Лише іноді чулися скрегіт замка і тихі кроки коридором.
Я або сиділа на табуреті, або ходила, міряла камеру. І виникали у моїй пам'яті ще зовсім недавні картини дитинства, війни, окупації. Прожито було ніби мало, а пережито, передумано, переосмислено вже багато.
Дитинство... Щасливе, радісне дитинство! Майже таке, як в шкільних віршах, що ми вчили:
У країні Сталіна,
У країні Рад,
Ми ростем, зростаємо,
Як зелений сад!
І відразу перед очима постала процесія: парами ми, учні молодших класів, з шайками або тазами чи не більшими від нас крокуємо до лазні. Коли стоїмо голі, то видно позападалі груди, худі довгі шиї, великі голодні очі. Санітари обдивляються наші голови та одяг. У кого знаходять вошей – коротко стрижуть машинкою, навіть дівчаток. Так, добре турбувалася про нас держава – в голодні тридцяті епідемії висипного тифу у нас не було...
Від нещадного світла тюремної лампи нестерпно боліли і сльозились очі. Ще щільніше сплющувала повіки і знову бачила...
Гастроном на розі нашої вулиці. З вікна видно натовп так з кілометр довжиною і в три-чотири ряди – голови, голови, голови, гул і сварки. Це – черга за хлібом. Повертаючись зі школи, довго розшукую в ній маму. Мама виходить з черги і йде зігріти мені трохи вчорашнього супу – обідати ще рано, будемо після п'ятої, коли повернуться брат і батько.
Вона відчиняє дверці шафи, щоб дати мені скибочку хліба. Раптом в очах у неї відбивається жах – хліба стало менше, ніж залишалося після сніданку.
– Мамо, ви брали хліб з шафи?
Зі спальні тихо виходить сива маленька бабуня і дивиться зніяковілими, винуватими очима.
– Ви б хоч подумали, що я дам їсти дітям, чоловікові!
Голова бабуні схиляється низько-низько, вона зіщулюється, робиться ще меншою і винувато мовчить. По зморщеній щоці скочується сльоза.
Гострий жаль пронизує моє серце.
– Мамо, я не хочу хліба, я не голодна! Досить з мене і гарячого супу. Не вини бабуню, вона ж голодна!..
Ще одне видіння дитинства з тих "щасливих" років: церква, навкруги велике обійстя, огорожа. Все церковне подвір'я і прилеглі вулиці запруджені людьми, але якимись дивними людьми. Впізнаю селян в грубих полотняних сорочках, широких спідницях і хустках. Більшість з них лежить просто на землі за огорожею, перед огорожею; деякі в незручних і неприродних позах. Інші стоять – довгі, худі, з позападалими щоками, простягають руки і щось тихо шепочуть пошерхлими губами. Хапаюсь за мамину руку і розумію – це голод!
А ось за огорожею малий хлопчик з великою головою на тонюсінькій шиї тягне довгу ручку і слабким хриплим голоском виводить:
– Хлібця, хлібця, дайте шматочок хлібця...
Ховаюсь за маму, яка вкладає в цю майже прозору дитячу долоньку дві варені картоплини і тоненький шматочок хліба.
І зовсім у нас під ногами, прихилившись до церковного муру, сидить простоволоса жінка, з розкритої пазухи якої звисає якийсь капшучок. Здогадуюсь, що це груди, бо бачу на колінах у неї маленьку дитину. Синя, худа ручка немовляти звисла до землі, голова закинулась, навколо відкритого ротика в'ється рій мух, а скляні очі нерухомо дивляться в небо. Та це ж смерть, здогадуюсь я.
Жаль і жах стискають моє маленьке серце, і я в розпачливих риданнях кидаюся до мами...
Мої спогади раптово перервав вартовий – відкрив кормушку і запитав:
– Хто на "Ха"? Прізвище?
Деякий час не могла второпати, що це і де я. Нарешті отямилась і голосно назвала своє прізвище.
– Тихо, говори тихо! Голосно не можна! Не кричи! Збирайся на допит.
На порозі камери наштовхнулася на здивовані очі іншого вартового, що прийшов за мною: азербайджанець або вірменин, невеличкий, чорнявий, зовсім молодий.
– Руки назад. Уперед.
Попрямували довгим коридором, вздовж якого з обох боків знаходились двері камер. Йшла й гадала, хто за цими дверима? Чому вони тут? За що?
Та ось мало не збив мене з ніг запах свіжого повітря, запах волі. Це ми опинились у внутрішньому дворі в'язниці, через нього потрібно пройти до головної будівлі Держбезпеки, фасад якої виходив на Володимирську вулицю. Головна будівля висока, велика, і за нею зовсім не видно нижчого будинку внутрішньої тюрми.
Небо було глибоке і зоряне. Як давно я не бачила його! Та зорі холодні мерехтіли вгорі, і було їм байдуже до мене і до моєї долі. А ось місяць – такий ніжний молоденький серпик – він все бачив і розумів, з ним можна було навіть порозмовляти. Відразу згадала Пушкінські рядки:
Месяц, месяц, мой дружок!
...Аль откажешь мене в ответе,
Не видал ли где на свете
Ты царевны молодой. Я жених ей…
А у мене нареченого не було. Хороших друзів, знайомих ще зі школи, з двору, з інституту мала багато. Наша дружба була випробувана важкими роками війни. Багатьом подобалась, деякі подобались і мені, а з одногрупником Юрком навіть одного разу цілувалася, та справжнього кохання ні до кого ще не відчувала.
Подвір'ям в'язниці намагалась іти повільніше, щоб насолодитись, надихатись волею, та й конвоїр не підганяв. Раптом почула позаду шепіт:
– Ай, какой молодой! Ай, какой красивый!
Конвоїр? Так, конвоїр, більше нікого поряд не було. Не зміг приховати свого здивування – не такими він уявляв собі ворогів народу, що сидять у в'язницях. Мабуть він служив недавно і не звик ще до своєї роботи, не встигло ще зачерствіти його серце.
І потім кожного разу, коли йому доводилося супроводжувати мене на допит, завжди за спиною чула тихе зітхання і сказані пошепки з великим жалем слова:
– Ай, какой молодой! Ай, какой красивый!
-7-
І ось я у кабінеті слідчого, сіла на стілець досить далеко від столу. Примружила очі, щоб краще бачити. Деякий час ми розглядали одне одного.
– Ось ти яка.
Встав з-за столу, пройшовся кабінетом, запалив цигарку.
– Думаю, ти облишиш свої "не так вихована", "не можу цього робити". Брешеш. Виховували тебе радянська школа, комсомол, тому і відповідатимеш за свої вчинки по-комсо... – запнувся, подумав, – по вимогам комунізму, точніше, комуністичної моралі. Ну, до діла. Ти повинна звертатися до мене "громадянин слідчий", говорити правду і тільки правду. За приховування від слідства будь-яких фактів, прізвищ – стаття, строк збільшується. Нічого не вигадуй, нам все відомо.
Я подумала, для чого ж тоді слідство? Запитала:
– А бити будете коли і за що?
Слідчий аж відкрив рота від здивування.
– Хто тобі вже наговорив? Ти ж у камері сама!
За весь свій строк ув'язнення ні разу нікого з них не назвала гордим словом "громадянин", бо вважала, що вони цього не варті. Просто зверталась на "ви". В зоні часто чула звертання: "громадянине начальничку". Так любили говорити урки, та у них це звучало доволі іронічно.
Можливо це і дивно, але ні на допитах, ні в зоні я не відала страху. Мабуть тому, що не була ні в чому винна: не видала, не оговорила, не заподіяла нікому зла. Винна була лише в любові до Батьківщини, до рідної України.
Почався допит з розпитування про окупацію.
– Розповідай, що під час окупації робила, як німцям служила.
Служила німцям? А чому б слідчому не запитати, подумалось мені, як виживали ми ці два з половиною роки окупації, коли нас, беззахисних жінок, дітей і старих, доблесна Червона Армія залишила напризволяще.
– У німців і на німців ніде не працювала, – стала я розповідати, добре знаючи, чим саме буде цікавитись слідчий. – Ненавиділа окупацію і окупантів. Зберегла комсомольський квиток. Чекала перемоги і повернення наших, радянських військ. Голодувала, бо не мали ні грошей, ні продуктів. У Німеччині не була, німецькою розвідкою не завербована.
– Ну і випалила!
– А ви запишіть, все запишіть, а то забудете.
– А ти мене не вчи, – огризнувся слідчий, і, сопучи, став писати.
Поки він писав, я згадала, яким великим потрясінням для мене був розстріл німцями євреїв у Бабиному яру. Багато потім, за часів війни, я бачила страшного, але це було найстрашнішим і найнезрозумілішим. Чим завинили євреї, мирне населення – жінки і діти? Як можна було вбивати, просто відстрілювати, наче скажених собак, беззахисних людей? Особливо гірко почувала себе ще й тому, що ми були лише свідками і допомогти нічим не могли. Навіть ніби засуджували євреїв, які так пасивно підкорилися цьому страшному наказу. Але ж більшість з них думали, що їм дозволять виїхати кудись, можливо в Америку, адже наказали збиратись з речами.
Наша сусідка за маминою порадою спочатку згодилася залишити у нас свою трирічну донечку Зою. Та години через дві повернулася у розпачі, вхопила дитину, ридаючи, притисла до грудей:
– Краще разом, всі разом! Що вже буде, але разом!
І побігла доганяти ще двох синків та старого батька у потік, що з самого ранку тягнувся Глибочицею до Бабиного яру…
Ми скрипіли зубами від безсилля, плакали, та розуміли, що нічого не вдієш голими руками проти озброєних до зубів фашистів.
Німці в нашому місті встановили свої порядки: з 18:00 до 6:00 – комендантська година. Дуже пишалися своєю пунктуальністю. Забаришся хоч на кілька секунд на вулиці – заплатиш життям. Особливо багато вбитих було у перші дні, поки звикали до цієї пунктуальності.
Не вважали нас за людей. Ми чули лише: "Russische Schwein", "Nur fьr Deutsch!" Тільки для німців їздив транспорт, тільки для них були відчинені двері крамниць і кафе, тільки для них працювали кіно і перукарні. Німці влаштовували облави на людей, мов гицелі на бездомних собак, особливо на базарах; ловили і вивозили до Німеччини, вішали й розстрілювали за найменшу провину і без такої.
На бульварі Шевченка, там, де досі бовваніє пам'ятник Леніну, стояла шибениця. На ній гойдались повішені кияни с табличками на грудях: "саботаж", "партизан". Особливо багато їх було після того, як підірвали Хрещатик із вже розташованими там німецькими установами.
Фашисти вивозили до Німеччини нашу худобу, наш врожай, наш чорнозем, наші пам'ятки культури і наш працьовитий народ, як рабів, для найважчих робіт, для прислужування.
І зненавиділа я цих окупантів, їх гавкаючу, командну мову, і тих, хто співчував їм або працював в їх установах, тих дівчат, які ходили з ними в кіно і ресторани. Та таких було мало, принаймні серед моїх знайомих – жодної.
Я переховувалася від вивозу до Німеччини у своїх друзів.