МУДРІСТЬ СИЛИ
Іванко Піддубний був найдужчим у селі серед однолітків і водночас... найслабшим, бо через неповороткість програвав їм у боротьбі.
А в його роду всі згадували діда Івана, про якого ходили легенди по всій окрузі.
Згодом так само шанували Максимового тата – той був теж відомий богатир. От, бувало, загрузне в когось віз із волами, то одразу кличуть Максима Піддубного. Випрягають волів, і він, підваживши воза плечима, витягає його на сухе. Слова, які він казав у таких випадках, стали відомі на весь світ:
– Бідна худобонька – може й надірватися. Інше діло ми, люди, – мусимо худобі й допомагати!
Бувало, позбираються люди біля рівчака, де найчастіше вози грузнуть, та й ждуть, доки який застрягне.
А тоді й починається вистава – прихід дядька Максима, порятування вантажу й волів, а відтак історична фраза велетня, другу половину якої всі глядачі підхоплювали хором:
– ... ми, люди, – мусимо худобі й допомогти!
І всі разом – селяни, Максим, воли – сміялися.
Розваг у селі було замало, отож частенько мешканці Красенівки, що під Золотоношею, затягнуть у виярок важкого воза й кличуть по "швидку допомогу".
Старший Піддубний часто здогадувався, що "дорожча подія" підстроєна землячками, однак ніколи не проминав нагоди продемонструвати людям свою силу.
Бо навіщо ж вона й потрібна?
Сила була і в діда, і в прадіда – всі козацького роду. За цю силу їх і прозвали колись на Січі Піддубними, за назвою найшанованішого на Вкраїні дерева, бо й найдужчого – дуба.
Спробуйте ж і ви сісти в затінку дуба й притулитися спиною до кори – враз відчуєте, як сила переливається до вас зі стовбура.
А ось Іванко Піддубний, названий на честь свого діда, не бажав чекати, доки підросте та увійде в силу.
Не лише тому, що набридло щиглів хапати од старших братів. А ще й тому, що хотів, аби й на нього земляки дивилися та дивувалися.
Бувало, дядьки-селяни сядуть за стола в корчмі та й ну боротися руками, а малий Іван дивиться й заздрить. Потім прибіжить додому.
– Тату, – питається, – а де силу взяти?
Усі в хаті сміються. А батько розгладить вуса, прожене посмішку:
– Бач, Іванку, сила ж різна буває. Один дядько підніме найважчого лантуха, зате інший – найдалі його пронесе. То хто з них дужчий? Отак кожен має вигадувати власну науку, де ту силу брати. От, скажімо, мій дід доки кулешу пшоняного не поїсть, то й руки не здійме. А вже тато мій, так той не жив без гречаної каші, в ній, казав, уся його сила криється. От і думай.
Зачаровано слухав такі слова Іван.
– А ваша, тату, сила – в чому вона?
Тут утрутилася мама:
– Та в чому ж, як не в борщі. Ти ж сам бачиш, що тато тільки його і їсть.
Отож хлопець тихцем підлазив під порожнього татового воза, коли той стояв у дворі, й підважував його плечима доти, доки не втомлювався.
І ось настав нарешті той час, коли він одірвав задні колеса од землі й випростався, розігнувши коліна.
– Ану, годі реманент псувати! – почув він, як мама намагається не засміятися на його зусилля. – Краще б води наносив, буряки оно стоять неполивані.
– Та не лай його, – крутив козацького вуса батько. – Нехай силу моцує.
– Воно ж іще дитина, – сплескувала долонями мама.
– Ти, синку, – наче й не чув її Максим, – коли з порожнім возом упораєшся, то потім на нього мішка з борошном покладови. А тоді й знову починай усе спочатку.
У селі довідалися про нетерплячку Іванка. Тож частенько хлоп'ята підбурювали його поборюкатися на поясах.
І от яке диво – частенько його перемагали в боротьбі набагато слабшенькі, однак спритніші.
Особливо татаркуватий Охметка, син пастуха – удвічі був за нього менший, а таки примудрявся щоразу татарським борцівським засобом, – підбивши лівою п'ятою передню ногу юного богатиря, – кинути його через стегно додолу.
Як гучно ж він падав...
Однак після цього ще завзятіше брався до піднімань воза. Він свято вірив, що рано чи пізно його сила візьме гору над спритністю татарчука.
Якось, узявшись до поливання городини, він із першого ж відра відчув, що воно стало залегке.
Що за мана? Дивився на відро – все гаразд, не порожнє, повнісіньке води. А неважке!
Доки радісно не збагнув, що то в нього вже виросла сила.
Сусіди з подивом споглядали з-за тину, до якого штукарства там вдається малий Іванко – крекчучи, він примудряється підважити на плечі одразу два коромисла й нести од колодязя четверо відер води!
І важко йому, і ноги вгинаються, і тулуб хитається, – але ж упертий, пре на собі ту воду до грядок і не кориться тягареві.
– От ледащо вдалося, – гомоніли вони, – ліньки йому зайвий раз пройтися! Оно люди по одному відру носять і не вихваляються.
– А воно таке мале, а вже таке горде!
Наче й не чув того хлопець.
Бо щосили міркував, куди б це його іще два додаткові відра почепити?
А може, наврипитися та взяти ті два відра до рук, а коромислами навчитися тримати рівновагу самостійно?
Потім заспокоїв себе думкою, що про це міркувати буде тоді, коли сила його ще зросте.
Завіяли буйні вітри й почалося на вітряках перетворення зерна на борошно.
Завіявся туди й Іванко – як тільки вільна хвилина, одразу ж біг на пагорб, де оберталися велетенські лопаті вітряків.
Чому?
Бо там було повно важкеньких мішків.
Отак туди-сюди потягаєш, то, бува, дещо й за роботу перепаде – господарі одсиплять у торбинку трохи збіжжя.
Бо дехто зі старших дядьків, бувало, й удвох тягнуть одного мішка, та ще й не дуже вправно – роки даються взнаки. А воно, мале та завзяте, підхопить отакечки на спину й дріботить сходами нагору.
– Оце дивина! – скаже хтось із заїжджих. – Зроду не бачив, щоби хто малий, а був такий спритний до важкої роботи.
– Та ж він із роду Піддубних! – пояснять йому.
– А-а, ну, тоді зрозуміло! – бо слава про сім'ю богатирів розходилася далеченько. – Ото й заробить трохи для родини.
Таке пояснення влаштовувало всіх.
Лише не самого Іванка. Заробіток йому був потрібен, аби вдома його не лаяли про згаяний час.
А головного прибутку він мав потаєнного.
Секрет полягав у тому, що кращого місця для збільшення сили не було на світі.
Мішки бо дуже зручні, аби хапати їх пальцями, потім тримати на спині й хутко перебирати ногами – отож тренувалося все тіло одразу, навіть шия, якщо мішка завважити аж на карк.
Тут було зроблене ще одне важливе відкриття: для зростання сили після чималого навантаження треба одразу вдаватися до відпочинку, лягти та полежати.
Або ще краще гайнути до ставка та водою, споконвіку святою для слов'ян, освіжити втому. А вже потім лягти на рідну земельку.
– О, коник-химородник, день біжить, два дні лежить! – візьме та й "підколе" хлопчину якийсь господар.
Необачно підколе.
Усі інші, сидячи на розколотому жорні, радісно пооживали.
– Ану, дядечку, – скаже Іванко, – ану поб'ємося об заклад, хто швидше звідсіля занесе мішка із зерном до млина?
Господар нарегочеться й заставиться на півмішка борошна.
Умить навколо збирається гурт роззяв, які між собою також починають закладатися.
Не знав бо ніхто, що м'язи молодого силаня вже відновилися й натяглися новою силою. Та й хто додивиться до тих м'язів, надійно прикритих великою, не по зросту, сорочиною, яка перейшла йому од старшого брата?
Отож двоє суперечників стануть біля воза, їм навантажать на плечі по мішкові зерна. За змахом руки мірошника обидва як рвонуть з місця, як побіжать!
І що?
Маючи довші ноги, господар урвав наперед.
Однак таке зусилля хутко забило йому дух, і коли малий випередив його біля сходинок, то дядько ззаду необачно наштовхнувся на мішок Іванка, втратив рівновагу, заточився, перечепився й грьопнувся в пилюку!
Скільки радості було навколо!
А малий забіг нагору й заніс туди мішка.
Потім намагалися підвести із землі невдалого дядька, обтрушували од пилу та остюків, потім одміряли зерно, хто кому що програв.
Хтось подав глечика з водою Іванкові. Однак він одхилив його.
– Ти чого?
– Не можна одразу пити, – пояснив він. – Треба спершу добряче одхекатись.
Усі закивали головами:
– Ти ба, він ще й мудрий. Де ти такому навчився? – гомоніли дядьки.
– На буряках, поливавши. Як потаскаєш води туди та нап'єшся її одразу, то од цього сила вменшується, – поділився він досвідом.
Переможений господар важко підвівся, став і мовив:
– Звісно, вода може зашкодити, інша річ – горілка!
Усі радісно загуділи, особливо після того, як господар дістав зі свого воза сулію. Кожен приклався до неї; звісно, ніхто й не пропонував Іванкові.
Та він би й відмовився, часто-бо доводилося спостерігати, яку дію справляє такий трунок на охочих – спершу додасть сили, але потім враз усю й відніме.
Однак розумів, що сперечатися тут годі.
Він закинув півмішка здобичі за плечі та й рушив додому.
Якось по обіді з вітряка вийшов мірошник, сито мружачись на сонце.
Несподівано його очі округлилися: він не побачив поруч із млином на схилі запасного жорна.
Та воно, може, й невелике, може, й замале, може, й трохи надтріснуте, однак уже стягнуте залізним обручем, могло би прислужитися.
Хто ж міг його поцупити? Невже якийсь чужий мірошник?
Ба, ні.
Діло було так: вітер ущух і вітряк не крутився.
За два-три дні такого лиха господарі зі своїм зерном роз'їхалися по домівках. Іванко ж тинявся навколо, очікуючи – може, повіє, може, всі повернуться й можна буде донесхочу натягатися мішків?
Хлопець нудився, доки його погляд не впав на жоренце, яке сиротіло під вітряком на пагорбі, гріючись на сонечку.
"А от цікаво, якщо його підважити дишлом, то чи зможу я його поставити боком?"
Хутко притягнувши чималу ломаку, він узявся до діла.
Найважче було просунути в щілину між каменюкою і землею дерев'яного важеля. Далі, підваживши протилежного кінця плечем, хлопчина з подивом відчув, як кам'яне жорно зрушило, підвелося.
Радість хлопцева не тривала довго – несподівано враже колесо, як і належить колесові, взяло й покотилося з пагорба!
Боком, боком, дедалі швидше, так швидко, що Іван не встиг підставити ломаку й зупинити...
Жорно котилося доти, доки не перечепилося об рівчака і, подумавши, впало.
... Мірошник нарешті помітив утрачене майно. Нечутно підійшов до хлопчини.
– Ба ні, – промовив він, – сам тут не впораєшся. Тутки треба тата кликати.
Прийшов Максим, почухав потилицю.
Не тому, що жорно здалося йому заважким. А тому, що мав стосовно синочка деяку своєрідну педагогіку:
– Отже так, сам нашкодив, сам і коти його нагору.
Такий вирок збив би з ніг кого завгодно.
Однак не Івана.
Він за допомогою кілків, каменюк, важелів і нечуваної своєї впертості таки дотарганив важезне жорно нагору й покладовив його на належне й належане місце.
Правда, потім довгенько відновлював силу, бо попервах навіть ставок не допомагав...
Батьки з сумом дивилися на малого, мати кожного такого разу люто тицяла чоловіка ліктем під бік.
Однак вона чудово знала свого чоловіка – якщо він щось собі вирішив, то його вже не зрушиш.
Так було, коли біля річки загрузла карета з панством.