– Та й праця ця надрукована якраз в рік мого народження. Яким же "речовим доказом" для мене вона може бути? Хто-небудь прочитає справу, засміє вас.
– Дурне ти, дурне... Хто ж крім нас це буде читати?!
– То навіщо ж тоді все оце писати, видумувати стільки дурниць?! – не втрималась я. Обличчя слідчого миттєво почервоніло, налилося люттю.
– То ти ще вчитимеш мене, щеня?! Руки на стіл! Та не так, долонями вниз!
Велика дерев'яна лінійка із силою опустилась на мої пальці. Я здригнулась, але рук не забрала. Ліва, права, ліва, права… два, три, чотири, п'ять… рахувала удари, а сама згадувала…
Ось ми з мамою і батьком пізніми вечорами в кахельній грубці палимо заборонені книжки ворогів народу – М. Грушевського, П. Куліша, М. Хвильового та інших. Особливо мучимося з дванадцятьма томами у твердих чорних палітурках з тисненим золотою фарбою надписом "Винниченко". Палити їх дуже важко – обкладинка не хоче відриватися, важко згинається, не влазить у дверцята грубки. Мама навколішках перебирає купу книжок. Полум'я висвічує бліде обличчя, сльозяться очі чи то від диму, чи від відчаю, а губи шепочуть: "Варвари, інквізиція…"
Як почервоніли і печуть руки... Та це їх лиже вогонь, в якому корчаться, кричать, просять порятунку персонажі з творів кращих письменників України, названих тепер "ворогами народу". Пішли в грубку і всі матеріали батькової дисертації.
Мені було тоді років дев'ять чи десять, я ще не прочитала жодної з цих книжок, нічого не знала про авторів. Та мені було жаль їх. Невже вони заборонені, невже вони "вороги народу" тому що українці? Але запитати батька не наважилась.
За ці роки я встигла підрости, і тепер заарештували нас обох. А може це я сама винна, сама підставила батька, сказавши у кабінеті Чиркіна, що не так вихована. Ось і взялися за батька. А може ще і мамусю заарештують?
А брат Віктор? Мабуть добре, що його вже немає, що поліг, захищаючи свою Батьківщину. Краще так, ніж стати "ворогом народу".
Чому ж я – "ворог"? Я люблю свій народ, люблю людей і завжди готова прийти на допомогу. Ненавиджу лише брехунів, боягузів і зрадників. Я на початку війни просилась на курси медсестер, щоб допомагати пораненим. Хотіла як мама, яка у Першу світову війну була сестрою милосердя, рятувати поранених. Та не взяли – мала була, шістнадцять років мені виповнилося лише у жовтні, а німці зайняли Київ у вересні.
Розвиднилось. Погасили світло. Слідчий відкинувся на спинку крісла – сам втомився бити лінійкою по моїх руках – на них вже не було живого місця. Мабуть, не приносить насолоди така екзекуція, коли жертва не реагує – не плаче, не просить припинити.
Викликав конвоїра. З'явився той самий молоденький вірменин, повів до камери. Іду, як треба – руки назад, за спиною. Побачив їх конвой, і так жалісливо мовив, майже застогнав:
– Ай, біла! Ай, не карош!
-10-
Поверталась з допита повна протилежних почуттів. Гнів і ненависть за приниження, за застосування до мене фізичної сили і гордість за те, що відстоювала свою правду, що не просила і не плакала, коли було боляче. Нехай б'є, нехай болить, нізащо нікого не обмовлю і не заплачу.
Ще по дорозі до камери почула сигнал підйому. Нічого, все одно від болю не заснула б. Нестерпно пекли побиті лінійкою руки. Набрякли, почервоніли, в кількох місцях луснула шкіра. Швидше б оправка, опустила б їх у холодну воду, може полегшало б.
Міряла кроками камеру, дмухала на руки і згадувала…
В перші дні війни не було страху – лише цікавість. Прийшли солдати, перекрили нашу вулицю, поставили надовби, мішки з піском, зробили надійні укріплення. Вже через кілька днів ми перестали ховатися у підвал при нальоті німецької авіації. Чергували на дахах, гасили запалювальні бомби. Я відчувала незвичайний підйом духу, енергії. Хотілося щось робити, чимось допомагати. Дуже жалкувала, що я не хлопець, а то пішла б на фронт.
Першого вересня почались заняття у школі, я була вже у дев'ятому класі. Та за тиждень парти замінили ліжками і школа перетворилась на госпіталь. Вигляд крові й ран мене не лякав. Почала допомагати, просилась на роботу до них, мене направили у воєнкомат, але там не дозволили – треба було чекати, поки виповниться шістнадцять років.
Утім, кожного дня я бігала до госпіталю, там мене вже знали і дозволяли допомагати. Годувала поранених, писала під їх диктовку листи, прибирала у перев'язочній. Рахувала дні – до дня народження залишалося вже менше місяця, а тоді воєнкомат дозволив би оформити мене у госпіталі або відіслав би на курси медсестер.
Якось зранку, як завжди, бігла до госпіталю, але ще здалеку помітила – щось не так. Подвір'я було порожнім, жодної машини, лише вітер ганяв шматки паперу й брудну вату, стукав розчиненими дверима. Навкруги лежали розкидані порожні ящики, поламані ноші…
У розпачі опустилася на сходи і заревіла. Евакуювалися... А мене не взяли, а я не встигла! І чому я не народилась хоч на півроку, хоч на кілька місяців раніше?!
Потім задумалася, чому ж госпіталь евакуювали так раптово, ще й вночі? Відступали? Наші відступали? Такого не могло бути! По радіо ж кожен день лунало: "Громадяни, не створюйте паніки! Київ є, був і буде радянським! Столиця України ніколи не буде віддана ворогові!". І ми вірили. Адже минуло лише три місяці, як почалась війна. Нас запевняли, що наша армія міцна, озброєна й непереможна, що Київ укріплений. Я сама у серпні замість мами рила з іншими киянами окопи у передмісті – в селі Горенка. Окопи вийшли глибокі, не пройдуть німецькі танки!
Та й пісні ми співали бадьорі, оптимістичні:
Броня крепка и танки наши быстры,
И наши люди мужества полны,
В строю стоят советские танкисты,
Своей любимой родины сыны.
Як же могло так трапитися, що наші війська відступали? А вони таки відступали. З Києва спішно евакуйовували всі військові заводи, державні установи, а з ними і людей, що там працювали. А про нас, простих радянських громадян, ніхто навіть не згадав. Ніхто не подумав, як же будемо ми, що буде з нами?
А Київ? Що сталося з ним, нашим красенем-містом? Їдкий дим згарищ, шматки обгорілого паперу, непотрібних тепер документів, книжок, газет, покинуте майно, розбиті, пограбовані крамниці, порожні склади, з яких машинами вивозили і топили у Дніпрі тонни цукру, борошна, круп – щоб не дісталося ворогові! Нам же залишали обкладені мішками з піском надовби, перехрещені смужками паперу вікна, порожні вулиці, покинуті будинки, вириті по околицях окопи...
Ще 18 вересня продовжували запевняти: "Столиця України ніколи не буде віддана ворогові!", а наступного дня радіо замовкло, хоча німців ще не було. Ходили чутки, що вороги вже наблизились до Москви, тому всі три армії, які мали обороняти Київ, терміново стали переправляти на захист столиці Радянського Союзу.
Розгублені, покинуті військами і владою кияни намагалися ще врятуватись. З вузлами майна за плечима, під плач і крики дітей, вони то кидалися до залізниці – та поїзди вже не ходили, то до гавані Дніпра – та всі баржі вже відпливли, то силою пробували у якоїсь з установ відбити вантажну машину. Скрізь було чути зойки, погрози, крики, лайку...
Поки німці ще не зайняли Київ, через останній вцілілий міст намагалися встигнути переправитись залишки армії. Ми, діти з двору, бігали на це дивитися. На мосту і біля творилося щось страшне. Війська, війська, танки, гармати, подекуди коні, танки і знову війська... Гамір, крики, відбірна лайка. Все зливалося у напруженні, стояв страшенний гул. Все поспішало, намагалося випередити одне одного, не відстати. У всіх була одна думка – швидше б на лівий берег, там порятунок, там свої. Швидше, поки не налетіли фашистські "месери" і не розбомбили цей рятівний міст. Слава Богу, небо було чисте...
Раптом міст якось дивно піднявся вгору, розколовся на частини, став падати і тут до нас долинув страшний гуркіт, наче вибухнуло одразу кілька бомб. О, Боже, як же це?! Німців ще ж наче не було!
Разом з мостом злетіло в повітря й попадало у воду те, що рухалося по ньому. Солдати, машини, гармати, техніка – все за кілька секунд опинилось у Дніпрі. Лише клуби їдкого диму та пилу покривали цю криваву трагедію...
Дніпро, о Дніпро! Що зробила з тобою війна! Трупи киян, здебільшого жінок та дітей з розбитих німецькими бомбами барж; мішки муки, цукру, круп та інших продуктів, що влада ховала від ворога; тисячі солдат з військовою технікою з підірваного мосту тепер лежали на твоєму дні!
І попливли трупи, потекли ріки крові, сліз, горя в Чорне море. І посивів Дніпро-Славутич. І схилив голову святий Володимир, проклявши тих, хто розв'язав цю страшну війну.
А невдовзі по вулицях Києва вже марширували німецькі війська. Увійшли до міста без бою – ніхто нас не захищав.
І з двору в двір, з дому в дім поповзло страшне слово – окупація.
Я ненавиділа німців, хотіла боротися проти неволі, думала як же це зробити. В цей час зустріла свого вчителя історії – Пантелеймона Івановича Сака. Ми, учні, його дуже любили. На уроках він здавався нам молодим Богом. Очі його світились, тонкі ніздрі роздувались, щоки палали. Він ніби сам брав участь у тому, про що розповідав. І ми разом з ним то пливли аргонавтами за Золотим руном, то звільняли з козаками невільників з турецького полону, то допомагали Кармелюку боротися за справедливість.
Ось ці його уроки навчили мене любити свою Батьківщину.
– Оксано, ти бачиш в кого перетворюють нас, українців, німці? – почав Пантелеймон Іванович з властивим йому ентузіазмом. – З цим треба боротись! Боротись проти окупації, боротись за утворення своєї самостійної держави – України.
– Так, я теж хочу цього, весь час про це думаю. Не збираюсь бути німецькою рабою! Хочу бути вільною у вільній країні!
– Але й при радянській владі українцям жилось не краще. Нас знищували фізично, розкуркулювали, морили голодом, вивозили до Сибіру, садили до таборів, розстрілювали. Ти ж чула, знаєш про це?
В моїй пам'яті постало все: і вмираючі з голоду селяни на церковному подвір'ї у 1933-му, і палаючі книжки "ворогів народу" в нашій грубці, і вирвані сторінки підручників з портретами і творами таких же "ворогів народу", і арешт мого дядька – поета Володимира Свідзинського, і ув'язнення нашого вчителя географії.