така пісня завершувалася сичанням і булькотінням – це коли готовий розпечений виріб гартувався, занурюючись у воду – о, вже як пара вгору летіла!..

Та ніхто з місцевих кролевецьких ковалів не втне таких дзвінких бубонців чи таких дзвоників. Чи завіс на двері, або й ворота. А наддашок хто такий чудер­нацький викує? Та ніхто, та зроду!

Незчувся Миколка, як його оточив цілий гурт ци­ганських дітей.

І що – побили? Щоб не підглядав? Бо хто ж любить, як за ними підглядають? Ніхто такого не любить.

Чи почали кепкувать, що він говорити не вміє?

– Ось, на.

Смугляве циганча тицьнуло йому до рук справж­нього глиняного коника.

А інше, таке ж смугляве, взяло за руки та й потягло до гурту, який бавився поза шатрами.

Коник мав кілька дірочок.