Увага! Ви читаєте уривок з твору (ознайомчий фрагмент).
Повість про потаємне судно
— Ви це облиште, – сказав дід Хоменко. – Пароплави іноді перейменовують. Сьогодні "XXV з'їзд КПРС", а завтра вже "Леся Українка". І нікому це пам'ятати не треба, не беріть дурного в голову, а важкого в руки, головне, що проект як був, так і назавжди залишиться – 301. Його не перейменують. Справжній механік повинен знати всі пароплави за номерами проектів. Ось наш пароплав – 326-го проекту, і як його не переназивай, СТК чи "Таврія", уже знаєш, що два головних двигуни 8VDS36/24, виробництва німецького заводу SKL у Магдебурзі. Перша цифра в марці дизеля позначає кількість циліндрів – вісім, чотирьохтактний, з наддувом і реверсивною муфтою, з редукторною передачею. Все, що механікові треба, вже знаєш. Це тільки ні разу не грамотні судноводії за назвою першого пароплава в серії пам'ятають типи. Типу "Железняков". Так "Железняков", он, не тільки середній риболовецький траулер був, але й військовий річковий монітор, якраз навпроти київської судноверфі "Ленкузня" зараз на постаменті стоїть. На Рибальському півострові. Ви з якого "Железнякова", шановний? З гарматами чи з траловими лебідками? А скажеш – 502-й проект, і одразу усім зрозуміло – СРТМ.
— Діду, вам, можливо, важко це уявити, але у світі ще повно людей, які не відрізняють СРТМ від РТМ-С, – засміявся капітан Борис Павлович. – Ось хоча б мої хлопці.
— Середній риболовецький траулер морозильний... – почав було розшифровувати Сергій, це він знав, недарма його батько на СРТМ "Альтаїр" колись працював, але що зміниться, якщо ті ж літери переставити в іншому порядку, він вагався.
— А сказали б малому – 464-й проект, він одразу б здогадався, що це – супертраулер штральзундської побудови, "супер-атлантик", "супер", – захихотів Дід. – Правильно кажу, Денисе?
Денис не уявляв собі ні середнього траулера, ні "супер-траулера", але оскільки був зараз у дідовій, машинній команді, субординація вимагала кивати Дідові на знак згоди:
— Атож. Правильно.
— Іноді конструктори вигадують настільки невдалі назви для типів пароплавів, що навіть матроси називають їх лише за номером проекту, – розвивав свої тези далі Дід. – Ось 559-й проект – уже ніхто й не скаже, як інакше називався. А я знаю, я в суднові документи на "Ровеньках" заглядав. Теплохід-площадка! Ну який капітан так про своє судно казатиме! Площадка! Тьфу!
Ця суто теоретична розмова між капітаном, стармехом і двома слухачами-практикантами перебігала на кормі "Таврії". При цьому всі четверо час від часу смикали волосінь закидушок, а іноді навіть вигукували: "Є!", – і витягали на палубу чергову ставридку, барабульку, пікшу чи навіть якусь більшу рибину, знімали її з гачка і випускали в одне з двох відер, позичених із пожежного поста. Дід з Денисом рибалили на одне відро, а Ватаманюки, старший і молодший, – на інше. Як усе, що робиться на флоті не на одну кишеню, ця риболовля теж одразу ж перетворилася на змагання.
— Можна й по хвостах, звичайно, рахувати, – погоджувався капітан Ватаманюк, – але я пропоную потім зважити на камбузі, коли повару здобич віддаватимемо. Ну, Сергію, ну що ж ти, пильнуй, знову зірвалася! Пережене нас машинна команда!
Якщо є на світі рай земний, то він знаходиться десь тут, на егейських островах. Суперечки можуть бути хіба що про те, на Лемносі він чи десь на Кікладах. Бухта, в якій сховалася від шторму "Таврія", була наче ілюстрація з підручника географії, з того параграфа, де пояснювалося про гідрологію морського узбережжя і руйнівну роботу хвиль. Два урвистих вапнякових миси, що видавалися далеко в море. Підмиті водою, зі слідами недавніх каменепадів, коли цілі ділянки вапнякової стіни зривалися в море. У тому, що ліворуч, море навіть промило наскрізний грот на самому закінченні мису, і пінні морські хвилі подекуди вдиралися на спокійне плесо затишної бухти й розсипалися фонтанами бризок, наштовхуючись на прибережні камінці. У глибині бухти, між двома кряжами, що видавалися в море, хвилі намили піщаний пляж, на який, схоже, потрапити можна було тільки з моря, такі бескиди без жодних стежок оточували його підковою і відділяли від решти схилів, порослих чи то соснами, чи то ялівцем, що вивергали далеко в море цілі водоспади насичених хвойних пахощів. Білий, як борошно, вапняковий пісок, синя-синя, аж очі ріже, спокійна вода в бухті, кілька чепурних яхт на якорях ближче до пляжу і якісь наяди та інші русалки у самих лише натяках на купальники ганяють по тому пляжу вздовж прибою. Так і хочеться позичити в третього штурмана бінокль. Чи не рай? Чому так не жити? Пий собі холодний лимонад, щойно вичавлений з тутешніх лимонів, заїдай маринованими щупальцями тутешнього восьминога, танцюй сиртакі з туристками з бундесу. Про це в підручнику географії, навіть економічної, либонь, не напишуть. Напишуть лише, що в Греції все є. А що працювати тут абсолютно неможливо, промовчать. Яка тут праця? Які тисяча тонн пакетованих дощок з Азова на Халкіс, коли такий краєвид і такі наяди!
І рибалка – знатна. Коли почало сутеніти, увімкнули прожектор і навели його на воду просто за кормою. Ось тут їм і поперло. У кожному з відер плескалося не менше дюжини рибин, риб та рибок. Розмова, між тим, чомусь зосередилася саме на отих СРТМ-ах 502 проекту. Мабуть, тому, що капітан Ватаманюк пересів на "Таврію" саме з цих керченських траулерів.
— А ви знаєте, що це, либонь, найбільша серія пароплавів у світі, після "ліберті"? – спитав Дід. – Більше чотирьохсот пароплавів з 1967 року кияни наклепали. Так "ліберті" американці під час війни за тиждень штампували – судно на один рейс через Атлантику. Не потопили німецькі підводні човни на переході – судно вже себе окупило, можна кидати в Європі. Навіть на якірних ланцюгах для них економили. А тут – справжні пароплави досі, через тридцять років, іще працюють. І жоден з чотирьохсот не затонув!
— Так-таки й жоден? – засумнівався капітан Борис Павлович.
— Ну, один затонув, у Ла-Манші. Після зіткнення з поромом в Англійському каналі. В тумані. Пробоїна прийшлася акурат у машинне відділення, тому боротися за живучість уже було марно, – признавався Дід. – Так і то, двадцять хвилин тонули, усі встигли сісти в шлюпки і відвалити від борту. А більше – жодного. І не те що наш жабодавний флот – по всьому ж світу, по всіх океанах, до самого Кергелена в Антарктиці шастали. Оце Пароплав! – Денис уже помітив не тільки за Дідом цю моряцьку звичку називати гарне надійне судно просто і поважно – Пароплав.
— Ні, ну "Атлантик" – пароплав однозначно! Нічого йому ніколи не станеться! А "Супер" – вже не поймеш, пароплав чи ні. Занадто він довгий. У сорокових широтах його згинає на хвилі, як вудку бамбукову, і головний двигун, знову ж таки – всього один...
— Я чому цю статистику знаю, в мене головний конструктор "Ленкузні" – по корешах, – похвалився Дід. – Коли мій малий мав народитися, я в рейс не пішов, а пересиджував механіком на буксирі, який траулери з Києва до Херсона у плавдоку тягав. Там і познайомились. Борис Михайлович Сичов. Класний дядько, гуморний.
— СРТМ – завеликий для Дніпра, осадка під чотири метри. Його в спеціальний док-понтон заводили, піднімали над водою і тягнули до Херсона в такому стані, – пояснив хлопцям капітан Борис Павлович. І сказав уже Дідові:
— А в нас у Керчі ходили чутки, що головним конструктором була дамочка. І що на головному в серії, на "Желєзнякові", спочатку забули запроектувати гальюни, бо такі вони тісні, що як моряк товщий трапиться, вже й двері зачинити важко... – засміявся капітан Ватаманюк.
— Не читайте перед сніданком більшовицьких газет! – обурився Дід. – З головним пароплавом там іще цікавіша історія була. Чистий детектив. Його підпільно, без державного замовлення, на верфі побудували.
— А хіба таке можливо було в радянський час? – щиро здивувався капітан Ватаманюк. – ОБХСС там, "Слідство ведуть знатокі...", прокуратура, суд, Сибір...
— Неможливо. Тому й вийшло якнайкраще.
– От чого Борис Михайлович Сичов ніколи не шанував, так це гігантоманії. Може, цьому, звичайно, сприяли й розміри отого дока, у якому з київської "Ленкузні" тягали річкою до моря побудовані в Києві на Подолі морські кораблі, – 54 метри 80 сантиметрів і ні сантиметром більше – але справжні шедеври, хоч у корабелів, хоч у поетів завжди народжуються не завдяки, а всупереч усьому. Ось запросять письменника Ірванця добрі люди на якусь віллу біля Балтійського моря, ось вам кава в постіль, ось вам марципани на сніданок, ось вам папір фінський крейдований – місяць письменник Ірванець промучиться над тим стосом паперу, так нічого путнього й не напише. А буває, грошей катма, цигарки скінчилися, замість кави залишилось саме какао, дачний будиночок у лісі завалило снігом під самий дах – до весни не відкопаєшся, а поет Бондар сидить і строчить баладу за баладою, перекладає щомісяця по книжці, хоч із польської, хоч із колумбійської, ще й на щотижневі колонки в "Газету по-українськи" і щогодинні дописи на фейсбуці сили залишаються.
Ось і СРТМ народився всупереч тій гігантоманії, яка розпочалася в міністерстві рибного господарства СРСР після перших успішних спроб ловів оселедців в Атлантиці на банках під Нантакетом (привіт від Мелвілла, да). Саме з середніх траулерів того оселедця тоді й ловили, цілими флотами відходили на промисел з Мурманська та Калінінграда, і значна частина тих СРТ була київського проекту і побудови. А потім – раз, і гігантоманія.
Оселедців у бочках солити вже не модно, трал ставити з борту – вже вчорашній день, треба рибу морозити, треба, щоб ця рибна авоська повністю витягалася на промислову палубу з корми, по похилому сліпу?, тоді можна ловити рибу і в свіжу погоду. Довжина цієї панчохи з рибою – метрів сорок, не рахуючи сталевих тросів-ваєрів, а з ними всі 50. А в конструктора на все – про все лиш 54 метри 80 сантиметрів палуби взагалі. І ще ж десь і стернову рубку, і трюми, і рибцех, і морозилки треба увіткнути. А десь же ще ті морячки мають спати, у душ ходити і снідати! Да, задачка!
А інші КБ одне поперед одного стараються, ось вам "Тропік", 90 метрів довжиною, екіпаж – 78 чоловік, 30 тонн риби на добу морозить.