Ніжинський полковник Золотаренко

Історична бувальщина

Кругом поле широкеє рястом зацвіло,

Не ряст, військо гетьманськеє у похід пішло.

Під ним земля дрижить,

Курява стовпом стоїть,

Хмари вслід ідуть.

Л. Боровиковський

І

У 1654 році боротьба за віру на Україні щасливо закінчилася приєднанням її до Росії. Народ почав спочивати, а справи Польщі дедалі гіршали. Король Казимир подався в Сілезію й золотом купував дружбу кримців; друзі зволікали з обороною, торгувались… Тим часом король шведський Карл X розбивав поляків. Цар Олексій Михайлович сам з'явився під Смоленськом, куди, з волі гетьмана Богдана Хмельницького, призначено було на наказного гетьмана ніжинського полковника Золотаренка з козацькими полками Ніжинським і Чернігівським.

Чи траплялося вам бачити, як полки виступають з квартир за наших часів? Дуже просто, без галасу, без будь-якого ефекту, крім двох-трьох трагікомічних сцен в обозі. Приїздіть увечері до міста, з котрого вранці виступив полк, ви й не догадаєтесь, що жителі позбулися сьогодні своїх гостей, такі у всіх веселі обличчя, надто в чоловіків. Хіба що десь у куточку заповітної спальні повітова панночка, відмігшись од вечері головним болем, сумно розгорнула том творів Марлінського й дивиться, довго дивиться все на одну сторінку, на котрій найкипучіші, нелюдські виявлення пристрастей підкреслені знайомою рукою, і викривальні сльози падають на книгу, а книга з рук…

Та рипнули двері — Марлінський під подушкою, сльози витерті, а панночка, ніжно посміхаючись, каже матусі: "Тепер мені значно краще, не турбуйтесь, матінко, до завтрього все минеться, і я танцюватиму на балі в Пентюхова".

Не так виступали за давнини козацькі полки на моїй батьківщині. Все місто проводжало свій полк: матері — дітей, сестри — братів, жінки — чоловіків. Кожен козак, ідучи в похід, розлучався з родиною, похід мав для міста великий інтерес.

Навесні, рано-вранці, почали збиратися козаки на великий ніжинський майдан перед собором; одні їхали верхи, другі йшли, ведучи на поводі коней; і з ними й за ними брели жінки, діти, старики. Майдан кипів людом; гомін, галас, іржання коней і брязкіт зброї не змовкали. Невисоко встигло зійти сонце, як приїхав полковник Золотаренко.

З собору вийшли священики в повному облаченні, повиносили бунчуки, хоругви, прапори; все стихло, військо преклонило коліна, священики, під зграйний спів молебня, покропили прапори й вояків святою водою. Золотаренко поцілував хрест, узяв благословення, уклонився соборові й усьому людові на чотири боки й спритно скочив на коня. Пролунала команда, і під сальву сурм тихо, плавно розгорнувся полковий прапор і заструмував на ранковому повітрі.

— Прощавайте, хлопці,— говорили люди,— комусь із вас дасть біг знову побачити цей прапор тут перед собором!

Струнко вирушили полки з міста. Тисячі рук благословляли їх, тисячі очей довго дивилися їм услід, аж поки осіла курява, збита ними по дорозі.

— Поїхали! — сказав старий козак сивому своєму приятелеві, який сидів біля застави.

— Поїхали,— відповів приятель, нюхаючи табаку.

— Дасть біг — приїдуть.

— І приїдуть, коли приїдуть…

— А хіба що?

— Ще б пак що!!

— Я нічого не знаю.

— Тільки-но полковник на коня, а кінь так і впав на коліна!..

— Кепсько, братику! Це не на добре.

— Кепсько! Отак бувало з Наливайком, як він виїжджав на проклятущу Солоницю.

II

Є на білому світі книга під назвою "Ночі" — не пам'ятаю які, а здається, "Сільські ночі",— де автор люто повстає проти полювання й з слізьми доводить, що бідолашний птах, застрелений вами, жив, почував і в розквіті віку свого загинув від вашого пострілу.

Цілком погоджуюсь, що кожен бекас, котрого я вбив, мав матір, тіточок, бабусь, кузин — одне слово, величезну рідню й зв'язки, навіть, можливо, мав дітей, що подавали великі надії; але нітрохи не сумніваюсь, що котлети, які їв автор "Ночей", були приготовані з телятка, котре теж мало ніжно люблених ним родичів; що перед ним розгорталася неоглядна перспектива сіноспоживання й споглядальних прогулянок по луках і що, можливо, в той самий час, коли автор смакував котлети, мати згаданого телятка тяжко зітхала за своїм дітищем, проливаючи гіркі сльози над кущем конюшини. Ні, я рішуче стою в опозиції до "Сільських ночей" і ладен сперечатися з будь-ким, що полювання, і саме полювання з рушницею, є одною з найкращих утіх сільського життя.

Приємно стежити поглядом за птахом у піднебессі й мати певність, що від мого бажання залежить його життя, що я одним легким рухом пальця можу спинити його політ; або ж бачити бистрого звіра й знати, що він, незважаючи на свою швидкість і силу, не втече від мене — і за мить вправно пущена мною куля дожене й спинить його. Тут мимоволі народжується в людини гордість від усвідомлення своєї переваги: внутрішнє самовдоволення, зрозуміле тільки мисливцям,— причина, через яку ця втіха часто перетворюється на пристрасть у людей, що не мають достатньої волі владати собою.

І тепер ще на Україні вдалий постріл викликає в людей захват; але в XVII столітті під час заколотів і розбрату, коли від одного пострілу часто залежали життя й добробут людини, добрий стрілець був особою поважною, шанованою всіма.

Не дивно, що весь Старий Бихов поважав органіста Томаша; Томаш був надзвичайний стрілець. Тільки й бачили Томаша під час обідні, коли він грав на органах; обідня скінчилася — його й слід запав; шукай органіста або в лісі, або на болоті…

Бувало, навесні сонце сяде, зовсім посутеніє; здається, мухи на носі не побачиш; Томаш стоїть собі на узліссі, паф та паф, і несе повну торбинку сломок (вальдшнепів). Якось люди виходили з церкви, а над містом високо летять журавлі; люди, звичайно, стали дивитися на журавлів: хто лічить, а хто так дивиться. Де не взявся Томаш уже з гвинтівкою та й питає: "А котрого бити?"

— Високо, братику Томаше, високо! — закричали люди.

— Моя справа знати, високо чи ні! — відповів Томаш, підіймаючи гвинтівку.

— Ну, то бий вожатого!

Томаш вистрілив — і вожатий упав на вулицю.

У пана Врублевського зібралися гості. Випили по келиху, по другому, випили по склянці, по чарці, по чашці, по бокалу, по вазі, по черевичку панни Зосі, доньки Врублевського, і розвеселилися. Заходилися стріляти кулями горобців. Хто не влучить, лає рушницю; хто вб'є горобця — п'ють за того здоров'я. Не минуло й години, а вже ніхто не влучить у горобця.

— Що воно за чорт? — кажуть пани.— Певно, горобці сьогодні пооб'їдалися чогось такого п'янкого, так і крутяться, не можна прицілитися! А послати по Томаша; як ото він стрілятиме цих шалених горобців?

Прийшов Томаш; як постріл — лежить горобець! Мало цього: скажуть пани: "Стріляй у голову" — і горобець падає без голови. "Стріляй у хвіст" — і горобець падає без хвоста!..

Тільки-но пішов Томаш, так і розсердилися на нього пани за вдалу стрільбу; і потім довго ще Врублевський відвертався од Томаша й називав його грубіяном.

Улітку Томаш був у ксьондза.

— Поглянь, Томаше,— казав ксьондз,— який паскудний люд: так і дивись увесь дім спалять.

Томаш глянув з вікна та й бачить: на гумні робітник, який молотив жито, сів на снопа, викресав вогню й закурив коротеньку люльку.

— Я його провчу,— сказав органіст, виходячи з кімнати.

За хвилину зляканий ксьондз почув у другій кімнаті постріл. Вибіг: стоїть біля відчиненого вікна Томаш, у руках у нього димує гвинтівка.

— Що ти робиш? — питає ксьондз.

— Нічого,— відповів Томаш.— Я провчив вашого робітника: вибив йому кулею з-під носа люльку.

Надзвичайний стрілець!.. І до завтрього не переповісти про нього всіх анекдотів. Тільки звання органіста рятувало його від слави чаклуна.

III

Ціле літо московсько-козацьке військо тримало Смоленськ в облозі, й, нарешті, 10 вересня місто здалося. Козаки чинили чудеса хоробрості, під проводом наказного гетьмана, ніжинського полковника Золотаренка. Цар Олексій Михайлович осипав його подарунками, надаряв ласкавим словом і запрошував до свого царського столу; щастя всміхалося наказному гетьманові. Швидко він підкорив Гомель, Чечерськ, Пропойськ, Новий Бихов, розбив під Шкловом князя Радзівілла й узяв в облогу Старий Бихов.

Був вечір. Золотаренко в своїй ставці приймав парламентаря, присланого з обложеного міста. В козацькому таборі яскраво сяяли веселі вогнища, на них кипіла звичайна каша на вечерю, навколо них зібралися козаки покурити люльки.

Кроків за п'ятдесят від гетьманської ставки сиділо біля вогнища троє козаків; один сивий, як голуб, другий з чорними вусами, а в третього були вуса, сказати соромно, зовсім жовті! їй-право, жовті! Кажуть, так йому бог дав. Сива голова курить люльку й розповідає казку, а інші теж курять люльки, але не говорять, а тільки слухають.

— У тридев'ятому князівстві, в тридесятому королівстві…

— А де це? — спитали жовті вуса.

— Що? — сказала сива голова.

— Тридев'яте королівство?

— Відомо де, там!

— Ага!

— Жили-були три брати. Та всі три Кіндрати…

— І всі розумні? — спитали жовті вуса.

— Постривай, скажу.

— Не забігай наперед,— буркотів чорновусий.

— Ні, я так тільки.

— Усі три Кіндрати, двоє розумних, а третій — дурень.

— Я так і гадав! — шепотіли жовті вуса.

— Та не перебивай же! А то перестану, їй-богу, перестану, нехай тобі сорока докаже.

— Ні, ні, кажи! Я нічого…

— І втекли вони з Азова…

— Чому? — спитали жовті вуса.

— Мабуть, у полоні були,— відповів чорновусий.

— Тьху на вас! Ото дурні! — закричала сива голова.— Розповідай їм казку, а вони самі дві говорять! Гірші від бабів, їй-богу, гірші; бодай на мені верхи барило чортів їздило, коли не гірші. Нехай вам розповідає казку ряба корова, а не добрий козак!

Сива голова розходилася не на жарт; не знаю, чим би скінчилося її красномовство, якби інший предмет не привернув її уваги: з гетьманової ставки вийшов парламентер і в супроводі кількох козаків рушив по дорозі до міста; один з почту відстав од варти й прилучився до наших приятелів.

— А кажіть, хлопці: слава тобі боже! — сказав він, підходячи до вогнища.

— Ну, слава тобі боже, Микито, а що таке?

— Слава тобі боже! — сказали стиха жовті й чорні вуса.

— А ось що,— відповів Микита,— завтра будемо в Старому Бихові.

— Приступ?

— Сам здається! Не будемо витрачати пороху.

— Неправда! — сказала сива голова.

— Жменю землі з'їм, що неправда,— підхопили жовті вуса.

— Та й то добре, хоч вуса почорниш, як нічого не доведеш,— відповів Микита,— а що я сказав, те й буде.

Чорновусий зареготав, розправляючи свої вуса.

— От бачите що,— вів далі Микита,— я зараз випровадив з гетьманового намету ксьондза; він приходив з покутою й обіцяв завтра на світанку відчинити міські ворота.