Я нічого не розуміла.
– Ах ти падло! – вигукнула розлючена жінка. – Голодування оголосила?! Та я ж тебе... – і дала мені такого ляпасу, що я вдарилась головою об стіну, а чоловік пнув мене ногою.
Лише за деякий час я дізналася, що такий обшук в'язня і його камери називається "шмоном". Мені не раз доводилося зазнавати цього приниження. Обшукували всіх і все. Шукали, чи не передали тобі німецькі, англійські чи японські шпигуни якої-небудь записки, шифру чи бомби, за допомогою яких ти зможеш підірвати свою батьківщину або організувати змову і вбити когось з членів уряду, а то й самого товариша Сталіна.
– Від вас же, політичних, можна всього чекати, ви – зрадники батьківщини! – згодом пояснить мені одна блатнячка у Лук'янівській в'язниці, пересипаючи майже кожне слово нецензурною лайкою. – А що хліб у тебе залишився, то вони вирішили, що ти оголосила голодування. Політичні іноді таке роблять. А за хліб я б тобі теж дала. Ми, зеки, тут голодуємо, а вона хліба не схотіла їсти!
Та шмоном не закінчився цей день. Ще я відвідала кімнату, де мене сфотографували в анфас і профіль, дуже "ласкаво" повертаючи моє обличчя, бо я не могла зрозуміти, чого від мене хочуть. Коли так само "ласкаво" цупкі пальці вхопили мою руку і потягли до оббитого залізом столу, мені здалося, що зараз її обрубають або затиснуть у залізні лещата і розтрощать – так допитували найстрашніших злочинців у середньовіччі. Я вся напружилась і заніміла. Та мої пальці замастили чимось чорним і притиснули до паперу одну руку, потім другу – зняли відбитки.
У камері розглядала свої замащені пальці і намагалася обернути все на жарт. Це ж врешті-решт цікаво: справжня тюрма, ґрати на вікнах, відбитки пальців, вартові... І я страждаю за... А справді, за що я тут? Що вчинила, в чому завинила? Невже за те, що не стала доносити на наших друзів, знайомих, товаришів...
Та ось знову відчинились двері камери, вартовий подав мені залізне кільце:
– Нанизай на це весь свій одяг!
Потім забрав кільце з одягом, і я залишилась у камері гола-голісінька. Минав час, я змерзла, знітилась, намагалась прикритися руками, особливо коли у вічку з'являлось око вартового. Нарешті двері відчинились, і охоронець, показуючи в кінець довжелезного коридору, скомандував:
– Іди он там візьми свою шайку!
Паленіючи від сорому під хтивими поглядами всіх охоронців, я йшла коридором туди, а потім назад з шайкою. На порозі камери вартовий вивернув мені в руку ложку рідкого чорно-зеленого смердючого мила і наказав митися.
Вода була ледь тепла, та й як можна вимити волосся, не міняючи мильної води. Вільною рукою обмила трохи шию, обличчя – дуже боліли подряпини, спух ніс, запливло підбите праве око. Потім я сполоснула ноги і змила мило. Витертись було нічим.
Стояла серед камери, обсихала, тремтіла від холоду і сорому. А вартовий постійно заглядав, перевіряв. І не існувало в той час для мене нічого дорожчого в світі за одяг, яким можна було б прикрити своє тіло й зігрітись.
Знову відчинились двері й пролунала команда:
– Віднеси шайку на місце!
Знову та ж нестерпна подорож у кінець коридору і назад. Знову сиділа у камері, а одягу все не було. Вже не відчувала ні холоду, ні болю – лише пекучу ненависть і злість від безпорадності.
Нарешті:
– Лови! – і рука в робочій рукавиці вкинула у розчинені двері камери кільце з одягом. Я з радістю схопила кільце і, скрикнувши від болю, впустила його. Камеру одразу заповнив запах просмаженого одягу і паленого тіла. Вдягнувшись стала крокувати по камері, тримаючи перед собою обпечену руку, розмахувала нею у повітрі, та біль не вгавав...
– Нічого, нічого, потерпи, – заспокоювала себе. – Сама винна. Ось швидко ніч, заспокоюсь, засну, все й пройде.
Нарешті настав вечір. Тричі мигнуло світло величезної лампи, що висіла, закрита сіткою, над дверима, – відбій до сну.
– Треба присунути ліжко під самі двері, лягти на спину, обличчям до дверей, руки витягти вздовж тіла поверх ковдри і тільки так спати, – пояснив вартовий. – Ясно?!
Яскраве світло величезної лампи навіть крізь міцно стулені повіки різало, сліпило очі, пекло і ніби свердлило мозок. Нестерпно хотілось повернутися на бік, зігнути і підтягти ноги, відвернутись від лампи. Боліла знівечена рука, стала гарячою і важкою. Не знала, як би її зручніше покласти. А пильне око вартового не дрімало – раз по раз клацало вічко в дверях.
Лежала, мов на розпеченому залізі, і здавалось, цій ночі не буде кінця. Не знала я тоді, що чекає на мене багато ще страшніших ночей.
-5-
Безкровними губами на посірілому обличчі, переляканими, повними сліз і туги очима, мама питала розгубленого батька, знайомих:
– Де?! Де моя єдина донечка, де моя Оксана?!
Вже шоста доба, як мене не було. Не було ніде: ні вдома, ні в інституті, ні в жодної з подруг...
– Де ж вона? Що могло трапитись? Не може людина щезнути безслідно, наче й ніколи не існувала. Може переїхала машина, потрапила під трамвай, лежить непритомна в лікарні? – картини одна жахливіша за іншу виникали в уяві батьків.
Вони опитали всіх подруг і товаришів, всіх знайомих і малознайомих людей, обійшли всі лікарні міста. Вже було відомо, що 16 квітня о третій дня Валя розпрощалася зі мною на вулиці Леніна по дорозі з інституту, щоб за годину знов зустрітись, і що була я в той час при повному розумі й здоров'ї. Невідомим лишалось одне: куди ж я поділася?
А я ж була тут, зовсім близько. Та стерегли мене високі сірі мури, тюремні замки на дверях, залізні ґрати на вікнах, пильні вартові у коридорах. І лише думками линула до своїх рідних та друзів.
Раптово постарілі, згорблені, з невимовним жахом і надією в очах батьки обходили морги київських лікарень. Ні, не було, ніде не було...
Йшов уже другий тиждень цих страшних та марних пошуків. І ось в одному з моргів, витираючи хусточкою очі, до мами підійшла інтелігентного вигляду жінка й, боязко озираючись, прошепотіла:
– А ви пошукайте її у в'язниці...
– Що?! – у мами перехопило подих. – Та як ви можете таке подумати?! Як ви смієте?! Ви, ви... не знаєте моєї доньки! – з болем вигукнула мама, та жінка вже кудись щезла.
– Ні, як вона посміла?! – вже звернулася мама до батька. – Щоб Оксана, щоб вона?! Адже вона ще дитина, їй лише двадцять років! Ні, ні, моя донечка не могла нічого поганого вчинити, це неможливо...
Та минув тиждень, і мама з Оленою Іванівною, приготувавши невеличку передачу, вирушили до в'язниці. Добрі люди навчили, що коли передачу приймуть, значить в'язень тут. Перший день провели під Лук'янівською тюрмою, але марно – передачу не взяли. Порадились і наступного дня вирушили на вул. Короленка, 33.
Глибоке сіре підворіття, надійно зачинене величезними кованими ворітьми, виходило на Ірининську вулицю. Ще з ночі починала збиратися тут черга. Мов привиди, закутані в хустки жінки – зажурені, змарнілі, залякані, сірі, мовчазні – тулилися до стіни, намагаючись злитися з нею, стати менш помітними. В руках у кожної – невеликі пакуночки передач. За минулі роки у яких тільки чергах не доводилося вистоювати людям, особливо за хлібом у голодних тридцятих, але ця черга була найстрашнішою за всі.
Зрідка з мовчазних скорботних вуст злітав шепіт:
– У вас хто?
– Чоловік…
– Батько…
– Син…
– Брат…
Близько восьмої ранку розчинялися зовнішні ворота, і черга безшумно втягувалася в підворіття до внутрішніх. Вся увага, всі думки, всі надії жінок тепер зверталися до невеличкого віконечка у цих воротах. Яке нове випробування, яке ще більше горе там чекає?
Минало ще кілька годин. Нарешті віконце відчинялося, і в ньому з'являлася голова вартового:
– Тихо, а не то...
Та цього і не треба було говорити. У підворітті й так було тихо, наче в домовині. Величезна черга напружено мовчала. Хто опинявся біля віконця, подавав записку з іменем, прізвищем та ім'ям по-батькові. Чекав. За кілька хвилин простягнута рука брала передачу. Чулося полегшене зітхання – значить тут, значить живий. Інша жінка, відходячи від віконця, ковтала сльози, розводила руками і пошепки запитувала:
– А де ж?! Що з ним?
Іноді відповідали, що забрали на етап або перевели до іншої в'язниці. Частіше мовчали – тоді бійся найстрашнішого...
Ось і мамина черга підійшла. Слабким тремтячим голосом назвала прізвище, віддала записку – і завмерло серце, перестало стукати, заклало вуха. І раптом простяглася рука за передачею.
Тут, є, жива! Радіти? Плакати?
Знайшлася, жива! Але де? У в'язниці! В найстрашнішій в'язниці!
– За що-о-о? Чому-у-у?
Та мовчали сірі мури. Що вони могли відповісти посивілій від горя матері? Що їм було до материнських мук, до материнських сліз?
Раз на місяць (частіше не дозволяли) я отримувала мамині передачі. Та не передач чекала, а маленької записочки, написаної рідною рукою, яку, не випускаючи зі своїх байдужих і брудних пальців, через "кормушку" давав прочитати вартовий. У записці перераховувалося все, що було в передачі і... "Цілую, мама". Я розписувалася на звороті, хотіла дописати кілька слів, та вартовий забирав і записку, і олівець: "Не дозволено!"
А передача… І сміх, і горе! Все було перетрушене, перерізане, перетерте на крихти, майже неїстівне. Чужі брудні руки шукали в ній записок, ножів, голок, пилок, напилків, мотузяних сходів, бомб. Адже вороги народу були здатні на все. Це вони заважали радянським людям будувати світле майбутнє.
Через кілька тижнів слідчий сказав, що тепер моїй мамі важче буде носити передачі для двох. Я не перепитувала – зрозуміла, що батька теж заарештували. Значить, і він тут. Задумалась, як відмовитися від передач так, щоб не образити маму. У неї ж зовсім не було грошей, а хлібина коштувала 300 карбованців! Та й батькові продукти були необхідніші – і в роки окупації, і після визволення Києва він тяжче переносив недоїдання, ніж я.
-6-
Знову ще одна, вже чотирнадцята, ніч в залитій пекельним світлом величезної лампи камері під невсипущим оком вартового. Ніч, що не приносила ні спокою, ні відпочинку.
Мене ще жодного разу не викликали на допит. Чому – не знала. Надзвичайно повільно тягнулися німі, порожні дні – ні книжки, ні газети, ні радіо. Тихо, аж у вухах дзвеніло.