Присвячую цю книгу батькові Миколі Хращевському, який загинув у сталінських таборах 1955 року, та братові Віктору, захиснику Брестської фортеці, який загинув у німецько-фашистському концтаборі 1942 року.
Пролог
Березень 1946 року. Перша весна після війни. Здається, ще ніколи не було такої весни, такого сонця, такої краси! Здійснилися мої бажання – закінчилась Друга світова, я навчаюсь у Київському медичному інституті, через два роки стану лікарем. Усі свої сили, все вміння віддам людям, яким так багато довелося вистраждати у ці страшні роки війни і окупації. Та вже все погане позаду: яскраво світить сонце у безхмарному небі і все життя ще у мене попереду...
Раптом опекла думка – як можна так радіти, коли навкруги стільки горя, стільки чогось такого незрозумілого, жорстокого, злого?!
Так, ми здобули перемогу. Але мої брати – старший Віктор і двоюрідний Всеволод – не повернулися з фронту, інший двоюрідний – Ігор – повернувся калікою. Віктор Т. – моє перше кохання – загинув під Ніжином, а його батько – під Сталінградом. Та чи перелічиш усіх? Адже лише тих, що полягли на полі бою, двадцять мільйонів!
А скільки калік без ніг і без рук ковзають тротуарами на власних задах або шкандибають, спираючись на милиці чи костури! Засунуті в кишені порожні рукави вицвілих гімнастьорок, порожні холоші штанів… Плутаються під ногами перехожих зайві, вже нікому не потрібні визволителі. Вони так псують картину щасливого життя в радянській країні.
А я, здається, лише їх і бачу. Хочу не дивитись, але якась надлюдська сила змушує зазирати їм у вічі, ловити їх погляди. Важкі, холодні й злі погляди, які проникають у саме серце, залишаючи тупий біль і відчуття провини. Провини за те, що ти залишився живий та здоровий, провини перед загиблими на фронті, провини перед цими фізичними й душевними каліками.
У госпіталі, де ми, студенти-медики, проходимо практику, намагаюсь спокутувати свою вину. Обережними, лагідними рухами перев'язую рани, співчутливим голосом вмовляю не падати духом, вірити в одужання... Та хіба можуть одужати каліки?! Іноді, щоб не розридатись уголос, вискакую в коридор, кусаю губи, ковтаю підступний клубок у горлі й сама собі шепочу: "Не плач, цим їм не допоможеш".
І знову в перев'язочну, знову під моїми руками рани… Рани, з яких тече гній; рани, в яких під гіпсом заводяться воші; рани, які вигнивають до кісток. А з перекошених від болю ротів вириваються нелюдські стогони й відбірна лайка. Болять ампутовані руки, болять ампутовані ноги... У перев'язочній душно, пахне ліками і карболкою, та ніщо не може перебити запаху тіла, що гниє і відмирає, запаху тліну...
Страшенно гуде в голові, швидко-швидко і дуже голосно стукає серце. Безсило опускаюся на стілець, заплющую на мить очі. І знову переді мною молодий хлопчина, так схожий на мого брата, якому вчора прямим переливанням віддала 400 грамів крові, щоб вижив, щоб жив. А сьогодні його нерухоме тіло, накрите білим простирадлом з казенною печаткою, винесли в морг.
Вже скоро рік як закінчилась війна, але страждання, муки, стогін, смерть не закінчились. Це тільки в коридорі з гучномовця лине бадьора пісня: "Эх, хорошо в стране советской жить! Эх, хорошо в стране любимыми быть!", а насправді…
Та що це я! Страшна війна та два з половиною роки окупації вже позаду. Не можна ж весь час думати тільки про загиблих, поранених і калік. На війні так завжди буває. Треба про щось радісне. От закінчилась окупація, вже немає німецьких солдат на вулицях рідного Києва, не чути гавкаючої мови ворогів, повернулись такі довгоочікувані свої. Свої...
Повернулися свої, які так швидко і легко залишили нас, відступаючи, напризволяще.
Повернулися свої і навіть не запитали, як ми пережили навалу такого страшного ворога, як нам було у ці чорні роки окупації, як ми вижили.
Повернулися свої і відразу почали підозрювати всіх у зраді Батьківщини, у співпраці з німцями.
Повернулися свої і понавішували всюди скриньок, куди можна було вкинути доноси на рідних, сусідів або знайомих і цим завоювати довіру радянської влади, довести любов до існуючого устрою.
Повернулися свої і всім, хто був в окупації, замість паспортів видали тимчасові посвідчення.
Повернулися свої, і в усіх анкетах з'явилось запитання: "Чи проживав на окупованій території?"
Повернулися свої і батькові не дозволили викладати, доки не перевірять чи не працював на німців.
Повернулися свої, і окупація стала не нашою бідою, а нашою виною.
Та, дякувати Богові, студентам зарахували навчання в інституті під час окупації. Заняття відновились уже в січні 1944 року. І жити, і вчитись було нелегко – холодно, голодно і морально важко. Опалення не працювало, тому на кафедрі анатомії поставили залізну грубку-буржуйку. Перед заняттями студенти на саночках привозили дрова та вугілля з госпдвору при деканаті, що знаходився на бульварі Шевченка, розпалювали грубку і починали навчання. Підручників було мало – вже добре, якщо один на групу; зошитів та нормального паперу знайти було неможливо, доводилося писати на темних обгорткових аркушах. В лекційних аудиторіях ми сиділи в пальті й рукавичках, кожні 15 хвилин робили перерви – рухалися, топали ногами, розтирали замерзлі руки. Та ніхто не нарікав – учитись хотілось, і вчились із задоволенням.
Крім навчання, студенти як могли допомагали країні швидше піднятись з руїн. Влітку наш курс заготовляв дрова у лісах біля Пущі-Водиці. Коли ж почався учбовий рік, ми після лекцій ходили на Хрещатик розбирати завали підірваних будинків. Там не вціліло жодної споруди, прилеглі вулиці теж лежали в руїнах. За офіційною версією, їх розбомбили фашисти. Та всі, хто жив тоді в Києві, знали, що Хрещатик злетів у повітря десь через тиждень після того, як німці зайняли місто і розмістили на головній вулиці свої установи. А скільки було розстріляно і повішено киян після цього!
Ми тягали на ношах брили цементу і биту цеглу до машин. Разом з нами, студентами і звичайними киянами, працювали й полонені німці. Одного такого дня помітила, що мої друзі стовпилися навколо немолодого німця в окулярах з товстими скельцями. Підійшла. Він якраз тримав руку моєї подруги і пояснював, що означають лінії на її долоні. Його слова перекладали всі хором – і в школі, і в інституті ми вчили німецьку мову, та й полонений трохи вже знав російську. Всім було весело, всі реготали – ми чули про хіромантію, та у нас вона за науку не вважалася, тому пророцтва не сприймали серйозно.
Надійшла і моя черга, простягла руку. Німець уважно розглядав мою долоню, все більше і більше хмурячи брови, потім склав мої пальці в кулак і легенько відштовхнув. Ми здивувалися:
– Чому? Warum?
– Nein, nein, – заперечливо похитав головою. – Sehr schlecht, дуже погано, – сказав і з великим жалем подивився на мене.
Та який там "шлехт"?! Закінчилась війна, відбудовується Київ, а з ним і вся країна; ми стали студентами, вчимося, що ж може бути поганого? Це для нього, переможеного, погано. Після довгих вмовлянь таки погодився розказати. Ще раз уважно роздивився мою ліву долоню, деякий час мовчав, засмучений, нарешті вимовив:
– Скоро тюрма!
Всі остовпіли, та за мить вибухнув регіт і всілякі жарти. Німець дочекався, поки ми затихли, і суворо продовжив:
– Це ще не все, і це зовсім не смішно! – дорікнув нам. – Невдовзі розлучишся з рідними. Батька більше ніколи не побачиш, а з мамою ще поживеш, сама її поховаєш.
Далі він розказав про заміжжя – коротке, нещасливе; про дитину – буде тільки одна. Та над усе вразило німця інше:
– Аrbeiten, arbeiten, arbeiten zum Tod! Будеш працювати, працювати і працювати до самої смерті! – сказав, дивлячись на мене зляканими очима.
Після мене вже нікому не віщував, закурив – тремтіли руки. Ми почали його вмовляти не журитись, казали, що вже скоро полонених відпустять додому і він побачить свою Німеччину, дружину, дітей.
Пророцтву німця ніхто не повірив. Ніхто не побачив смутку й тривоги у моїх очах, а якщо й побачив, то не звернув уваги. Я й сама скоро забула, але ж від долі не втечеш…
ЧАСТИНА ПЕРША
-1-
А все почалося навіть раніше від пророцтва.
Був похмурий, пронизливо-холодний лютневий день 1946 року. Сердитий вітер гнав темні низькі хмари, з яких сіялася чи то крупа, чи дощ. Під ногами лежали клапті затоптаного, брудного снігу. Ці вітер і мряка проймали до кісток, холодили не лише тіло, а й душу.
Вже хвилин з двадцять стояла на вулиці Рози Люксембург напроти величезної чорної гори будинку Державної безпеки. В кишені благенького пальта у посинілій від холоду руці стискаю повістку. Та це ж вона мене так холодила! Це ж від неї були сковані мої руки, цокотіли зуби, закляклі ноги не могли відірватися від тротуару й подолати кілька кроків до величезних і, мабуть, дуже важких дверей.
Стояла, шморгаючи носом і ловлячи підозрілі погляди двох міліціонерів, що стерегли ці "райські ворота".
Нарешті наважилась, ступила кілька кроків уперед, мов у прірву, і відразу потрапила до рук надто послужливих охоронців. Важкі двері самі розчинилися переді мною – тільки заходь! Ввійшла у величезний порожній вестибуль. У вухах дзвеніло від страху, наче крізь вату почула голос чергового:
– Пропуск у кімнату №62 до майора Чиркіна!
У супроводі людини в сірому піднялась ліфтом, пройшла довгим коридором і опинилася в кабінеті. Заспокоїлася, навіть трохи зігрілась і, примруживши короткозорі очі, почала розглядати майора Чиркіна, який був дуже зайнятий – щось писав. Огрядна постать, велике кругле обличчя, маленькі очі… Нарешті відклав перо, поглянув на мене. На обличчі з'явилася ніби якась доброзичливість.
Почалась розмова. Спочатку запитав анкетні дані.
– Так, студентка – це добре. Знаю, як поводила себе при німцях. Нічим не заплямувала своє ім'я, зберегла комсомольський квиток. Ось тому ми тебе і викликали. Нам потрібні свої, надійні люди. Тепер тобі треба на ділі довести любов і відданість радянській владі. Будеш у нас працювати.
– Як? – не зрозуміла я. – Я ж ще не закінчила інститут, мені ще треба два роки вчитися, щоб стати лікарем.
– Та ні, нам не лікар потрібен.