Ученик VII класу гімназії Дмитро Чижик лежав на ліжку і мріяв.
В уяві Чижика світло театру злилося в повінь, мережану рожевими личками, ясними костюмами, розхвильовану ураганом оплесків та окликів: "славно!"
Так, він буде виступати в героїчних ролях, захопиться ними всією душею, заволодіє публікою, а що найважніше — причарує дівоче серце і здобуде собі славу.
З цих мрій збудив його скрип дверей і світло.
— Що з вами, Чижик? Чи ви не хворі? Я від деякого часу бачу, що ви якісь не свої.
Він піднявся на лікті і вдивлявся у білу спідницю господині.
Подумав і почав дивитися на мокрий рушник в її руках.
— Може дати вам холодне на голову?
— Ні, дякую, мені нічого. Я лише так у сні чогось налякався… Маю розстроєні нерви і не можу спати.
— А може вам у школі не ведеться? Скажіть, я знайома з учителем Цинамоном, то може б з ним поговорити?
Він кинувся, наче його оса вжалила, і пробурмотів:
— Ні, ні, зовсім не потрібно, я з усіх предметів "стою" добре.
Господиня вийшла. Чижик вернувся до своїх думок.
У театрі принадні дівчата, а та білява найбільше приваблює його. Відколи він побачив її на сцені, відтоді і спокій його покинув, і в науці пішло з Петрового дня… Але він виступить колись з Несоленою в головних ролях і заграють вони обоє, гей, як заграють! Він буде студіювати драматичне мистецтво, присвятить йому всі свої сили… постали в пам'яті фрази з газети: "Воскресло наше слово, збудився з віковічного сну і кайданів геній нашого народу, сходить зоря нашої поезії і мистецтва, щоб поставити нас нарівні з іншими народами. Наша громадськість повинна подумати над тим, щоб наші сили не пропадали марно, повинна допомогти молодим артистам в освіті і розвитку талантів".
Молодечі мрії лоскотали Чижика солодким обманом. Накрився по шию і згадав одного учителя з синіми очима і дівочим лицем, який вмивався на ніч сметаною, лягав у рукавичках і, сказавши собі, що пора спати, миттю засипав.
На другий день перед полуднем, в театральній буді на передмісті, став Чижик перед директором. Він представився і заявив, що має охоту вступити "з патріотизму в склад театральної трупи, із любові до українського мистецтва".
Директор Щогла, у витертім, крилатім плащі і циліндрі, неголений, з носом, схожим на паламарський гасильник, на зріст такий, що кажуть, "бог міру забув", — очима щура дивився на Чижика. Хлопець був стрункий, чуприна буйна, вус засіявся. Оцінивши вмить Чижика, наскільки його поява відповідає формальним вимогам сцени, Щогла зауважив байдуже:
— Та воно то, пане, гарно, тільки не знати, чи маєте ви талант. Маєте голос, вмієте співати, знаєте ноти?
— Знаю. Я був диригентом у двох бурсах.
Щогла кивнув головою на суфлера.
— Буда, нема там Смичка?
— Є за кулісами.
— То ходіть, пане, на сцену. О, так! Нехай вам здається, що ось там публіка, — при цьому повів він рукою на перші ряди крісел, де сиділи актори й актриси, — і ви маєте похвалитися своїм голосом. Прошу!
— Що маю заспівати? — спитав Чижик.
— Що найліпше вмієте.
Чижик почав:
Ой вербо, вербо, кучерява…
Проспівав аж до слів: "Змарнів я, зчорнів я".
— Досить, — сказав директор. — Голос ще невироблений, але можна витримати. Зрештою Смичок спробує вас, наскільки ви тямущі в нотах. Не конче нині, можна завтра. Перед полуднем. Так. А ще одне, як вас… Чи дозволить вам батько вступити до театру?
— Дозволить, — відповів, не задумуючись Чижик.
— На всякий випадок принесіть завтра дозвіл від батька на письмі і заяву. Так. Ще одне. Чим ви дотепер займалися?
— Я учень VII класу гімназії.
— А чому ж не кінчаєте гімназії?
— Не маю матеріальних засобів на утримання, — відповів шаблонною фразою, в якій для психолога окривається трагедія змарнованої молодості.
— А ще одне, — докинув директор. — Принесіть письмо від якоїсь визначної особи, яка вас знає і дала б нам ближчі інформації про вас.
На другий день Чижик мав уже дозвіл від батька, підроблений зміненим почерком і підписаний лівою рукою, хоч пошта з рідного села могла прийти до міста ледве за півтижня.
Адвокат Ходак прийняв Чижика одним зирком через плече, і коли цей стояв при дверях та пояснював, що прохає в нього поручництва для театру, розвернувся в фотелі, як жаба в калабані, довбав байдуже в нігтях, нарешті, втратив терпець і сказав піднесеним голосом:
— Чи ви на голову впали? Та ж там у театрі самі пияки та картограї! Сподобалося вам циганське життя і гадаєте, що зробите там кар'єру? Я чув, що ви пишете поезії. Це нічого не варто! Хліба не дасть! Біда з тими поетами, вони лише фантазією живуть, а не беруть життя поважно! До театру вступають лише люди змарновані, легкодушні і недоварені дячки. Ви освічена людина, перед вами відкритий світ, і я зовсім не розумію, що може вас тягти до театру?
Чижикові пригадалися свіжі слова з газетної об'яви: "До театру потрібні освічені люди, які могли б працювати над собою" і т. д.
"Як тут погодити такі різні погляди? — думав він. — Де тут логіка? Хто з них бреше?"
Та адвокат Ходак, аби позбутися "сліпого" клієнта, взяв листок і написав: "Цим посвідчую, що Дмитро Чижик, відомий мені особисто, має замилування до сцени, а зваживши його дотеперішню моральну поведінку, нема перепон, щоб прийняти його до театру".
За кілька днів увесь театр на сімох мандрівних возах переїздив до дальшого провінціального міста. В тому часі три актори покинули трупу, один вмер у шпиталі, до хору треба було статистів, отже, директор прийняв Чижика на 25 ринських місячної платні.
Вози з пачками, скринями і куфрами стояли коло шинку. Актори і артистки садовилися з дітьми, мов кури на бантах, директор торгувався з візниками. З боку надійшов Чижик і вклонився.
— А ваші речі де? — спитав Щогла.
— Я тут напроти мешкаю.
— То йдіть за манатками і не гайтесь.
Чижик скоком, як кажуть "на одній нозі", побіг до хати й вибіг з вузликом, де була пара білизни і дещо з одежі.
— Де маю сідати, пане директоре?
— Де будь, де є місце.
Чижик сів ззаду воза на дрючок і витягнув руку вгору до актора з географічним носом, на якому, мов на карті, були сині і червоні значки.
— Маю честь представитися — Чижик.
— Нагнибіда. Дуже мені приємно пізнати, — відповів актор. Старий хитрун усміхнувся, як кінь, що хоче вкусити: — Чижики люблять сідати на галузках.
Тимчасом на вулиці міщанин бив п'яну жінку цукром у голову. Вона вхопила його за полу, зігнулася й кричала, а він гупав, як цеглою.
— Солодко б'є, — жартував актор з географічним носом.
П'яний мужик вертався з міста і заточувався, наче хотів сказати: "І той кут мій, і цей я знаю".
Візник, який віз "триятер", тримав оселедця за головку, обтріпав його об люшню, витер об полу, як шаблю, потому посолив і їв з хлібом,
Директор був лютий, що єдиний на ціле містечко "фіакер" згодився везти за більшу плату якогось панка, а він, директор, мусить тепер товктися цілу дорогу на простому возі із своїми артистами.
Був погідний день. Бабине літо снувалося по садах і полях, осінь чепурилася, як та молодиця, що нагадає собі дівоцькі літа і кров в ній заграє.
Чижик подумав, що в гурті людей, які прямують до однієї цілі, стирається різниця не лише зверху, але й духовно. Одиниця з сильною індивідуальністю страждає серед гурту більше, ніж на самоті. Пригадались йому цигани, той дивний народ-мандрівник зі співанкою на устах та вічною тугою за просторим небом, розлогими пустелями, який навіть на возах обдертий, чарує своїм мальовничим походом і поезією свободи. Мужикам, які везли цеглу і тертиці, впадали в очі передовсім скрині, а на скулені постаті на возах вони дивилися зовсім байдуже.
— Відай, то якісь крамарі з полотном та сукном їдуть на ярмарок, — казали вони.
Один наймолодший ґазда, який недавно вернувся з війська, сказав:
— Що ви вигадуєте! Та ж це комедіанти, не бачите? О-о — це такі, що всякі штуки показують. Рахувати — триятер. Такий не один, як пустить туману, то ви би лиш очі видивили, та й перехрестились. Як я був у жовнірах, то не раз дивився.
Театральна трупа воліклася селом. Зі стодоли долітали ритмічні удари ціпів, дим висувався з-під стріх і ніс запах свіжого хліба. Вулицею йшов весільний гурт. Один чоловік танцював попереду музик і співав, начебто потопав у глибокій воді — кликав порятунку. Другий скрутився, вигукнув якісь два слова, а третє обірвав на половині, як би його гадина вкусила.
"Зовсім, як у театрі", подумав Чижик.
Худорляві кінські ноги витягалися, ступаючи вперед. Перед очима Чижика вони видовжувалися, як ноги велетенських потвор, що ступають рівномірно, безупину. Прийшло йому на думку, що кожна людська дорога — від'їзд чи повернення, кожний крок продовжують просту лінію, яка веде в клопоти.
Настав вечір і холод. Артисти добували з гардеробних скринь довгі мужицькі кожухи та смушкові шапки — це змінювало їх вигляд і давало привід до жартів.
Чижикові припало до серця нове життя. Від часу, як пішов у школу, не відчував він ні разу такої свободи, як тепер. Його тішило й те, що вирвався з гімназійних рамок і, нарешті, став "на власні ноги" з платнею 25 ринських на місяць.
Двадцять п'ять ринських — це гроші. Він ніколи ще не мав такої великої суми. За них можна було купити книжки, одяг, все, що тільки треба. В його уяві пересувалися постаті батька, матері, рідні, свояків. Будуть бідкатися, що він покинув школу і не хотів вчитися на попа. Та вони не розуміли його духовних потреб. Хай і пожуряться трохи, що їх син "пристав до комедіантів", а колись, як освіта порозсипає своє проміння по найтемніших закутках нашої землі, то і вони зрозуміють, до якої святині він увійшов, на який жертовник поклав свою молоду силу і душу.
Але таємний голос у такт гуркоту воза шепотів:
"А все ж ти скривдив їх. Вони поклали всю надію на тебе, що дочекаються на старі літа помочі, коли ти станеш ясним вікном їх безпросвітної долі".
Він побачив змарнілі личка і очі сестричок. З яким вони довір'ям і пошаною дивилися з закутків на нього, коли він, бувало, приїздив на свята або на канікули. Цілий час його слухають, завжди до його послуг їх малі скорі ноги і руки. Як має він приїхати додому, то вони цілими днями галакають коло черешень, аби птахи їх не об'їли, бо ось, ось приїде Дмитро. Самі дивилися ласо на ті черешні, а ні одне не зважилося рвати їх, бо те все для брата.