БАБУСИНА ПІСНЯ
Карп'юки відправляли посилку з лікувальною травою для бабусі Марії.
— І мене відправте! — попросив В'язанчик у Йванкової мами. — Я припильную, щоб бабуся травичку настоювала і ліки вчасно пила.
Іванко похнюпився. Сумно йому буде без невгамовного товариша. Та що поробиш! Бабуся відмовилася лягати в лікарню. До них, у містечко, перебиратися не захотіла. Каже, що своя хата наймиліша. Мамі й таткові на роботу треба, а Йванкові — в дитсадок. Отже, що поробиш!..
— Лиш недовго! — просив Іванко В'язанчика. — Вилікується бабуся — і відразу повертайся до мене.
— Добре! — пообіцяв В'язанчик.
Та не так сталося, як гадалося. Рання зима впала на гори. Уже перший сніг розгаздувався привільно з хурделицями та морозами по всьому краю. Стало дуже важко зійти з крутогір'я в низину.
Ой не коси, бузьку, сіна,
Бо зросишся по коліна.
Та най тота чайка косить,
Що набакир шапку носить…
Співала бабуся, коли сідала вишивати сорочку, а дідусь Василь брав у руки заготовку декоративної тарілки і клав борозенки на піддатливе дерево яворини. У центрі тарелі обрисовувався гуцулик.
— Він схожий на мене! — тішився В'язанчик.
— І на тебе, і ще на одного гуцулика…
— На Іванка! На Іванка! — вертівся малий довкола скриньки з інструментом.
В'язанчик дуже любив, коли співала бабуся. Він пам'ятав себе з цієї пісні. Тільки був тоді без сорочинки і штанців, без кептаря, капчуриків та постолят. Усю цю одіж та взуття пристарала йому бабуся набагато пізніше. А дідусь зробив крисаню.
В'язанчика подарувала старим Карп'юкам незвичайна овечка. Замість звиклих двох ріжок у неї на голові красувався кістяний ріжок півмісяця.
Дідусь того дня стриг овець. Вивів із кошари сьому овечку і не зауважив одразу її рудої пухнастої вовни й місячного ріжка. Раз тільки пройшовся великими ножицями з лівого боку, як здригнулася овечка, розв'язалися на ній шнури. Вона легко перенеслася через огорожу і зникла у лісових сутінках. Дідусь провів її очима, потім перерахував своїх овець. Усі були на місці.
— То мені привиділося! — сказав сам до себе.
Але зняте руно гріло долоню. Було воно теплим день, і два, і три. Відклав його вбік, не знав, що з ним робити.
Та якось, сидячи на осонні, бабуся проскубла вовну, намотала на веретено і спряла клубок ниток. Далі гачком вив'язала ляльку.
— Буде забавка для Іванка! — згадала онука.
Знайшла дві однакові намистинки, пришила їх, і глянули на бабусю синенькі оченята в'язанця.
— Ой не коси, бузьку, сіна… — доспівала пісню до кінця. А як повторила початок, В'язанчик почав їй підспівувати тоненьким приємним голоском.
Бабуся не здивувалася надто. Бо все життя провела у високих горах, де народжувалися і вмирали хмари, лісовики і лісовиці, де вічними були тільки легенди та казки.
В'ЯЗАНЧИК ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО ІВАНКА
Теплою долонею погладила Карпати весна-красна. Від її дотику ожила земля. Талі води з високої Чорногори стікали потічками до Пруту, Дунаю, а там — у Чорне море. Казали потічки: ще зима тримається, та вже їй на північ мандрівочка пахне.
Розкрутилися нитки першої травиці. Зарясніли бруньки на верболозах.
Дід Василь Карп'юк і В'язанчик зійшли з гір у містечко, де жив Іванко. Поки добиралися — втомився дідусь, а В'язанчик — анітрішечки, хоч не йшов, а біг попереду дідуся підстрибом. Для дітей підготовчої групи дитячого садка вони приготували подарунки. Це були дерев'яні кружальця, зроблені після того, як дідусь викінчив декоративну тарілку. Кожне кружальце мало свій орнамент: "зірнички", "ружі", "баранячі ріжки", "соняшники".
Коли дорога в дитячий садок подала їм руку, поправив дідусь убрання на малому, підкрутив свої пишні вуса.
— В'язанчик!.. Повернувся!.. — зустріла їх першою Василинка і побігла в групу сповістити про прибулих.
Іванко не міг утамувати радість. Він тулив до грудей вовняну ляльку, поправляв на ній постолята й капчурики, гладив руде волоссячко.
— А ми згадували тебе, В'язанчику! І чекали кожного дня! — казали діти.
— Сніги випали глибокі, раніше ніяк не міг прийти! Я трембітав до вас з дідусевої гори. Чи чули?
— Чули! Чули! — казали діти і просили: — Побудь у нас!
— Побудь! — зволожилися Василинчині очі.
В'язанчик не міг їм відмовити.
ЯКУ ЗГАДКУ ПРО СЕБЕ ЗАЛИШИТИ?
Коли всі діти намилувалися подарунками і причепили кружальця кожен на свою шафку, вихователька Ганна Петрівна сказала:
— Діти! Пробіжить весна, промайне літо, ви ще трішки підростете і станете школярами. А яку згадку ви залишите про себе в дитячому садочку?
Діти заговорили навперебій. Одні пропонували пластилінових звірків, інші — малюнки, ще інші — аплікації. Один хлопчик дарував маленьке цуценя, яке вчора народилося, інший — козеня. Лесик глянув на свій орнамент "баранячі ріжки" і пообіцяв:
— Я барана приведу!
Та Ганна Петрівна заперечила:
— Не годиться!
— Мій тато робить збанки. Я збанок принесу! — похвалився Мар'янчик.
— Моя мама може виткати ліжник, — похопилася й собі Василинка.
Та Ганна Петрівна замахала руками:
— Ні, ні, ні! Хто у вашій випускній групі — ви, а чи татко, мама, чи дідусь з бабусею?
— Ми! — засміялися діти.
— Отже, щось на згадку мусить бути від вас!
Діти ненадовго замовкли.
— А може, дерево посадити? — обізвався Іванко.
Лесик у захопленні сплеснув долоньками:
— Багато-багато дерев!
— Багато! Багато! — підтримали діти.
І всім стало радісно від того, що так гарно придумали.
"ТИ БУДЕШ МОЇМ ДЕРЕВЦЕМ!"
Через кілька днів приїхали шефи з лісокомбінату. Привезли ялички.
— Для вас ми вибрали з розсадника найкращі деревця. Хай ростуть здорові! — сказав бригадир Василь Остапович. Його всі добре знали, бо він часто навідувався в дитячий садок.
Зняли саджанці. В'язанчик з цікавістю розглядав маленькі деревця. Вони були коротенькі й пишні, з корінцями у жовтій глині.
Скраю лежав пучок хвої на тоненькім прутику. Про нього шефи сказали:
— Це смеречатко не з тієї площі!..
— Ба! Навіть не з нашого розсадника!
Василь Остапович пояснив:
— Машина долала довгу путь. Мотор у неї нагрівся. Шофер пішов до річки зачерпнути води, щоб остудити мотор, а там прибилося до берега мокре смеречатко.
Шофер додав:
— Так, так, я підібрав його по дорозі!
В'язанчик погладив хвою.
— Ти будеш моїм деревцем! — прошепотів він.
Ялички висаджували в ґрунт. Вихователі й шефи копали ямки, діти розносили саджанці.
Прийшли на допомогу школярі. То був Василинчин брат Ігор і троє хлопчиків з його класу.
Вимазали руки й рученята, спіднички і штанці, куртки, і шапочки, і, звичайно, черевички.
В'язанчик тримав свою смерічку. Іванко засипав ямку. В'язанчик потоптався коло саджанця, аби корінчики добре трималися землі. Підлив його з поливальнички. І вже хотів бігти чистити постолята, як учув тонесенький пискіт.
— Смерічко, ти боїшся?
Знову пискіт.
В'язанчик покликав Іванка, Василинку та Ігоря — що робити?
— Треба напоїти її теплим чаєм з малиною, хай засне! — присіла Василинка біля деревця.
— Де це ти бачила, щоб дерева пили чай? — здивувався Ігор.
— Коли я хворіла, то що пила? Чай! І навіть таблетки мені мама давала. Маленька смерічка простудилася в дорозі й захворіла. її треба лікувати.
— Лікувати? — перепитав Ігор. — Ні, вона просто боїться. Поплаче і перестане, от побачите!
СМЕРІЧКА ЗАХВОРІЛА
Та Ігор помилився. Уже позеленіли хвости у вербових котиків, уже кроти поцяцькували землю чорними купинами, а крихітна смерічка плакала вечорами.
— Вона жовкне! — зітхав Іванко.
— З неї осипається хвоя! — жахалася Василинка.
Від їхніх слів ставало сумно-сумно…
Ганна Петрівна дивилася на дітей і зітхала. Одного разу вона так сказала:
— Мабуть, наше смеречатко потрапило під лавину. Коли снігові лавини зсуваються з гір униз, вони вивертають дерева і перевертають каміння, перекривають дороги. Нашому малесенькому деревцю пощастило: його побачили люди, пожаліли і в хороший ґрунт посадили. Але цього, видать, замало. Йому ще чогось не вистачає.
— А ми підемо в ліс і запитаємо смереку-маму, чого деревце плаче! — запропонував Іванко.
— Я й так знаю, чого воно плаче, — сказала Василинка. — Йому треба заспівати мамину колискову пісню.
— Шкода, що ми не знаємо лісової колисанки! — похнюпився Іванко.
В'язанчик від здогадки аж підстрибнув.
— Я знаю, де живе сіренька лісова кізочка. Попрошу її домчати мене в той край, де смеречатко народилося.
І В'язанчик попрощався з дітьми. До Пруту, гомінкого та веселого, пролягав його шлях. Там козуля пила прозору воду.
НА ХВИЛЬКУ ДО ДІДУСЯ
Лісова кізочка вислухала В'язанчика.
— Дале-екий той край, дале-екий! — похитала головою. — Та й не-е-легка то справа, не-е-легка!
— А ми про все розпитаємо в дідуся! — І В'язанчик умостився верхи на козулі.
— Діду-у-ся, діду-у-ся! — погоджувалась та. І тільки вітром засвистіло, аж крисаню зірвало з В'язанчика.
— Ну от, — захвилювався, — дідусеві буде зі мною клопіт…
Та дідусь і не думав сварити. Він зустрів їх на подвір'ї з оберемком сіна, начебто сподівався козулю в гості. Маленькому трембітареві швидко зробив нову крисаню. А бабуся прикрасила її барвистим сойчиним пір'ям. В'язанчик оповів свої турботи.
— Той край справді далеко, — сказав дідусь. — І багато смерек там росте. Котра смеречаткова мама — попробуй вгадати! Але чув я від людей, що Чугайстрова сопілка знає дорогу до серця людини і тварини, дерева і птаха, травинки і комахи.
Заграє Чугайстер — стрепенеться все живе.
Захоче Чугайстер — і ніхто не в силі відмовити йому у танці.
Коли Чугайстрові надокучає грання, він може дати свою сопілку, та ненадовго. Але що з того!.. В руках людини вона перетвориться на кусок сухої гілки.
В'язанчик замислився.
— А в моїх руках не перетвориться на кусок сухої гілки?
— Не знаю, — погладив малого дідусь. — Знаю тільки те, що не заспокоїться мій маленький онучок доти, поки не виздоровіє деревце. І те знаю, що на щире серце — щира віддача. — І на прощання підбадьорив. — То не гуцул, що не грає!
— Ме-е-е! — підтакнула сіренька лісова кізочка.
ДАЛЕКА МАНДРІВКА
Мчали через ліси, через біле полотно туману. Перестрибували через гостре каміння і через потічки.
— Козулько-зіркотулько, лишень не заблуди! — тримався В'язанчик за козулині вуха.