Відкрила мене вона. На танцях. Білявенька така. Не знаю, як її звуть.
До того я майже ніколи не ходив на танці. Сидів удома. Залишався в своїй однокімнатній з усіма вигодами квартирі, лягав на диван і дивився в стелю.
Бувало, хлопці кажуть:
— Семене, ти як монах. Скоро тридцять. Думаєш, жінка сама до тебе прийде. Її треба шукати.
Та я все одно не йшов.
А то пішов.
Узяв її, білявеньку оту. Обхопив її стан. А вона шепоче:
— Дивіться, як інші танцюють…
Подивився. Відпустив її стан. Я до неї — вона від мене, вона до мене — я від неї. Як ото в житті. Потім я на лівій нозі розворот, а вона коліном об моє коліно: лусь. І присіла.
Я погладив її по голові:
— Не переживайте,— кажу.— Усе пройде. Мені колись корова ратицею як всікла по коліну, то аж сине було. Та зажило. Ваше теж заживе…
Отут вона й сказала. Крізь зуби, щоправда:
— У вас унікальний слух. Ви, мабуть, на чомусь граєте…
Я тільки встиг відповісти:
— Угу…
І музиканти замовкли.
Раз у мене слух, то чому б мені й справді не навчитися грати, подумав я. Тим більше, коли дівчата люблять отих, що з музикальним слухом.
Купив тромбон. Дув у нього з ранку до вечора:
— Пу-у-у! Па-а-а! Пу-у-у! Па-а-а!
Вривається сусід. Кричить:
— Ти що?! Цілий місяць з ранку до вечора пиляє два звуки. Збожеволіти можна.
— А чого ви кричите? — питаю спокійно. Я, взагалі, спокійний.— Чого нервуєте? Я в своїй хаті граю. Як ваша водонапірна труба виспівує цілі ночі, то я не кажу нічого. А я тільки до двадцять третьої нуль-нуль граю.
Бачу, що він від культури далекий, як Юпітер від Землі. Розбили корито.
Прийшов другий сусід. Лагідно:
— Семенку, а ти б отак одного дня грав "Гоп, мої гречаники", наступного — "Что по ночам так мучила меня". І так далі. Обновляв би трохи репертуар. Грав би на всіх нотах, а не на одній.
Кажу йому:
— Бачите, на всіх грає той, хто шукає. І не знає, на якій зупинитися. А я граю на одній, бо вже знайшов.
Сусід махнув рукою. Пішов.
Я відчинив вікно. Висунув тромбон:
— Пу-у-у! Па-а-а! Пу-у-у! Па-а-а!
Сусідський Федько яйцем по голові мені — хляп.
Я швиденько з такою головою до сусіда:
— Оце наслідки вашого виховання…
Ні. Це наслідки твоїх концертів…
Привели Федька. І він зізнався:
— Я хотів влучити в трубу…
Більше у вікно я не висувався. Перейшов із кімнати на кухню.
— Пу-у-у! Па-а-а! Пу-у-у! Па-а-а!
А в стіну: гуп-гуп!
— Головою! — кричу.— Шкет нещасний! А я, може, спеціальність набуваю. Може, я у філармонію вступлю. А може, я вже в оркестрі якомусь. Звідки ти знаєш? Ти питав мене? Гупає…
Якось мене викликають у житлову контору:
— Скаржаться люди, що ви їх своєю трубою дорізуєте…
— А мене добивають. За два тижні я викинув із кімнати п'ять відер гнилиць, назбирав півмішка картоплі й вісім разів мив підлогу від тухлих яєць. І все це кидають через кватирку. В той час, коли я серйозно займаюсь музикою…
Залишив контору. На душі тоскно. Ніби після перепою. От сусідоньки, думаю. Ну-ну. Вже починають наклепи варганити. З'їдять. Замучать. Звірі, а не люди… Ні, в такому оточенні я не житиму.
Написав оголошення на обмін.
Через тиждень і знайшовся клієнт.
Почав пакувати речі. Збіглися сусіди. І всі в один голос:
— Семенку, ти справжня людина! Ти — герой нашого часу. Ми тобі на прощання купили саксофон.
У мене під лівим ребром щось ворухнулось. Як можна помилитись, майнуло в голові. Я взяв тремтячими руками новенький саксофон. З ока викотилася сльоза:
— Рідні мої! — кажу тремтячим голосом.— Як я помилився! Тепер нікуди не поїду… Не кину вас ніколи…
Джерело: Євген Дудар. Профілактика совісті. Київ, "Дніпро", 1981.