Вечерниці Романа Ничаєнка

І

Неділя вставала з-за хмари. З хати вийшла мрія. На воротах привітала її ластівка, в садку зозуля. Вулицею линув спокій, обіймив мрію і став оповідати казку, а вона леліяла тиху співанку.

Роман Ничаєнко сперся на вікно, слухав казки і пісні і не знав, звідки вони — з серця чи з предковічної давнини.

Благовісне сонце пливло в світлицю, цілувало задуманого Шевченка і в'язало струни до його грудей.

Музика ходив по хаті.

Нечайно перервав тишину шум крилець — на вікно прилетіла біла голубка.

Заглядала до пареня[1], а він дивувався.

— Чия туга прислала тебе, ясна вістунко, вранці-рано до мене в гості?

Чи від живих, чи, може, давня, мертва прилинула ти до мене?

Всі ви однаково мірили вічність суєтою днів і ночей…

Всі однаково розбили тайну святої тиші гомоном марного слова…

Всі однаково за життя померли і не воскреснете ніколи…

Голубка стала неспокійна, лопотіла пальчиками, шумотіла вінцями крил по варцабі[2], як вітер листами старої книги, обертала голівку і дивилася кораловим оком на Ничаєнка, як би бажала сповістити йому чиюсь душу.

Неспокій білого вістуна пригадав юнакові один сон. Ген-то на досвітках надходить він з-поза угла, а Ганнуся Стефанівна сидить смутна на призьбі. Бере його на коліна і каже: "Так-так, будемо вмирати…" Він вдивлявся в її очі, а з-поза другого угла надходять люди, а вона мовить: "Нехай бачать, що мені по людях…"

Вчарований призраком, пішов того ранку до Ганнусі і з глибокої вдячності обома долонями вітав її ручку. Здивувалася і спитала: "Ти похвалюєш мене за щось?" — "Ні", — відповів Ничаєнко.

Тепер снував задуманий по світлиці, а його думки переплітали образи споминів.

Всяка краса мертва, як би артист, поет не підіймав її вгору.

Ничаєнко сів в куті так, що міг лише крізь половину вікна дивитися в далекий краєвид долип і берегів, в ту сторону, де проживала Ганнуся. Притягнув її духом до себе і почував в собі дві струни: що важніша — тремтіла величчю достойної божественної поваги, а в другій була бадьора химера дрочитися з дівчиною. В голубім просторі сих тонів його душа промовляла без слів.

— Бачиш, мені байдуже, чи се по твоїй волі чи ні… Краса і правда високо в облаках над людськими головами і мало кого на землі дотикає білим крилом, але для гарних душ вона все на яві, як одинока найсолодша відрада в сім смутнім життю. Я знаю терпіння, і тому та ідея для мене одинокий скарб. Поза тим все, що витворили люди, і все, чим мене дотикають, — смішне. Люблю стояти в тіні людських осудів, сам нарочно відстрашую їх від себе, аби забезпечити собі спокій, волю і непорочність духу.

А тепер я до тебе.

Ми не стоїмо в ніякій залежності. Нема між нами приязні, вона тут непотрібна, а про знайомість нема що говорити. Се гарне становище подобається мені, як всяка проява свободи. Ти в моїх очах раз цвіт, то знов дитина, поза тим я з рожею в руці, зі спертим ліктем на коліні, з погідним усміхом дивлюся в далекий світ. Поза міру дня, понад людські голови… Але як цвіт, як поява людини серед сірого муравлища, як непорочна душа — ти для мене небайдужна.

І мене зовсім не обходить, чи тобі сього треба чи ні, чи ти про се знаєш чи ні — мене се зовсім не обходить — у мене на меті лиш ідея, не твоя людська подоба, не тіло. Можеш вийти заміж, можеш лютувати на мене, мене се не займає — я в урочистих хвилях глибокого творчого смутку маю тебе все на колінах, як білу рожу, як голуба, як дитину, задивлений в далекий світ… Се мені вільно, і ти не заборониш мені робити з тобою все, що найкраще, найвище, так, щоб моя туга падала діамантами сліз на тебе і вбирала, як русалку, як дитину моєї душі.

II

З полудня взяв скрипку і пустився межею серед нив. З концерта пільних коників добувався яркий скрижіт. однісінької саранчі. Ничаєнко наблизився до неї, спостеріг її на стеблі і приглядався, як вона мигом терла крильцями. Сонним рухом підставив руку до стебла. Показна комаха затихла, перекинулася горілиць на стеблі, гляділа на руку, доторкала її довгими ріжками, потім скочила на палець і зачала грати.

Юнак зійшов в лісову прогалину, що тягнулася попри село, сів над берегом плеса і поклав скрипку на траву.

Було тут спокійно і затишно. Давню лісову дорогу покрила яснозелена трава, як стрижений килим.

Ничаєнко сидів непорушно. На його плече прилетів великий писаний мотиль. Підсувався вгору, мінив крильцями, до сонця, виліз на шию, лоскотав легенько ніжками і вусиками, потім виліз на капелюх.

Зілля і трави пишалися довкола.

— З одної землі і з одного сонця всяке зілля, одно гоїть, інше труїть. І люди так, як ті зела, трави, дерева і звірі.

Похилився над плесом і заглядав в своє обличчя. Було біле, як сніг, очі глибокі, чорні. Сам перед собою видався дивний, чужий. А преці тут у воднім дзеркалі ніхто інший, тільки він сам… Соколиним зором пронизував свою душу, аж примлів як наврочений і сонна безвість обгорнула його. Затремтів з жаху і прокинувся.

Поклав капелюх на траву і ліг горілиць. Земля і трава холодили його. Сягнув рукою перед себе і взяв скрипку. Гладив нею розпалене чоло і тулив до лиця. Постукував одним пальцем в верхню грудницю, іншими скоботав легенько струни і прислухався дивним гомонам.

Оце шумить буря, грає водопад. Чути гомін солодкої розмови, шепіт весняних листків, людський гамір як під час пожару, стогін породіллі, квиль немовляти, діточий лепет, тремтить весільна після і читаний молебен за упокій душі.

В грудях Ничаєнка втихомирилася буря, він встав і пішов в свою путь.

Плавним юнацьким рухом прямував через запуст, пропадав серед ліщини, аж опинився на сіножаті. На горі білілися хати між садами. Сонце зайшло за ліс, дітвора заганяла товар і гомоніла по селі.

Вечір молодого літа стелився довкола.

Музика ішов через темний сад. З обійстя долітав до нього гутір, сміх дівчат, тиха співанка.

Коло керниці дві молодиці та й що хтось, та й ще хтось.

Обіймалисі, цілувалисі та й ще щось, та й ще щось!

Переступив перелаз і вплинув на обійстя.

Якраз повечеряли, молодь виринала на тік і обступила музику. Дівчата торгали за рукав, випитували, де так забарився, хлопці оглядали його капелюх і пробували на своїх головах.

Під грушею дві лавки. На нижній сидів цимбалістий і ладив свій струмент. Його обступили дітваки. Цимбали гуділи, як рій бджіл, як гомін підгірських дзвонів, що завмирає в воздухах серед столітніх лип.

— Устань, грибе, хай козар сяде! — сказав парубок до підростка, що забрав місце музиці.

Ничаєнко зачав строїти скрипку.

Дівчата і хлопці в вишиваних камізолях з білого і чорного сірякового сукна поставали гуртками, поспиравшись один одному на плече чи обіймивши за шию. Пахуча спадь злітала краплями з дерев на голови і лиця.

Дівчата мали дві коси довкола голови, підтяте волосся коло вуха, коралі, пацьорки і політички[3] на шиях, уставки на раменах.

Хлопці мали довге волосся на потилицю, підтяте на чолі, і вишивані пазухи.

Дівчата опоясані крайками, в червоних спідницях і фартушках в квітки, парубки в широких писаних ременях і з дзьобенками через плече.

Ґазди сиділи хто на довгій лавці під коморою, хто на ковбанах і кругляках на дровітні, хто на воринню, а жінота і діти — на призьбі.

Музика бадьорими вибаганками зачинав розмову зі скрипкою, цимбали добігали її металевими гомонами.

— Скобоче під колінами, — сказав один з парубків. Дівчата захихотали.

Посипалася "дрібненька". Мотиви виходили в двох половинах, з тих другі повторювалися коротким розважливим речитативом і втирали поле під розвій нових мелодій.

Старий ґазда, що сидів на лаві під коморою, похилений на коліна, з люлькою в зубах, і дрімав досі, зісунувся нараз з лавки і пішов в присіди.

Груба сваха взялася під боки і подріботіла навколо старого.

Залунав сміх, дівчата і парубки розбилися на пари і вмить по обійстю як би вітер квітками посіяв рівно довкола. Парубки приспівували по черзі.

Ой піду я на Майдан та й вітну осику,

Та й виплету личаки, піду на музику!

Гуляймо си, браття милі, гуляймо, гуляймо,

Завтра рано із досвітка до праці вставаймо!

Неділеньку божу, божу треба освітити,

Як не будем танцювати, не схочем робити!

А мій тато старесенький, як голуб сивенький,

Казав мені: "Гуляй, сину, поки-с молоденький!"

Ой гуляймо, хлопці-браття, гуляймо, гуляймо,

З сього села за границю дівчини не даймо!

Я гуляю, я гуляю, нічого не знаю,

Для мене всі буки ломлять з зеленого гаю!

Парубоцтво розохотилось, спів ішов наперейми.

Ой злегенька, музиченьки, злегенька, злегенька,

Бо то моя дівчинонька на ніжки слабенька!

Ходи, любко, танцювати, ходи, любко, швидко,

Багацька ті заступає, аби ті не видко.

Багацька ті заступає кіньми та й волами:

Ходи, любко, танцювати з чорними бровами!

Цимбалістий зажмурив очі і гойдав головою вгору і вдолину, як би котив гарбуз. Кучері літали довкола голови, як би їх вітер розвівав. Підтупцював правою ногою до такту, руки напам'ять орудували пальцятками. Вряди-годи похилював голову аж до струп і снував молодечі сни, слухав гомону приспаних споминів, старих забутих пісень, то підіймав її вгору, і грав, і рухався цілий далі, як при ткацькім1 верстаті, а необачна молодь приспівувала.

Ой скрипочки красно грають, а цимбали бам, бам,

Ходи, ходи, мій миленький, я лобі щось дам, дам!

Зажурився цимбалістий, що нема що їсти,

А він сів си коло лави, довбав цимбали!

Ничаєнко похилив голову на скрипку, відвернув лице потупив очі поза плече і входив в свою душу.

Промітні тони розвивалися в акорди сопілки і піддавали молодятам новий настрій. Пісня родилася і гинула.

Та най би тут скрипки грали, а цимбали били,

То би моє сумне серце не розвеселили!

На се обізвався інший голос:

А скрипочки з ялиночки, цимбалоньки з бука,

Як заграє, на серденьку тяженька розпука!

Ой бо тота сопілочка жалібненько грає,

Хто любові не зазнає, той жалю не має!

Сопілочко яворова, то-с ся поколола,

Ой то-с не раз вігравала коло оборога!

Ой піду я у лісочок, заграю в листочок,

Буде милий пізнавати, чий то голосочок!

Скрипка давала лише верх до танцю, а до душі промовляла душею. Тони ішли хрестиками, як червона заполоч на вишивках. Парубоцтво затихло, скрипка не грала вже на вухо, тільки на крові і володіла до своєї волі і вподоби.

В лиці Ничаєнка замерз спокій, темне волосся опадало на плечі, голова Антіноя[4].